...Все по справедливості

Вже п’ятнадцять років Путін при владі. Багато хто за цей час закінчив школу й інститути-університети, відслужив у війську, створив родини. І все їхнє свідоме життя пройшло під істеричні крики російських інтелігентів: цей режим приречений! Путіну залишилося два-три місяці! Все завалиться за рік! Зміни неминучі!

Ніхто не хоче розібратися з тим, чому нічого подібного не сталося. Навіть очевидне — консолідація населення довкола влади після нападу на Україну — заперечується: все це пропаганда, нічого подібного немає, народ ось-ось повстане.

А задуматися є над чим. Очевидний приклад ефективності безмежної брехні за умов інформаційного суспільства. Всі ілюзії, породжені технологічним фетишизмом, завалилися. При вільному доступі до інформації брехню консолідує і мобілізує суспільство, не боячись жодних викриттів.

Логіка ненависників Путіна вбиває. Лише скажеш, що Путін розумний, сильний і небезпечний, що так просто і так швидко його режим не завалиться, що попереду багато важкого, гіркого і трагічного, як відразу потрапляєш до путінських опричників, посіпак режиму та подібне. Тоді запишіть до нацистських холуїв і посіпак Гітлера людину, яка сказала 1940 року:

«Я не можу запропонувати нічого, окрім крові, важкої праці, сліз і поту.

На нас чекає суворе випробування. Перед нами багато довгих місяців боротьби і страждань».

А ось коли з’явилися ознаки першої за п’ятнадцять років поразки Путіна, пішли дивні розмови. Про пацифізм я вже неодноразово говорив. З’явилося щось інше, представлене в різних жанрах Дмитром Биковим і Михайлом Ямпольським. Багатослівні міркування про «заколот» і «бунтівників», за якими визнається політична суб’єктність і право на переговори. А ось участь Росії зводиться до підтримки в ЗМІ, до приватних пожертв до романтиків-добровольців.

Тим самим заперечується очевидне: жодного заколоту в Донбасі немає, як не було його в Криму. Є гібридна війна Росії проти України, агресія однієї країни проти іншої. І вести переговори з якимись покидьками, яких російські прикордонники не пускають назад до Росії, чинячи як загороджувальні загони, а якщо пускають, то тут же роззброюють, абсолютно безглуздо.

Все вирішує зараз українська армія. Донбасівські терористи не вкорінені, не користуються підтримкою населення, яка породила б тривалу партизанську війну, Якщо зараз їх «відпрасують» і перекриють кордон, пустивши в хід авіацію, все буде закінчено.

МАЛЮНОК АНАТОЛІЯ КАЗАНСЬКОГО / З АРХІВУ «Дня», 1998 р.

І почнеться найсерйозніша тяганина довкола Криму, утримувати який без додаткового захоплення українських земель вельми складно. Про серйозність цієї тяганини говорять уже лояльні Кремлю люди, які мають уявлення, скільки української власності було захоплено в результаті розбою Росії.

Зрозуміло, в Кремля буде безліч інших можливостей паскудити Україні, але головне питання — буде чи ні масоване вторгнення. Ясно, що при домінуванні української авіації колишня тактика доставки підкріплень і озброєнь стає провальною. Тому й виникла пауза в діях заходу: всі чекають від Кремля вибору — визнання поразки з ДНР і Лугандою, як колись із Іранським Азербайджаном і Мехабадською республікою (лише неосвічений і дурний Дмитро Биков може порівнювати донбасівських терористів з ізраїльтянами), або війна.

Про те, що війна готувалася, масоване вторгнення планувалося, свідчить дивна тактика бойовиків. Лише в Донецьку вони спробували захопити летовище, і з цього почався перелам у ході боїв. Ніде немає класичного захоплення комунікацій — не перерізані залізниці та стратегічні магістралі. Телебачення захоплюється, але якось мляво. Нічого не було чутно про контроль над банками.

Основна увага приділялася захопленню адміністративних будівель, символів зосередження формальної влади, але не місць її здійснення, перш за все вузлів комунікацій. Захоплення адміністративних будівель мали скоріше символічний характер, як і будівель СБУ і навіть військових частин.

Стосовно всіх цих причин створюється враження, що терористам надавалася виключно символічна роль — захопити резиденції влади, показати її зміну, щоб провести нікчемні референдуми і створити формальні підстави для приходу тих, хто візьме під реальний контроль і вокзали, і аеропорти, і банки і взагалі все.

