Кого з іноземних політичних чи громадських діячів мали б вшанувати українці?
Днями Литовська держава посмертно нагородила першого президента Росії Бориса Єльцина Великим хрестом ордена Хреста Вітіса. Цю другу найвищу державну нагороду Литви у понеділок на урочистій церемонії з рук глави литовської держави Далі Грібаускайте отримала дружина Єльцина Наїна. Як зазначено в указі президента: «Єльцина нагороджено за особистий внесок у зміцнення державності Литви і розвиток міждержавних відносин між Литвою і Росією. Російська Федерація за влади Єльцина, зокрема, визнала Литву як незалежну державу, вивела з Литви свої війська, колишні радянські, і уклала договір про державний кордон».
Вільнюський політолог Лаурас БЕЛІНІС сказав «Дню», що пам’ятає той час, коли Єльцин підтримав литовську опозицію, і коли він приїхав до Талліну з іншими керівниками балтійських країн, щоб оголосити, що вони мають право і повинні бути незалежними. «З його боку це було подвигом на той час. Населення тоді не дуже сприйняло такий жест Єльцина. Тому ця нагорода — запізнілий борг першому президентові Росії», — сказав він.
До речі, а як Україна оцінює Єльцина? Чи варто нам якимось особливим чином вшановувати його пам’ять? Адже, окрім іншого, треба враховувати, що саме за часів його президентства виникло таке явище як «мєшковщина» в Криму. Так чи інакше, це заслуговує на обговорення та суспільну дискусію. Так само як неоднозначна постать попередника Єльцина в Кремлі Горбачова.
Продовжуючи тему, пан Белініс додав, що у Вільнюсі є площа імені Папи Івана Павла ІІ, де він саме зустрічався із населенням. «А на Ратушній площі, — розповів політолог, — у нас ще є також настінна дошка, де відзначено приїзд до Литви президента США Джорджа Буша-молодшого».
До речі, в Грузії на честь Джоржа Буша-молодшого, який також побував з візитом у цій країні та підтримав її після російсько-грузинської війни у серпні 2008 року, названо проспект, який тягнеться від столиці до аеропорту. А торік у Тбілісі відкрили пам’ятник 40-му президенту США Рональду Рейгану. На церемонії відкриття президент Грузії Міхеїл Саакашвілі заявив: «Сьогодні Рейган, який свого часу зруйнував Радянський Союз, як ніколи потрібний і актуальний для Грузії. Сьогодні здійснюється спроба історичного реваншу у відповідь на те, що зробив Рейган... спроба відновити Радянський Союз».
Якщо говорити про нашу країну, то у Львові та Івано-Франківську вшанували пам’ять чеченського військового лідера Джохара Дудаєва, першого президента Ічкері, назвавши в його честь вулицю. В Одесі назвали вулицю на честь президента Польщі Леха Качинського, який загинув в авіакатастрофі під Смоленськом. Однак, це поодинокі випадки. Кого вшановувати? За що? І в контексті яких подій? Цієї дискусії в суспільстві ніхто навіть не починав. Хоча вона принципова для осмислення себе та історичної пам’яті. Українці мали б вшанувати пам’ять, скажімо, і де Голля, який сказав про УПА знамениту фразу: «Якби у французької армії був такий дух, як в УПА, то німецький чобіт ніколи не топтав би Францію» (рідкісне на той час розуміння природи УПА та історичного моменту!). Або Ланселота Лоутона, британського журналіста, який ще в 1930-х роках з трибуни британського парламенту говорив про Голодомор в Україні? А Гарет Джонс? А Яцек Куронь і українсько-польське примирення? А російський єврей із Бердичева Василь Гроссман, який написав роман про Голодомор? Про потребу увічнити на наших теренах Джеймса Мейса, здається, й говорити зайве. Але, виявляється, — не зайве. Бо на топологічній карті нашої країни рясніють імена радянських лідерів, не кажучи про численні одіозні пам’ятники вождю пролетаріату, участь якого в долі України була недвозначною, хоча він так ніколи тут і не побував. І це після 21 річниці Незалежності?!
