Жила собі вулиця біля гори

Чи можна дозволити собі не знати, куди заведе стежина, брести за невідомими підказками настрою, щось підспівуючи, чесніше, муркочучи собі під ніс, і немовби видивлятися слід від хлібних крихт (як у дитячій казці) і при цьому перебувати на вулиці настільки історично значимій, міцно розпещеній коханням, не впевнена. Бажання ж якраз і сфокусувалося на такому пошуку — знайти якийсь недописаний давньою історією сюжетик тут, сьогодні, на вулиці накладом усього в один екземпляр.

Отже, приготувалися до враження, неначе зі своєї власної грядки, і вирушили не абикуди, а на Боричів Тік. З кожним кроком цією вулицею, що плавно вабить без жодної закличної помпезності, одномоментно відчули — потрапили в якийсь простір, ну, скажімо так, неначе між жанрами. Слід первинного задуму став остигати швидше, ніж його фіксували, а ми переглядалися, дивуючись — невже в такій дивовижній і особливій місцині відзначався день якоїсь піраньї з її кровожерливими інстинктами, апетитом відважного хижака-дантиста: то вирвані зуби — старі будиночки, то брудні пустирі та золоті коронки новобудов, зведених чумними грошима. Трохи розгубившись, почали все ж пошук, піддававшись вічному первинному тяжінню знайомої з дитинства вулиці, впізнаючи і не впізнаючи її.

...ТАКОЮ ВОНА СТАЛА

Наступного дня після нашої прогулянки з фотоапаратом раннім, вельми прохолодним березневим ранком прибігла сюди знову, в ще сонне безлюддя — адже літній алюр лише попереду. Хотілося виправдати перше враження — може, погляд був дуже швидкоплинним. Та ні: то тут, то там поверхневий байдужий формат змін. У наявності — вирвані роки. Зустрівши тут прискіпливого у знанні історичних подробиць, емоційного і відданого подолознавця (серед багато іншого) Олександра Пилипенка, одразу отримала підтвердження враженню — кошмар. Дивися — як глазур на чужому торті цей недоладний у дикому буйстві декору особняк, а тут був будиночок першої половини ХІХ століття, де жив відомий адмірал Макаров.

На початку цього ряду ще є рідний для вулиці біля  Андріївської гори (раніше вона називалася Борич) будиночок середини ХІХ ст. (пам’ятка архітектури), де на першому поверсі була режисерська студія Савельєва, а на другому — жив якийсь художник, що намалював портрет багатої пані в розкішному капелюсі, але навіщось із дещо перебільшеною кількістю грудей. Він так її «бачив». Пані образилася, хотіла його вбити і портрет не викупила. Навіщо тут офіс, незрозуміло, обурювалися ми, йдучи далі, навіщо вічнозелені забори, які можуть ще піднести сюрпризи. Як і покинуті пустирі, де мешкали давні будови, нехай старі, але ж європейський світ чомусь береже навіть найстаріші віконниці, реставрує давні вікна, лікує старизну і плекає. Давай зайдемо в тимчасову експозицію музею «Магдебурзького права», вхід тут з боку Андріївського узвозу. Виставка невелика, але за підбором раритетів — вельми цікава. Упевнена, що там і твої експонати, запитала навдогад. І почула вже звичне — звичайно.

Тонка і ніжна провокація цієї неповторної вулиці незнищувана, але якщо так заковтувати її енергетику, вириваючи з контексту давніх вигинів те, що захочеться, її можна і проковтнути в один присід, адже не все вдасться виправити. — Любити Європу затишних куточків хочеться і в Києві. Не заважайте.

Що ж, зустрінемося там, за поворотом.