Кадировці та осетинські загони не повинні були затримуватися на Донбасі. Їх завданням було підготувати ґрунт для вторгнення армії братів-слов’ян, а отримали окупацію земель (населених українцями і росіянами) інокультурними та іноконфесійними силами. Викликати симпатії місцевих мешканців до Росії це ніяк не могло.

Зараз руйнування Слов’янська і Донецька кадировцями здається усе більш реальним. І це зрозуміло — Слов’янськ мав стати центром сланцевого проекту. Попередники Путіна підірвали Київ і Дніпрогес, незважаючи на жертви серед мирного населення. Отже, нічого несподіваного. Оскільки не вдалося створити Новоросію, треба завдати максимального збитку Україні. Думаю, що і в Криму окупанти, відступаючи, залишать після себе випалену землю. Так було і в Грузії, де підпалювали ліси. Орда.

Путін нині битий. Українцями в Донбасі битий, що для пахана не зовсім добре. Пам’ятаю, як він пристрасно оплакував Росію дев’яностих: «А слабких б’ють». Тільки тоді Росію й не били. І в ООН не говорили її представникові, що він набрид зі своєю брехнею. І була вісімка, а не сімка.

Ситуація, як у класичному романі: «Сорок років стояв будинок, — повільно роз’яснював Митрич, ходячи серед натовпу, — при всіх властях стояв, хороший був будинок. А при радянській згорів. Такий сумний факт, громадяни!».

Особиста поразка Путіна, безумовно, позначиться на його позиціях у світі і в СНД. Союз трьох авторитарних держав — Росії, Білорусії та Казахстану — заснований на військово-політичному домінуванні Кремля. Але вже багато що дозволяє собі Лукашенко, далекий від підтримки Луганди і ДНР. Експерти з Казахстану допускають скептичні висловлювання щодо перспективи інтеграції.

В Росії поки що триває шовіністська істерія. Але вже публічно звучать питання про те, чому замовчується загибель російських військових в Україні, чому їхні тіла привозять до Росії потайки і без почестей. Усе більш очевидним стає приниження держави і її громадян.

Головна образа, яку Путін наніс російській державі, — це не приватизація влади, не нинішнє приниження в ООН і навіть не військові без погон і шевронів у Криму і на Донбасі. Це практика секретних нагороджень, причому найбільш публічних людей — журналістів. Він демонструє, що це тепер суто приватна справа, яка стосується лише вузького кола осіб, його компаньйонів з експлуатації російської держави. А населенню навіть знати не треба тих, кого ця когорта призначає героями. Всенародні почесті нічого не вартують і нікому не потрібні.

Населенню Росії доведеться визнати: все як належить. Це реванш і за те, що придушили українську державу в ході так званої громадянської війни, яка була, насправді, першою війною за реставрацію імперії. І за Голодомор, і за терор довоєнний і післявоєнний. Треба це прийняти, змиритися і по-новому будувати відносини з українською державою, яку вже все складніше називати такою, що не відбулася. Україна у 1991 році вирішила долю СРСР. Зараз у її руках доля Росії.

Але у Путіна є ще один резерв — внутрішній. Настав час великої чистки в правлячій еліті. І тому всім, хто живе в Росії, час зрозуміти: не можна брати участь у внутрівидовій боротьбі, в конфліктах усередині еліти і в боротьбі влади проти еліти. Не треба підставляти списа, коли з царського ґанку скидають бояр. Стрільців, які робили це з радістю і пристрастю, згодом спокійно і методично знищили.

Час від часу цілком статусні люди виступають з викриттям Думи і чиновництва. Все це — свідома дискредитація залишків інституційної демократії з однією метою: вселити думку, що Росії не потрібні всі ці парламентські надмірності, що країні потрібна диктатура.

Опричнина почалася з боярської різанини, але понад усе від неї постраждали прості люди в селах і містах. Пересічні громадяни становили основну масу жертв великого терору, спочатку направленого проти номенклатури. Така природа вертикально організованого терору, технології царських і диктаторських чисток — вони повинні дійти до підніжжя піраміди. Отже, не треба уподібнюватися стрільцям. Краще триматися подалі від царського ґанку, як від Грімпенських боліт.

Ось вже і за Чубайса взялися. Як додаткова тема для двохвилинок ненависті. А то все київська хунта та бЕндерівці.