Більше того, до компанії Брежнєва та Щербицького у Дніпропетровську хочуть долучити ще й Леоніда Кучму. Згідно із повідомленнями, в Дніпропетровську у День міста 8 вересня з’являться, зокрема, скульптури екс-президента Леоніда Кучми, Володимира Щербицького та Леоніда Брежнєва, які, на думку архітектора проекту Дмитра Волика, в числі 15 видатних особистостей області «прославили регіон на всю Україну і світ». Типовий приклад грубо зшитої маніпуляції. Адже як можна уявити собі названі три особи поруч з Іваном Сірком, Дмитром Яворницьким та Олесем Гончарем? Хто тепер посміє «гавкати з-під лави» — звинувачувати Кучму, який перебуває в такому товаристві, у причетності до справи Гонгадзе...
Для оцінки стану суспільства не менш важливою ознакою є те, як і кого воно вшановує. Не лише зі Своїх, а й із Чужих, які на тих чи інших круглих віражах української історії ставали також Своїми.
«День» звернувся до експертів із запитанням, кого б українці мали вшанувати з іноземних політичних чи громадських діячів.
«НА ВШАНУВАННЯ ЗАСЛУГОВУЄ ДЖЕЙМС МЕЙС, ЯКИЙ ЗА ДОПОМОГОЮ «Дня» ДОНІС УСЬОМУ СВІТОВІ ПРАВДУ ПРО ВЕЛИКУ ТРАГЕДІЮ УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ»
Володимир ПРИТУЛА, експерт проекту «Кримський політичний діалог»:
— Відзначення Єльцина в Литві — абсолютно адекватне рішення, і хоч він досить неоднозначна фігура, але я думаю, що і в Україні його теж можна було б відзначити як політичну фігуру, яка доклала багато зусиль до розвалу Радянського Союзу та до багатьох аспектів становлення України. Це заслуговує на вшанування. Однак і у нього було багато того, що негативно вплинуло на Україну. Проте його зауваження «Кожен росіянин, прокинувшись вранці, має думати: а що я сьогодні зроблю для України» справила тоді велике враження. Звичайно, він вкладав у ці слова позитивний зміст, але сьогодні в Росії деякі політики прокидаються щоранку і думають, яку б побільшу шкоду Україні сьогодні зробити. Тому заслуги Єльцина в розвалі Радянського Союзу слід визнати позитивними для України, хоч він тоді більше, звичайно, думав про себе, ніж про Україну, а саме тому не віддав їй Чорноморський флот, хоч фактично і історично він належить саме нам. Водночас ніде правди діти — саме завдяки Єльцину Україна мала не так багато проблем у процесі свого становлення і розвитку в перші роки незалежності. Якби був хтось інший, то їх би могло бути більше. І зараз, на жаль, їх значно більше...
Є багато політиків та закордонних діячів, яких варто було б відзначати в Україні як таких, котрі сприяли нашому розвитку. І серед них хочу назвати Пілсудського. На жаль, щодо нього (завдяки ворожій комуністичній пропаганді) в Україні створено незаслужено негативний імідж, насправді він дуже багато зробив, щоб врахувати українські інтереси, і з польських політиків він був одним із тих, хто дослуховувався до потреб України, хоча теж не є однозначною фігурою.
Думаю, Україна має багато завдячувати президентові США Біллу Клінтону, чий візит до України підняв інтерес до нашої держави в усьому світі в ті роки, коли багато людей світу нічого про Україну не знали. І його цитування Шевченка «Борітеся — поборете!» багато зробило для розуміння України на Заході, та й у нас було сприйнято як історичне нагадування і побажання Україні перейняти досвід США, виховати «свого Вашингтона» та виконати заповіт Великого Кобзаря, до чого ми в Україні, на жаль, не прислухалися і тому багато втратили...
На не менше вшанування заслуговує в Україні американський вчений та дослідник Голодомору Джеймс Мейс, який з допомогою «Дня» доніс до всього світу правду про велику трагедію українського народу. Завдяки Мейсу інформація про цей злочин набула світових масштабів, а його внесок є тим європейським вердиктом, за яким сталінський режим визнано злочинним нарівні з фашизмом.
