«Українських гімнасток приймають у світі нині як героїв»
Ганна РІЗАТДІНОВА — про анексію Криму, виклики для країни і роль спорту
На чемпіонаті Європи з художньої гімнастики, який закінчився в Баку 15 червня, нова зірка української гімнастики, кримчанка Ганна РІЗАТДІНОВА змогла підтвердити свій клас, узявши бронзу в престижному особистому багатоборстві. Це досягнення особливо цінне на тлі того, що зимова підготовка спортсменки була надзвичайно ускладнена. В інтерв’ю «Дню» Ганна розповіла про те, як збірна України тренувалася на Майдані під час революції, про відділення рідного Криму і чому ніколи не перейде виступати за збірну Росії.
— Ганно, чи можливий ваш перехід до збірної Росії?
— У мене не було жодних думок про перехід до іншої країни. Це взагалі з області фантастики. Це неможливо. До речі, і батьки відтягують цей момент одержання російського паспорта. Тому що вони хочуть бути громадянами України.
— Як вдалося здолати чергу не надто вдалих виступів після важкої зими?
— Україну зараз у світі приймають ну дуже тепло, мабуть, як жодну іншу країну, просто як героїв. Люди бачать, який важкий момент переживає країна. До якої країни ми не приїхали б, скрізь бачимо заголовки газет, сюжети по телебаченню про Україну. Люди нас підтримують, це дуже приємно. Інколи нам навіть пропонують приїхати потренуватися в їхніх країнах, якщо у нас буде дуже погано.
Але морально все-таки буває важко. Ти знаєш, що відбувається з твоєю країною, і це впливає на настрій.
— Ви говорите, що вам було важко через переживання. Ви пам’ятаєте свої відчуття, коли ваше рідне місто Сімферополь поступово ставало вже не вашим рідним містом на 100%?
— Чесно кажучи, це дуже було важко. Я до останнього вірила, що цього не станеться, що Крим залишиться в Україні. Не знаю чому, але у мене була така віра.
Я виросла в Криму, який люблю. Люблю людей, які мене тренували в Сімферополі, у яких я починала займатися гімнастикою. Для мене було так незрозуміло — чому?. Як Крим може бути Росією? Як може наша сімферопольська школа тренуватися під російським прапором? Я була обурена. Це було неприємно і страшно.
Особливо важко було мамі. Так не повинно бути. Вийшла, я вважаю, така несправедливість щодо до людей — дітей, тренерів. Гадаю, треба дати право кримчанам обирати, за яку країну вони хочуть виступати.
Особисто для мене найжахливіше було в тому, що я не можу через дві години, як це було раніше, сісти на літак і прилетіти до рідного Сімферополя. Не можу бачитися часто з батьками. Є технічного плану моменти. Тепер у батьків рублі, інший стільниковий зв’язок, вони вже живуть за московським часом із різницею в дві години з Києвом...
— Ваша мама — керує школою в Сімферополі, можливо, найсильнішою в Україні, тепер вона виховуватиме ваших конкуренток для збірної Росії?
— Мама керує школою олімпійського резерву в Сімферополі. Наприкінці квітня Крим ще виступав на чемпіонаті України. Звичайно, ми хотіли б, щоб кримська школа була частиною української гімнастики. Як буде далі — не знаю. Чи братиме Крим участь у чемпіонатах України або Росії — не можу відповісти на це запитання.
— До речі, керівництво Росії заявило, що воно зайняло Крим, щоб захистити російськомовних від «націоналістів і фашистів». Ви говорите російською і три останні роки живете в Києві. Ви прожили в Києві цю зиму і регулярно бували на Майдані, оскільки тренуєтеся поруч. За всі ці три роки і за період Майдану ви відчували якісь утиски щодо себе як російськомовної?
— Звісно, ні. Взагалі вважаю, що це все маячня. Я можу як українською говорити, так і російською. Так, у Криму практично всі розмовляють російською. Але там ніхто ніколи не ображав російськомовних. Не було жодних обмежень. Чесно кажучи, я про таку проблему від когось узагалі жодного разу не чула. І переїхавши до Києва, за весь час я не мала жодної якоїсь неприємної ситуації на мовному ґрунті. Єдине було важко, оскільки після Криму я не знала української. А в Києві нею значно більше говорять. Мені довелося дещо піднапружитись і вивчити мову, щоб я могла її нормально розуміти.
