У стані постійної боротьби

Під час подій на Майдані постраждало понад 1000 осіб. Більше сотні зазнали тяжких тілесних ушкоджень. Наприкінці лютого 38 поранених взяли на лікування чеські медики. Адже уряд Чеської республіки у межах спеціальної програми виділив мільйон доларів на їх лікування та реабілітацію. Вони лікувались у трьох різних лікарнях, але часто навідували один одного. Команда, яка там народилась вдруге, називає себе  – «Чеською сотнею».

ДРУГИЙ ДЕНЬ НАРОДЖЕННЯ

День річниці розстрілів. Біля стели на Майдані Незалежності стоїть купка чоловіків у хорошому гуморі. Один з них навіть читає власний вірш, написаний після пройденого в столиці. Сьогодні в майданівців - другий День народження. Рік тому кожен був на межі смерті. Чимало їхніх колег не пережили тих днів. А дехто ще не одужав, як Ігор Чернецький. Він на милицях в камуфляжі щось розповідає. 19-го лютого йому прострілили ногу, а світлошумові гранати пошматували руку. У такому стані  пробув годину в полоні тітушок. Коло нього у світлій шапці 29-річний Михайло Малец, який тоді ж підірвався на гранаті неподалік Інститутської. Чоловік, що читав вірш, - Павло Каленіченко – підіймається сходами стели для фотографії. Йому прострілили легеню. Серед них підстрелений Андрій, Павло, Ігор, побитий «Беркутом» Сергій…словом, всіх не перерахуєш.

Більше півроку тому Кабмін постановив виплатити постраждалим під час Революції одноразову грошову допомогу у розмірі 60 900 тис. гривень. Багато «чехів» ще не отримали від держави жодної копійки. Днями минає рік, як хлопці здружились і стали міцною «закордонною» сотнею. Знайомимось. Група з майже двадцяти активістів середнього віку пішла до Алеї Небесної сотні. Важко уявити, що вони зараз відчувають. Чи то смуток за побратимами, чи то радість, що живі, чи то розлюченість на владу, яка не виправдовує смерті їх колег. По дорозі вони часто зустрічали друзів по революції та розповідали цікаві історії тих днів.

- Та я взагалі тільки на лікуванні в Чехії дізнався, що в мене з Валерієм діти ходять в один клас, - сміється Павло Каленіченко. Валерія Горбачева поранили в голову та ногу, з Павлом познайомились на Майдані.

Хлопці пішли в бар, щоб згадати колег, яких вже не повернуть, а заодно привітати один одного. Все таки у них День народження. Влізти в «шкуру» цих бійців зараз неможливо, якщо ти не пережив тих днів.

«З БОРОТЬБИ НЕ ВИКЛЮЧАВСЯ НІ НА СЕКУНДУ»

До Майдану сотник Михайлівської сотні Ігор Чернецький працював в одному з інвестиційних фондів. Зараз займається виключно волонтерством. Пересуваючись на милицях, він підходить до баристи. Ми зустрілись наступного дня. У Ігора мало часу – за кілька годин він їде в АТО.

- Що будеш? – запитує Ігор та бере собі каву. Як не намагався відмовитися, ми взяли два еспресо та сідаємо на першу подорожню лавку.

- З Днем народження. – трохи призабувши, вітаю.

- Дякую! – сміється Ігор. -  Знаєш, коли тебе пораненого добивають тітушки й тільки чуєш: «Ми тебе вб’ємо», подумки прощаєшся з життям. Але почувши в лікарні «будеш жити», - розумієш, що народився вдруге.

Рівно рік тому він отримав інформацію, що на перехресті вулиць Володимирської і Великої Житомирської купчаться близько сотні тітушок. Для з’ясування ситуації він загоном вирушив туди. Поранили чотирьох з п’яти активістів. Ігоря й колегу забрали в полон, де катували близько години. Він отримав перебиту на дві частини тазостегнову кістку, перебиту променеву кістку на руці та рвані уламкові рани від світлошумових гранат.

- Це моя двадцята, а ні, - збивається на слові Ігор, - може, тридцята поїздка. Майже кожного тижня. Починаючи з того, як здихався інвалідного візка.

- Ще не вилікувались, а вже почали допомагати армії…

- Бо я з боротьби не виключався ні на секунду. – говорить Чернецький. - Ти не можеш думати про себе тут, коли там твої хлопці, яких треба нагодувати й одягти. Лягаєш та встаєш з одними думками – «що треба на передовій?».

- А якби не були на милицях, поїхали б в АТО?

- Не АТО, а війна! – одразу виправляє мене. - Про це навіть мови немає. Тільки якби мої хлопці не були розкидані по всіх підрозділах, а всі в одному. То як Майдан би проходили, так і війну.