«РОДИНУ ОЛЬЖИЧІВ В УКРАЇНІ СЛІД ШАНУВАТИ Й ПАМ’ЯТАТИ»
Наталія РУДЕНКО, директор Сімферопольської української гімназії:
— Я б запропонувала вшанувати в Україні сім’ю видатних митців та патріотів Кандиб-Ольжичів, зокрема сина Олега Ольжича Олега Кандибу, який зараз проживає в Канаді. Він багато зробив для становлення в Криму української освіти, зокрема нашої гімназії. Він зараз тяжко хворіє, але ми не втрачаємо з ним зв’язку, підтримуємо його. Він був у нашій гімназії, проявив себе як палкий патріот, дуже чуйна людина. Потім у Товаристві приятелів України в Канаді зібрав кошти для розвитку гімназії, за які ми придбали дуже цінне обладнання. Він доніс до українців Канади правду про Крим і про кримських українців, у всьому сприяв нам. Одного разу, не зважаючи на те, що це дуже дорого, він зробив для гімназії унікальний подарунок — зібрав та передав дві великі коробки українських книжок з Канади, і своїми знаннями ми та наші учні багато в чому завдячуємо саме Олегу Ольжичу. Пізніше він передав нам колекцію ручних робіт канадських індіанців, які поповнили колекцію нашого світового музею. Я вважаю, що саме родину Ольжичів в Україні слід шанувати і пам’ятати як визначних митців та патріотів, які саме своєю українськістю зробили великий внесок у світову культуру, збагатили світ знаннями та пам’яттю про наш народ.
«МОЖНА БУЛО Б НАГОРОДИТИ ЗБІГНЄВА БЖЕЗИНСЬКОГО»
Василь ШКЛЯР, письменник:
— Треба було б нагородити і вшанувати Джохара Дудаєва, котрий був пов’язаний із Україною, знав, хто такі «упівці» (бійці Української повстанської армії. — Ред.), і тактику їхньої боротьби, продовжував нашу справу на своїй землі та в Балтії.
Можна було б нагородити і Збігнєва Бжезинського, який постійно стежить за долею України і дає дуже мудрі поради, до яких, на жаль, немає кому прислухатися. Нещодавно він сказав дуже мудрі слова про те, що українській владі найбільше бракує патріотизму, і не треба вести ніяких теревенів про професіоналізм і т.д.
Я б нагородив покійного Гавела, поставив би йому пам’ятник, так само й Масарику. Останній створив такі умови, що наші вояки (ще з армії Української Народної Республіки) мали змогу легше, ніж будь-де, пристосуватися до еміграції в Чехословаччині. Із благословення Масарика в чеському містечку Подєбради було відкрито Господарську академію, де навчалися переважно лише вояки армії УНР, наші повстанці, герої, які не могли повернутися на Батьківщину.
Єльцин зробив конкретніший крок. Ми пам’ятаємо, як Горбачов дуже обстоював збереження Радянського Союзу і робив ексклюзивні заклики до українців, тиснучи на їхні почуття; цитував українською Тараса Шевченка «Реве та стогне Дніпр широкий...». Горбачов до останнього не зрікся імперського мислення. У Єльцина не було такого мислення, але його крок у Біловезькій Пущі був дуже рішучим і для багатьох несподіваним. Він, звісно, більше прислужився до постання Незалежної України.
«Я Б ВІДЗНАЧИВ ПОСТАТЬ ВАЦЛАВА ГАВЕЛА»
Євген СВЕРСТЮК, громадський та політичний діяч:
— Я би відзначив постать Вацлава Гавела. Він — людина одного ряду з Томашем Масариком, хоча другий і належить до іншої епохи. Однак якщо вибирати когось з чехів — то точно когось із цих двох. Можна було б відзначити й норвежця Бйорнстерне Бйорнсона, який багато зробив для українців під час Голодомору...