— Як вам тренування у Жовтневому палаці під час протестів на Майдані?
— Щодня увечері, коли поверталися після тренування, бачили ці шини, всі ці барикади. Все відбувалось на наших очах. Під час тренувань ми бігали з однієї зали до іншої, оскільки тренери не знали, де буде безпечніше. Було дуже страшно. Коли Жовтневий зайняли протестувальники, ми на три місяці переїхали до іншого приміщення. Після того, як ми повернулися до Жовтневого, виявили, що наш білий килим став чорного кольору. Зникла техніка — телевізор, чайник. Позабирали деякі наші предмети — м’ячі, булави, якісь дивні крадіжки. Хто це зробив — не знаємо.
— Ваше прізвище Різатдінова, у вас є кримськотатарське коріння?
— Немає. По батьковій лінії у мене родичі — казанські татари. Вони живуть у Казані. Батькова сестра живе в Росії, і ми чудово з ними спілкуємось. У мене батько й мама виросли в Росії до того, як переїхали до Криму.
— Як змінилося ваше життя після «зіркового» Чемпіонату світу в Києві, коли виграли «золото»?
— Звісно, чемпіонат дав мені сходинку в майбутнє. Дуже багато знайомств. Люди почали упізнавати на вулиці. До чемпіонату світу мною так не цікавились. Знали минуле покоління гімнасток. Мені завжди це було образливо, тому що хотілося, щоб мене упізнавали в обличчя. Після чемпіонату — життя повернулось на 360 градусів, це факт. З’явилось багато пропозицій щодо фотосесій, інтерв’ю. Друга половина 2013 року минула в ейфорії — емоції, щастя... Але зараз я вже почала усвідомлювати, наскільки важко, будучи чемпіонкою світу, виходити на килим, виступати. Абсолютно інше ставлення і вимоги з боку тренерів, суддів, глядачів, людей, із якими я спілкуюся. Всі почали більше за мною стежити, придивлятися навіть до якихось дрібниць. Люди помічають, виносять одразу на обговорення публіки. Після чемпіонату були ревнощі, було нерозуміння в колективі. Але, дякувати Богу, ми порозумілися з дівчатами і з усіма іншими. Тому перемога принесла мені багато хорошого, але й багато викликів.
— Чим примітний стиль української художньої гімнастики?
— В української збірної на першому місці завжди було не просто зробити набір елементів і чисто виконати програму, а донести до глядачів і суддів емоційність. У нас Ірина Іванівна Дерюгіна з Іринкою Блохіною дуже ретельно підбирають музику. Музика, купальник, предмет повинні пасувати одне до одного — це цілий креативний процес. Українська школа завжди намагається створити цілісну картинку. Ось, наприклад, у мене стрічка під музику Кармен. Я повинна передати цей образ. Поки що у мене не все виходить на 100%, але ми працюємо над цим — передивляємось відео, як Майя Плісецька виконувала, як нинішні балерини виконують. Наша мета — передати красу, грацію й емоційність кожної вправи. Донести до глядача історію. Звісно, не можна забувати про технічне виконання елементів. Адже все одно у нас не танці і не театр, а спорт. Тому, зрештою, все вирішує те, припустився ти чи не припустився помилки.
— Ви сказали, що зараз, після кількох років, проведених у Києві, це місто стало для вас рідним. Що вам подобається в Києві?
— Мені дуже подобався центр міста. Після тренувань я завжди дуже любила піти на Майдан, погуляти Хрещатиком. Вечірній Київ заряджає — отримуєш масу емоцій. Зараз я не можу цього зробити. Адже те, що тепер залишилось на Майдані, не надто приємне видовище... Люблю Андріївський узвіз... Люблю Києво-Печерську лавру. У мене є місця, куди приходжу, щоб підзарядитись у найважчі для себе моменти, скажімо, після тренування, коли щось не склалося.