«Там важко...»

Нині на сході України воюють не тільки військовослужбовці, які захищають свою  Вітчизну, а й волонтери, які допомагають їм. Тобто люди, які привозять на передову харчі, одяг, обмундирування, інші речі, що допомагають нашим хлопцям перемагати терористів (Детальніше про волонтерські ініціативи — у статті Анастасії Федченко «Не в тилу» у «Дні» №100 за 4 червня 2014 року). Серед добровільних помічників — і чернівецька студентка Дарина Козоріз, яка нещодавно повернулася із зони АТО. Дівчина вже не вперше створює волонтерську групу і перевозить харчі та амуніцію нашим солдатам.

Ідея доставляти допомогу чернівецьким військовослужбовцям виникла у дівчини спонтанно. Як, зрештою, й написання листів солдатам, які воюють у зоні АТО.  «Я зі своєю подругою Лілією прийшла провести чернівецьких солдатів у зону АТО. Там пройшлися частиною. Було незвично розмовляти з військовими, адже знала, що люди вони строгі. Та розговорилися. Після чого й вирішила зайнятися волонтерством», — пригадує дівчина.

Через кілька днів Дарина взялася за роботу, шукала підприємців, які мають бажання допомогти солдатам — купити амуніцію, оптичні приціли, дальноміри тощо. Спершу на контакт ішли не всі бізнесмени. Що й не дивно, адже ще за часів  нещодавньої революції на Майдані з’явилося багато людей, ласих до «легкого заробітку»,  які  начебто збирають кошти на допомогу, а потім... 

Але дівчина таки знайшла людей, готових спонсорувати недешеві військові прилади. Через кілька днів пошуків Дарина зустрілася з кількома підприємцями, які склали свої кошти-пожертви і закупили дороге обладнання. А одне з чернівецьких підприємств навіть придбало 70 бронежилетів. Нині вони захищають наших бійців на сході.

Дівчина пригадує свою першу поїздку в зону АТО. Тоді волонтери зібрали для вояків харчі, одяг, взяли передачі від батьків синам і рушили з водіями-добровольцями у нелегку дорогу в зону бойових дій. Дівчина зізнається, що спочатку було страшно, незвично, та потім звикла, хвилювання зникло. «Мої батьки не знали, що я їжджу волонтером у зону АТО, казала їм, що в горах із друзями відпочиваю. Якось комісар чернівецького військового обласного військкомату зателефонував мені й сказав, що нібито наших водіїв розстріляли терористи на одному з блокпостів. Та згодом виявилося, що це були інші водії», — говорить волонтерка.

За словами Дарини, траплялося, що на блокпостах терористи їм погрожували, зливали бензин і навіть грабували. Тепер, коли українська армія взяла ситуацію під контроль, їздити стало набагато безпечніше. Дарину вже впізнають на наших блокпостах і навіть жартують: «Ой, а хто тут такий військовий?». «На постах зупиняють. Перевіряють, що веземо. Кажу, що одяг та їжу. Інколи, коли перевозили бронежилети, ховала їх під коробками з їжею. Хтозна, що по дорозі може трапитися. Найважче було знаходити водіїв, які б погодилися перевозити допомогу. Тому, мабуть, добре, що за це взялися батьки, чиї сини нині воюють на сході», — каже дівчина.

Загалом волонтерка радить передавати лише те, що солдатові найнеобхідніше. «Ми співпрацюємо з волонтерами  інших областей, радимось, що краще привезти бійцям», — говорить дівчина. А якось Дарині випало перевозити до зони АТО запчастини до бронетранспортера. Для того, щоб потім встановити їх на БТР, дівчині довелося шукати на чернівецьких ринках спеціальні інструменти... «Продавці подавали мені невеликі ключики, а я пояснювала їм, що мені потрібні великі ключі до БТР. Більшість із них думали, що я жартую», — пригадує Дарина.

Зате коли прибуваєш із допомогою на місце, тебе зустрічають, наче найріднішу людину. Для Дарини, наприклад, провели невелику екскурсію, навчили правильно тримати автомат і навіть дозволили розібрати та почистити його. «Там у наших буковинських хлопців великий табір. Солдати намагаються обживатися, як удома. Живуть дружно і допомагають однин одному. Словом, велика сім’я», — розповідає Дарина.

Дівчина каже, що солдати в полі облаштували все по-домашньому, навіть мають власний вулик, котрий чернівецькі медики зробили з ящиків з-під боєприпасів. Хлопці спіймали бджолину сім’ю, і вже мають смачний мед. Бійці  сплять у наметах на надувних матрацах, що захищають від вологи. Харчуються на польовій кухні й дивляться телевізор на колесах. Він на полі єдиний, з великим екраном і завантажений у машину, що курсує між частинами. «Їжі нашим хлопцям вистачає. Загалом я вражена озброєнням української армії й вірю, що ми переможемо», — каже дівчина.

Додає, що спочатку місцеві жителі прийняли військових не дуже приязно.  Та з часом і військові, й мирні жителі порозумілися. «Насправді там важко. Інколи сидиш і думаєш, що ти тут, у безпеці, за кілька кілометрів до передової, а хлопці десь там стоять під обстрілом. Але є чимало таких, хто проситься, щоб їх із тилу якомога швидше пустили на передову, щоб помститися за вбитих товаришів...» — говорить Дарина.

До речі, є в таборі чернівецьких військовиків і кошеня, яке зовсім по-домашньому грається з солдатами. Вояки назвали тваринку Гільзою...