Не має значення, хто мене підтримував з іноземних лідерів за радянських часів. Бо хто підтримував Стуса, Чорновола, той підтримував і мене. Однак треба назвати якусь вулицю іменем Кеннеді (35-й президент США. — Ред.). Він був тим лідером, який втілював і мораль, і надію світу у свій час. Кеннеді був для нас великою втратою. Джиммі Картер (39-й президент США. — Ред.) ввів моральні принципи в політику. Він, до речі, разом із Бжезинським говорив багато про Україну. І якщо говорити про імена, ближчі до українців, то це, безперечно, Бжезинський.
Єльцин — росіянин, а Горбачов — нібито українець. Але якщо говорити про появу рішучого, антикомуністичного голосу, то це — Єльцин. У цьому розумінні він нам ближчий.
«ПЕРША КАНДИДАТУРА, ЯКУ ВАРТО ВІДЗНАЧИТИ, — ЄЖИ ГЕДРОЙЦ»
Юрій ШАПОВАЛ, професор, доктор історичних наук:
— Відзначення людей — це символічні кроки, але вони говорять про пам’ять і про культуру того народу, який робить такі кроки. Перша кандидатура, яку варто відзначити, — це і політик, і дипломат, і один із найвизначніших польських інтелектуалів — Єжи Гедройц. Він зруйнував бар’єри та стереотипи між поляками та українцями, зробивши величезний внесок. По-друге, саме Єжи Гедройц вірив в Україну як державу, і все, що він робив, працювало саме на це.
Якщо обирати між Горбачовим чи Єльциним, то я б віддав перевагу Борисові Єльцину. Я колись писав у «Дні» про те, що Борис Миколайович являв собою справжнього росіянина, як Солженіцин. Горбачов впродовж свого перебування при владі, і після того, завжди говорив про те, що відродження Радянського Союзу почнеться з України, без неї він не мислить існування Союзу... Тому Єльцин, який сприяв розпаду колишнього СРСР і Незалежності України, мужньо повівся за умов ГКЧП, про що багато хто забув. Йому згадують усі гріхи, але цю незаперечну чесноту оминають. Розумів Єльцин чи ні, але він сприяв постанню незалежних держав на теренах колишнього Радянського Союзу.
«...МИХАЙЛО ГОРБАЧОВ ЗАСЛУГОВУЄ НА ВЕЛИКУ НАГОРОДУ З БОКУ УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВИ»
Левко ЛУК’ЯНЕНКО, державний і громадський діяч, автор Акта про Незалежність України:
— Я глибоко переконаний, що Михайло Горбачов заслуговує на велику нагороду з боку Української держави. Він першим із комуністичних провідників наважився зізнатися в тому, що Радянський Союз програє у змаганнях із Заходом; що економіка перебуває в кризовому стані, й вивести її звідти без демократизації неможливо. Тому він проголосив політику «перебудови і гласності». За це він заслуговує на величезну повагу з боку української нації. Звісно, він, як і будь-яка людина, був обмеженим, але цей розумний і сміливий чоловік наважився демократизувати Радянський Союз. Перший період його діяльності (перші чотири роки) є позитивним. Пізніше він почав виявляти вже турботу про збереження імперії. Але ідею демократизації він завжди сповідував. Утім, у другий період він став захисником імперії, але це вже було пізно.
Через те, що в історії великому державному діячеві не дано вирішити всі питання, то тим, що Горбачов відважився почати справжню перебудову і демократизацію, він заслуговує великої нагороди.
Із західних політиків особливо на відзнаку заслуговує президент США Рональд Рейган. На відміну від багатьох західноєвропейських політиків, які загравали із Москвою чи боялися її, став відкрито на шлях змагання із нею. Його політика відкритого змагання призвела до того, що Радянський Союз «задихнувся». Рейган же почав політику відкритого протистояння Комуністичній імперії, назвавши її «Імперією зла».
