Чи став Сандармох урочищем всеукраїнської скорботи?

«Мелодія» Мирослава Скорика, що рве навпіл душу, хлопці і дівчата, що викладають на підлозі із запалених свічечок дату «75», переповнена актова зала «Львівської політехніки», запалена свічечка на столі президії, пісня «Коли ми вмирали», хвилина мовчання... Так розпочалася ювілейна академія «Сандармох. Пам’ять 75 років Великого Терору», яку організував спільно з Карельською республіканською громадською організацією «Товариство української культури «Калина» Міжнародний інститут освіти, культури та зв’язків з діаспорою Національного університету «Львівська політехніка».

Директор МІОКу Ірина Ключковська насамперед представила львівській громаді гостей з Росії — Ларису Скрипникову, яка є почесною головою правління Карельської республіканської громадської організації «Товариство української культури «Калина», Юрія Дмитрієва — дослідника, редактора Карельської республіканської «Книги пам’яті» жертв політичних репресій, секретаря комісії з реабілітації жертв політичних репресій та Сергія Колтиріна — директора краєзнавчого музею карельського міста Медвежегорськ. І зачитала вітального листа від головного редактора газети «День» Лариси Івшиної, в якому, зокрема, йдеться: «Засвідчую вам глибоку повагу, дякую за підтримку ініціативи «Дня» щодо оголошення 2012-го Роком «списку Сандармоху» та запрошення до участі в заході. ...75-ті роковини винищення цвіту нашої нації в урочищі Сандармох — не лише страшний ювілей, а й символ. Саме там було страчено десятки дуже важливих для України особистостей. Кати, із легкої руки яких чинилися репресії, спочатку, образно кажучи, відрізали голову нації, вирвали її серце, а потім почали звинувачувати нас у провінційності, у тому, що ми начебто неефективно розвиваємося. Через нинішній брак якісної історичної освіти в більшості суспільства відсутнє точне уявлення про ступінь катастроф минулого, а звідси — і нездатність позбутися «інфікованості» тоталітаризмом. «Декодування» символічного «списку Сандармоху» дасть нову якість відчуття історії України... Ви робите шляхетну справу, і «День» завжди надаватиме вам свою підтримку».

Директор МІОКу вручила гостям подарунки від газети «День», а це останнє видання з «Бібліотеки «Дня» — серія з 15 книжок «Бронебійна публіцистика», яка отримала спеціальну відзнаку на цьогорічному Форумі видавців, та книжка «Сила м’якого знака».

Вітав гостей з Карелії також ректор «Львівської політехніки» професор Юрій БОБАЛО:

— Нас зібрала урочиста і водночас скорботна подія, яка не повинна залишати байдужим жодного українця. Чому відзначення таких дат є важливим для всіх нас? Для академічної громади, політехніки зокрема? Відповідь на це питання очевидна: оминути їх — означає підкреслити не тільки наше небажання торкатися глибокої і понині кровоточивої рани, але й розписатися у нашому безпам’ятстві. Забувши минуле, перестанемо існувати як нація, ніколи не вибудуємо свого майбутнього. Для нас важливо, щоб кожний наш студент, кожна молода людина знала імена Леся Курбаса, Миколи Куліша, Валер’яна Підмогильного, Марка Вороного, Миколи Зерова та сотень інших — це цвіт української нації, закатований і замордований в холодних лісах карельської землі 1937-го. Проводячи цю скорботну академію, хочемо донести правду, в першу чергу — до молоді, до студентства.

...І голова Львівської облради Олег ПАНЬКЕВИЧ:

— Дякую всім, хто прийшов на цю академію, хто причетний до організації такого важливого заходу, а також тим людям, які допомогли нам з вами дізнатися про замордованих у Сандармосі наших земляків. Ми не повинні забувати про цю трагедію, маємо досліджувати нашу історію, відновлювати нашу національну пам’ять.

Запрошена до слова Лариса СКРИПНИКОВА насамперед розповіла про те, що за останнім переписом у Карелії 12 800 українців, але «з кожним роком нас стає менше, і не тому, що підвищується смертність, не тому, що українці повертаються на історичну батьківщину».

— Триває асиміляція, падає позитивний імідж України, дедалі більше українців перестають вважати себе українцями, — констатувала Л. Скрипникова. — Це гірка правда. І всією Росією лунає українська пісня, українська мова, наші діти й онуки читають українською і спілкуються з нами українською тільки завдяки тому, що в Росії працюють українські організації, які голосно заявляють про себе.

— Газета «День» визначила 2012-й Роком «Списку Сандармоху», а «Львівська політехніка» взялася за святу справу проведення академії на цю трагічну тему... Берегти пам’ять про страчених катами українців — наш обов’язок перед мертвими, живими і ненародженими...

— Це сталося на Карельській землі, де в 1930-ті проживало тільки 370 тисяч місцевого населення, а через її табори пройшло понад 3(!) мільйони в’язнів....

— За 17 років комуністичної влади (з 1921 до 1937 рр.) було заарештовано 3 260 678 в’язнів, розстріляно — 63 526 (кожний 50-й). За 1937-1938 рр. заарештовано 1 575 259 осіб, розстріляно — 681 692 (кожний другий).

