Якби ж ми вчились так, як треба...

Днями один впливовий ужгородець — «власник заводів, газет, пароплавів», який на нинішніх парламентських виборах збирається балотуватися до Верховної Ради як «нове обличчя», у невимушеній розмові поділився своєю радістю: його син цьогоріч став студентом одного з австрійських вишів. «Я завжди вимагав, щоб він добре вчив лише два предмети — математику й англійську мову, решта — другорядне», — резюмував співрозмовник свій продуктивний педагогічний метод.

Далі розмова перейшла на головну сьогоднішню тему — тему українсько-російської війни. «Хто б міг подумати, що Росія буде воювати з Україною?» — майже вигукнув він чи не найпопулярнішу сьогодні у середовищі української чиновницької та військової еліти сакраментальну мантру, яку ми чуємо від них із першого дня путінського «покорения Крыма».

Якби ж то українці дослухалися порад великого Кобзаря і «вчились так, як треба», ґрунтовно вивчали не лише точні науки та іноземні мови, а ще й власну історію та літературну творчість свого народу, то не впадали б у емоційний розпач від російської інвазії. Сьогодні, коли томик «Історії України» М. Грушевського, І. Крип’якевича,  Д. Яворницького чи О. Субтельного вже чверть століття є доступним кожній українській родині, давно можна було позбутися нав’язаного міфу старшобратства власним розумом. Зрештою, знання історичних перипетій та героїчної боротьби пращурів за незалежність України нині, за бажання докопатися до істини, можна успішно поповнити завдяки Інтернету. А сторінки української історії, як і народна творчість, однозначно свідчать, що «москаль північний — ворог вічний». Так, впродовж останніх 500 років українці воювали за свої національні інтереси й з іншими сусідами: поляками, турками, татарами, румунами, угорцями. Однак саме історія наших відносин саме з північним сусідом є історією одвічного спротиву від військового загарбання, політичного поневолення, господарського визиску, культурного гніту й духовного гноблення.

Вкотре запитую себе: як це можливо, аби освічені громадяни України на 24-му році її незалежності не розуміли, що першопричиною російської агресії проти України завжди було і є унеможливлення існування Української держави, бо без України як російської колонії — Росія не імперія?! Саме тому Росія й зруйнувала Запорозьку Січ та пожиттєво ув’язнила у сирій темниці на Соловках останнього кошового отамана Петра Калнишевського, влаштувала криваву меншиковську різанину 1708 року в Батурині та муравйовську 1918 року у Києві, організувала штучні голодомори, депортації до Сибіру, жорстоко розправлялася з населенням, яке підтримувало українських повстанців у Другій світовій війні, системно і тривало нищила український інтелект, що опікувався генокодом народу.

Власне, й нинішню жорстку війну з «сусідом північним — ворогом вічним» не за Донбас, а за саме виживання України, ми отримали найперше тому, що практично впродовж усього періоду нинішньої незалежності Україною керувала, окрім засланих Московією козачків, керує сьогодні й збирається керувати завтра «еліта» з рафінованою  совковою історичною пам’яттю. А це — найперша пряма загроза нашій державності, нашій незалежності й національній гідності.