«НЕ СЛІД ЗАБУВАТИ ПРО ВІТОВТА»
Iгор ТОДОРОВ, професор, Донецький національний університет:
— Таких діячів, безумовно, є чимало. Зокрема, Вацлав Гавел — письменник-драматург, учасник Празької весни, дисидент, останній президент Чехословаччини і перший глава Чеської Республіки. Саме за його правління Чехія стала членом ЄС і НАТО. І не лише завдяки економічним і політичним успіхам. Президент Гавел був гідною людиною, не лише поділяв, а й утілював у життя справжні європейські цінності. Ставлення до прав людини є дуже чутливим для чехів. Не випадково, що саме ця країна надала політичний притулок новітнім переслідуваним українцям. Узагалі ставлення чехів до України особливе і значною мірою — завдяки справжньому європейцеві Вацлаву Гавелу.
Крім Гавела, варто пригадати Єжи Гедройця — польського публіциста, громадського діяча, засновника й головного редактора культового часопису «Культура». Він був активним прихильником польсько-українського зближення, плідного співробітництва, супротивником взаємних територіальних і всяких інших претензій. Із його «Культурою» співпрацювали Богдан Осадчук, Юрій Лавріненко, Юрій Шевельов, Іван Лисяк-Рудницький, Борис Левицький, Іван Кедрин, Іван Кошелівець та інші. З ініціативи й коштом Єжи Гедройця в бібліотеці «Культури» з’явилася друком антологія української літератури 1917 — 1933 років. «Розстріляне Відродження» як пропозиція назви книжки пролунала саме від Єжи Гедройця. Цей термін набув значного поширення в українському публічному вжитку. Сама антологія справила суттєвий вплив на формування сучасної української самосвідомості...
Можливо, також згадати Бориса Трайковського, президента Республіки Македонія з 1999 по 2004 роки. Саме він на знак вдячності нашій країні під час її головування в Раді Безпеки ООН за допомогу в уникненні збройного конфлікту в його державі відвідав святкування десятої річниці української незалежності. Борис Трайковський трагічно загинув під час авіакатастрофи в Боснії 2004 року...
А зазираючи глибше в історію, не слід забувати і про Вітовта, великого князя литовського, руського та жемантійського. Українські землі становили значну частину його держави. І невипадково знак (колар) Президента України містить знак литовської «Погоні». Під час князювання Вітовта суттєво поширилася українська територіальна колонізація на південь і схід, аж до Чорного моря. Вітовт, виконуючи плани великого княжіння на всій Руській землі, розбудував на Півдні українських земель систему опорних укріплень (у Брацлаві, Черкасах та інших містах), споруджував фортеці в південних степах Дашів (Очаків), Соколець (Вознесенськ), Каравул (Рашків), Білгород, Кацюбіїв (Одеса). Вітовт разом із Ягайлом очолював польсько-білорусько-литовсько-українські війська, які завдали поразки Тевтонському ордену у Грюнвальдській битві. Він сприяв розвиткові торгівлі, ремесел, запроваджував у містах України магдебурзьке право.
«ВЕЛИЧЕЗНУ РОЛЬ У ПОВЕРНЕННІ ЄВРОПЕЙСЬКОЇ ДЕМОКРАТИЧНОЇ ТРАДИЦІЇ ВІДІГРАЛИ АКАДЕМІКИ ДМИТРО ЛІХАЧОВ ТА АНДРІЙ САХАРОВ»
Валентин НАЛИВАЙЧЕНКО, член партії «УДАР»:
— У відновленні незалежності України наприкінці 80-х років минулого століття визначальну роль відіграли дисидентський рух і повернення із підпілля Української церкви.
Із громадських діячів, безумовно, значно вплинули на повернення європейської демократичної традиції, чесного й незашореного, нешовіністичного демократичного світогляду академіки Дмитро Ліхачов із його кодексом совісті, який і нині не втратив актуальності, зокрема і для Росії, та Андрій Сахаров.
Навіть під час розквіту брежнєвщини вони рішуче відкидали тоталітарний радянський режим, робили багато для того, щоб такі європейські країни, як Україна, могли повернути свою ідентичність, незалежність і державотворчу традицію, некорумповану й засновану на принципах народовладдя.