— Безперечно, репресії зачепили всі народи, котрі мали нещастя бути у складі Російської імперії, але мені, як українці, болить те, що було з моїм народом, моєю батьківщиною, моїми далекими і близькими земляками... Поет-неокласик професор Микола Зеров, творець театру «Березіль» Лесь Курбас, драматург Микола Куліш, письменники: Валер’ян Підмогильний, Павло Филипович, Валер’ян Поліщук, Григорій Епік, Мирослав Ірчан, Марко Вороний, Михайло Козоріс, Олекса Слісаренко, Михайло Яловий, історики: академік Матвій Яворський, професор Сергій Грушевський, науковці: Степан Рудницький, Микола Павлушков, Василь Волков, Петро Бовсунівський, Микола Трохименко, творець Гідрометеослужби СРСР голландець за походженням професор Олексій Вангенгейм, міністр фінансів УРСР Михайло Полоз, науковці Михайло Павлушков... Готуючись до доповіді, я знайшла в історико-літературному альманасі «Соловецкое море» (10-й випуск за 2011 рік, стаття Антоніни Сошиної «Репрессированная наука». — Т.К.) ще десяток славетних українських імен. Знищено генофонд України, а може, й світу... Я часто думаю, яких висот могла б досягти Україна з такими людьми... Мабуть, Японія й Америка залишилися б далеко позаду! І це не вихваляння, бо найголовнішою національною рисою українців є релігійність, надзвичайна працьовитість, порядність, талант до науки, культури тощо. І куди б доля їх не закидала, українці залишають по собі добрі справи на користь країни перебування...

— «Сандармох — урочище всеукраїнської скорботи...» — це слова Романа Пастуха з Дрогобича, сказані тим 2007 року. Я часто думаю: чи так сталося? Нам, українцям Карелії, прикро, що до цього часу ніхто з високих посадовців уряду України, ніхто з депутатів Верховної Ради (крім Ярослава Кендзьора) не був присутнім на цьому святому для українців місці. Нам шкода, що на наші запрошення ніхто не приїхав із представників Світового конгресу українців, Світової федерації українських жіночих організацій, представники Європейського конгресу українців. Звичайно, це можна зрозуміти — великі фінансові витрати. Але неможливо зрозуміти те, що ніхто з них не надіслав просто вітання, просто листа з добрими словами співчуття і не розділив з нами ні нашого горя, ні нашої радості за зроблену ВЕЛИКУ справу... Може виникнути запитання: а для чого нам, українцям Карелії, всі ті українські достойники? Відповім: і для підвищення статусу нашого патріотичного заходу, і задля вирішення життєво необхідних питань діяльності української громади Карелії, і для збереження нашого Козацького Хреста, бо надійшов час, коли вже потрібно займатися тим, щоб надати йому «офіційного» статусу, взяти під охорону закону.

І Лариса Скрипникова, і Юрій Дмитрієв, і Сергій Колтирін наголошували у виступах на академії «Сандармох. Пам’ять 75 років Великого Терору», що гідне вшанування світлої пам’яті мучеників, таврування вічною ганьбою їхніх мучителів необхідне для того, щоб запобігти повторенню подібних злочинів у майбутньому: «Маємо передати молоді пам’ять про тих, хто віддав своє життя за теперішню вільну та незалежну Україну, і тим самим зберегти національну гордість та почуття патріота України — незалежно від нашого офіційного громадянства. Для цього замало один раз на рік приїзду української делегації до Карелії. Потрібна постійна, планова робота серед учнів та студентів, потрібно пропагувати творчу спадщину геніїв «українського відродження».

Академія транслювалася у режимі онлайн, була «підкріплена» фотографіями з урочища Сандармох, закінчилася «Молитвою за Україну» у виконанні чоловічого хору «Орфей» Національного університету «Львівська політехніка».

КОМЕНТАР

Роман ЛУБКІВСЬКИЙ, поет і громадський діяч, лауреат Національної премії імені Тараса Шевченка:

— Добре, що ініціативу газети «День» з «декодування» «списку Сандармоху» підтримала саме «Львівська політехніка» — це один із найбільш діяльних центрів громадського і культурного виховання молоді. Добре, що до Львова приїхали люди з Карелії... Але я ось про що подумав: є на карті колишнього Радянського Союзу місця із назвами Сандармох, Куропати, Биківня, Катинь, Дем’янів Лаз, де було знищено тисячі і тисячі невинних людей... Сам не розумію, чому такі моторошні назви... Очевидно, якась психопатична, диявольська ситуація, антилюдська... Про це повинні знати не лише в Україні — про це мають знати у Білорусі, Росії, Польщі... Тим паче, що і молодь, й інтелігенція, і загалом широкі кола громадськості певною мірою сьогодні збайдужіли — їх інколи мало хвилюють оті страшні режимні відгомони... Сам факт, що Верховна Рада не підтримала пропозиції Ярослава Кендзьора щодо відзначення трагедії у Сандармоху, насторожує. І ми маємо про це говорити! Тому, вважаю, що академія по Сандармоху у «Львівській політехніці» за ініціативи газети «День» — це актуально і вчасно. А особливо такі зустрічі важливі для молоді. Бо найбільше, про що знає сучасна молодь, — це Друга світова війна. Причому, я вважаю, ці знання в них доволі примітивні — «одні воюють, інші відступають». А трагедії великої, причому такої трагедії, яка пов’язана з цілеспрямованим винищенням національної інтелігенції, молодь собі просто не уявляє. Тому про це треба говорити — спокійно, документально. Саме так, як і відбулося на ювілейній академії по Сандармоху у «Львівській політехніці».