Мильна булька, або Чому російське суспільство стало заручником брехні
«Диявол починається з піни ненависті на губах у янгола»
Г. Померанц
...За допомогою дешевої демагогії про «державу — Росію — фортецю», оточену ворожим до неї зовнішнім світом, котрий незаслужено «ополчився» і виступив єдиним фронтом проти росіян (певною мірою так воно і є насправді), Путін досяг головного — об’єднання нації навколо держави як виразника віковічної мрії росіян «правити світом» (згідно з уже хрестоматійним висловом К. Маркса). Саме цим і пояснюється факт колосальної підтримки росіянами нинішньої агресивної політики Путіна (до 86%).
Звичайно, такої масованої підтримки росіянами свого лідера не було б без «допомоги» потужних російських ЗМІ. Брехня і фальсифікація сьогодні (на загал, це було завжди, але сьогодні — особливо) стали потужною (а може, й вирішальною) складовою частиною інформаційної війни Росії проти України і світу. Рівень брехні зріс настільки, що пересічний громадянин Росії не може (та й не дуже хоче через свої традиційні лінощі і страх глянути правді у вічі) хоча б трохи проаналізувати й оцінити ступінь її достовірності. Та й порівнювати ні з чим, хіба з іншою брехнею... Тож сталося так, що Росія «перегодувала» російське суспільство брехнею, і воно стало заручником цієї «лжи».
Багато росіян прикриваються таким собі жупелом «своєї вищості над політикою», над брудом, залишаючи вирішення політичних питань «їм», тобто верхівці. Така дуже зручна позиція невтручання стала не менш зручним принципом використання його цією верхівкою. Тож існує неписана угода між громадянами і державою: «Ви не втручаєтеся в «наші» справи, а ми — у «ваші». Це мені нагадує «застійні брежнєвські часи», коли суспільство вимушене було синхронно «кивати головою в такт» брехні КПРСівської пропаганди про «остаточну перемогу соціалізму», про «вирішальні і завершальні» роки будівництва його (так званого «развитого социализма»), про остаточну перемогу «марксистско-ленинского учения» тощо.
Сьогодні політологи, філософи, політики, державні діячі багатьох країн світу ламають голову над сакраментальним питанням сучасності (без перебільшення): «Що рухає думкою Путіна?» Шукають якусь логіку в його діях для того, щоб передбачити наступний крок... Все марно і даремно, бо ж логіка дій сучасного російського царя — це взагалі відсутність будь-якої логіки, сліпі інстинкти самозбереження... Схоже, що навіть самоізоляція та самознищення не лякають його. Більше того, Росія (в особі Путіна) ніби хизується перед усім світом, що вона все може і їй все дозволено. Тобто у неї взагалі відсутні запобіжники проти можливої світової пожежі, а зовсім навпаки, Путін «гасить пожежу фігурально бензином».
Паралізуючий страх змін, страх іншості і відмінностей в оточуючому світі — ось де джерело жорстокості та несамовитої люті російського суспільства до всього того, що хоче змінитися, відокремитися, насамкінець, просто відмежуватися. Яка там у біса «таємнича російська душа», коли це просто примітивний страх варвара перед грядущими і невідворотними цивілізаційними змінами. Путін ось вже майже два десятки років грає на хворобливих вадах росіян. Майстерно вплівши їх у канву «Русского мира», в канву «униженной и оскорбленной» Росії, яка «встает с колен», привласнивши місіонерську функцію спасіння Європи від фашизму, Путін за допомогою зловісної і невгамовної енергії розбудив у душах росіян дрімаючу віками жагу до «собирания земель», до всього чужого. Як втілення цієї хворобливої мрії — загарбання «вежливыми человечками» Криму. Не випадково рівень підтримки росіян до дій Путіна після цих подій піднявся на небачену висоту. Путін не став би тим, ким він є сьогодні, якби не втілив і не очолив мрію росіян про велич нації перед світом, хай навіть ціною поневолення інших народів (це зажди виправдовувалося позірним місіонерством — миротворчістю).
Це, так би мовити, ментальні аспекти несприйняття Росією України, але існує й інший, не менш важливий, чинник — культурний. Багато століть Росія нав’язує світу думку про існування власної російської культури. Але, за великим рахунком, її немає, а є древня культура угро-фінських та інших народів (німців, французів, англійців, українців, білорусів, італійців тощо), яку за відсутності, власне, російської вимушені були використовувати московити, піднімаючи їх таким чином у власних очах, а далі — нахабно привласнюючи.
Тож сьогодні війна з Росією відбувається фактично на три фронти: один — на Донбасі, другий, фігурально, — на Печерських пагорбах, а третій — у душах явних і не дуже прихильників Росії. Що й говорити, світ обожнює силу і сильних, але ті 86% підтримки загарбницької політики Путіна — то мильна булька, яка, як відомо навіть дітям, розширюючись, несподівано лопається. Час невідворотно наближає кінець неозорих марень Путіна.