Щодо Горбачова і Єльцина. На жаль, жоден із них не піднімався до висоти визнання того, що Україна протягом століть мала Незалежну Державу, виборювала її і втрачала через окупації, останньою з яких була більшовицька.
«ТРЕБА ВІДДАТИ НАЛЕЖНЕ БОРИСОВІ ЄЛЬЦИНУ»
Володимир ЯВОРIВСЬКИЙ, письменник, народний депутат «БЮТ-«Батьківщина»:
— На перше місце я б поставив Збігнєва Бжезинського. Вперше ми з ним зустрілися 1989 року. Почувши від мене, що я представляю Україну і є прихильником української незалежності, він сказав, що це правильний шлях для нашої держави, і пообіцяв на всіх рівнях пропагувати українську незалежність. Треба віддати йому належне — він це робив.
На друге місце я б поставив Бориса Єльцина. Із ним я також працював у одному з тогочасних комітетів, коли він ще був у немилості. Крім того, я входив до Міжрегіональної депутатської групи в парламенті СРСР — першої опозиційної групи, на чолі якої стояв Сахаров, а його заступником був Єльцин. Опісля ми співпрацювали в Комітеті архітектури й будівництва, яку очолив Єльцин. Щомісяця цей комітет проводив збори в Москві, й тоді патріотичні представники Прибалтики, Грузії, України говорили з його очільником про національне питання. Незважаючи на те, що Єльцин був демократом, він завжди казав: «Буде в нас демократична країна, навіщо вам незалежність?». Але ми його переконали. Звісно, свою роль відіграла і його конкуренція з Горбачовим. Росія перша проголосила себе незалежною, й це розв’язало руки нашим комуністам. Однак ні Кравчук, ні Кучма не використали дві каденції правління специфічного російського демократа на користь України. Із приходом Путіна ситуація радикально змінилася.
Варто також назвати Вацлава Гавела, який підтримував нас і подавав приклад; Альгірдаса Бразаускаса — литовського лідера тощо. Якщо ж обрати трохи інший масштаб, слід пригадати Джеймса Мейса, який приїхав в Україну, одружився з українкою. Незважаючи на індіанське коріння, Мейс був надзвичайно відданим Україні. Замість того, щоб роздавати нагороди бездарним поетам, як Білаш, треба більше вшановувати Джеймса Мейса як унікальну людину, котра зробила дуже багато для того, щоб сказати правду про Голодомор.
«ВАРТО ВІДЗНАЧИТИ ЛЕХА ВАЛЕНСУ, АДАМА МІХНІКА, ВІТАУТАСА ЛАНДСБЕРГІСА ...»
Олесь ДОНIЙ, громадський діяч, народний депутат (НУ-НС):
— Діячі, які боролися проти комунізму та за незалежність своїх країн, стояли пліч-о-пліч з Україною. Очевидно, що без польської «Солідарності» було б важче подолати комунізм у СРСР. Тож варто назвати Леха Валенсу, Адама Міхніка. Без литовського прикладу було б важче руйнувати Союз зсередини, отже, треба пригадати Вітаутаса Ландсбергіса. Зокрема, приклад декомунізації та надзвичайно чіткої демократії показала Чехія та її лідер Вацлав Гавел. Навіть перед смертю він зважився на те, щоб виступити проти політичних репресій в Україні. Тобто до кінця своїх днів він продовжував стежити за ситуацією в нашій країні й виступати на боці демократії.
Рональд Рейган робив усе можливе для руйнації Радянського Союзу і світового комунізму — це безперечний факт. Він також підтримував український національно-визвольний рух і вимагав у СРСР звільнення політв’язнів. Недарма ж він вважається одним із найсильніших американських президентів. Загалом в України є багато друзів, які допомогли нам вибороти свою незалежність.