Майдан навчив Ігоря жити для когось, а не тільки думати за себе. Саме тут 1-го грудня він знайшов свою дружину. Вже 21-го січня вони стали подружжям. В нього дзвонить телефон.

- Пізніше. Я ще маю гроші забрати, які американці прислали. А ще компас з пошти для «Сансанича».

- Як ви оцінюєте ставлення влади до вас?

- Я ще не отримав нічого від держави. Тому й оцінювати немає що.

- Думаєте, «забили»?

- Або забули. Та не хочеться, відверто кажучи, - запинається на слові, - немає бажання про це говорити. Я над цим навіть не задумуюсь. Інші наші також. Є такі, що отримали, але коштів вже немає, бо віддали на АТО.

До нас підходить якийсь хлопчина й слухає, а Чернецький закурює та продовжує.

- Влада робить багато не того, що має. А те, що має, не робить, – констатує з маленьким розчаруванням Ігор. Він гладить свої вуса. - Подивимось. Нехай хоча заспокоїться на сході, тоді будемо бачити, як вони працюватимуть. Кожен повинен займатися тою частиною роботи, за яку він взявся. Одні воюють, інші допомагають військовим, а треті роблять так, щоб воюючих не забули.

В Празі Ігор лікувався майже півтора місяця. За цей час «Чеська сотня» дуже здружилась. Хлопці часто збираються. Кожен має контакти один одного. Багато почали дружити сім’ями. Чернецький говорить, що хлопці постійно допомагають АТО, збираючи кошти та іншу необхідну допомогу. Вони вже не можуть виключитись з боротьби. Кілька «чехів» воює на сході. Дехто з них вже поклав там своє життя.

НОВА ЕПОХА

Зазвичай, майданівці купкуються там, де поранили їх чи їхніх друзів. Або де вони провели найбільше часу: де спали, де їли, де кожного ранку та вечора чатували на барикаді. Неподалік Жовтневого палацу стоять кілька чоловіків з «Чеської сотні» та їхня побратимка Наталка, яка також пройшла те коло пекла. Вони скромно поминають загиблих товаришів. Вітаюсь.

Сергія Королюка та його брата «Льову» «Беркут» звіряче побив біля Маріїнського парку. Високого та кремезного чоловіка в камуфляжі з сивуватим волоссям, що між ними, звати Євген. На Майдані був розвідником. Ліворуч мене «чех» з вусами в чорно-червоній куртці - Олександр Полудніцин. В цьому самому одязі він пройшов Майдан. Олександр пожертвував чверть одноразової грошової виплати українським бійцям. Під час заклику «бути з народом» в Хмельницькому біля місцевої СБУ пролунала автоматна черга. Полудніцину куля потрапила в живіт, а ще одна зачепила ногу. Жінці, що стояла неподалік, – в голову.

- Мені казали, що шанси на життя - 30%, – згадує «чех», коли ми відійшли в той час, як решти майданівців продовжили говорити про підростаюче покоління та його запал, політиків й АТО. - Але бачите – живий. Це було, до речі, майже годину тому – о пів на першу минулого року.

- Вам хоч виплатили грошову допомогу?

- Виплатили. Але я одразу волонтерам дав три тисячі. Ще в мене є товариш-одесит, з яким лежав в одній палаті в Чехії. Зараз воює він, його син та брат. Їм перерахував. В загальному «перекинув» більше 15-ти тис. гривень.

- Чому? – запитую Полудніцина й починаю розуміти, наскільки ідіотське запитання.

- Як чому? - по виразу обличчя видно, що це рішення Олександр прийняв на підсвідомому рівні. Тому спантеличено підшукує слова, адже відповідь настільки очевидна, що її важко сформулювати.  - Люди того потребують, а я маю і буду шкодувати? Це не правильно. Я, відверто кажучи, навіть не задумувався над цим. Треба – дав, треба – дав…

Розмову перебиває гучний викрик: «Слава Україні!», який чувся десь біля головного входу. Олександр підтримав та продовжує:

- Цей рік в нашому житті – ціла епоха. Ці хлопці, з якими я познайомився на Майдані та був в Чехії, - він робить паузу, наче підшукує слово, - навіть не друзі – брати. Якщо в когось будуть проблеми, я зроблю все від себе можливе, щоб допомогти. Розумієте, і так думає кожен.

У «Чеської сотні» день народження, і водночас їм немає чого святкувати. Багато їхніх колег вже ніколи не повернуться, але вони продовжують боротися з тим, що ледь не забрало у них життя.

«Вже й батогом пройшли, і били нас кийками,

і голодом морили, і вдягали кайдани,

але не розуміють вороги,

що неможливо волі дух зламати,

бо то є Україна, і ми її сини…»

Павло Каленіченко, після кривавих подій на Майдані.