Щодо російських керманичів, як Горбачов, так і Єльцин вбили свій цвях у існування СРСР. Без перебудови, яку ініціював Горбачов — випустив політв’язнів, дозволив першу демократію в Союзі, — Єльцин, котрий також належав до комуністичної номенклатури, навряд чи б так швидко демократизувався. Обидва вони були достатньо контраверсійними постатями. Їх варто пам’ятати як людей, які сприяли руйнації імперії, незалежно від того, хотіли вони цього, як Єльцин, чи не хотіли, як Горбачов. Утім, довершив справу розвалу СРСР з російського боку саме підпис Єльцина. Розпад Союзу — важливий елемент у здобутті незалежності нашою державою.
«ЄЛЬЦИН І ГОРБАЧОВ ДБАЛИ ПЕРЕДУСІМ ПРО ВЛАСНІ НАЦІОНАЛЬНІ ІНТЕРЕСИ»
Володимир ОЛIЙНИК, народний депутат (Партія регіонів):
— Багато для того, щоб Україна в Європейському Союзі мала хорошого адвоката в особі Польщі, зробив Александр Квасневський. Зараз ми продовжуємо співпрацювати з ним у межах подій, які відбуваються довкола Юлії Тимошенко та Юрія Луценка.
Що ж до Бориса Єльцина та Михайла Горбачова, вони дбали передусім про власні інтереси. Єльцин ніколи не ставив інтереси нашої держави понад національні інтереси росіян. Хоча його фразу про те, що, прокидаючись, треба думати про Україну, можна розцінювати як своєрідний заклик до партнерства. Окрім цього, варто відзначити, що при ньому відносини наших держав були більш братськими, ніж за нинішнього керівництва.
У цілому, більшість держав розглядають Україну під кутом власних національних інтересів як складову їхньої зовнішньої політики. Поляки, наприклад, приділяли увагу нашій країні, бо розуміли, що її приєднання до ЄС змінить насамперед розташування Польщі в координатах цього Союзу: вона перестане бути окраїною. Це б привело до зростання рівня інвестицій та впливу.
«НАСАМПЕРЕД СПАДАЄ НА ДУМКУ ІМ’Я ДЖЕЙМСА МЕЙСА»
Тарас ЛIТКОВЕЦЬ, політолог, заступник декана історичного факультету Східноєвропейського національного університету ім. Лесі Українки:
— Коли думаю, кого з неукраїнців, які своєю долею прислужилися Україні так, що їхній учинок і праця залишаться в українській історії, то насамперед спадає на думку ім’я Джеймса Мейса. Про нього, до речі, я вперше почув у Канаді, де перебував 1991 року за студентською програмою. У Торонто діяв унікальний українсько-канадський дослідницько-документальний центр, який заснувала і яким керувала діячка українського походження Іроїда Винницька. І саме тут у свій час працював і Джеймс Мейс, вивчаючи документи щодо Голодомору в Україні. Я почув тоді, що це унікальна людина, науковець, етнічний американець і навіть представник індіанського племені черокі, який проникся історією моєї України, тим її періодом, про який довго не знали у світі, постать, яка відкрила людству цю трагічну сторінку в нашій історії. Саме Джеймс Мейс першим 1982 року на Міжнародній конференції з Голокосту й геноциду у Тель-Авіві кваліфікував питання Голодомору в Україні як вид геноциду українського народу, навівши цифру — 5 — 7 мільйонів жертв.
Вважаю, що в Україні, для якої він стільки зробив, Джеймса Мейса ще належно не пошановано, він більше відомий у наукових колах за кордоном, ніж у нас. А заслуговує і на пам’ятник у столиці. Та складається враження, що його пам’ятають тільки в газеті «День», в якій він працював у додатку й писав про Голодомор. Його духовному соратникові Роберту Конквестові, автору книжки про сталінські репресії, співавтором якої, до речі, був і Джеймс Мейс, американський президент Джордж Буш вручив найвищу президентську нагороду — «Медаль свободи». Невже Конквест має більше заслуг перед Америкою, ніж Мейс — перед Україною? До слова, Україна, на мою думку, могла б пошанувати і Роберта Конквеста, британського історика, який теж розкривав світові трагічну українську історію. І він ще живий, хоча вже має майже сто років. Живий і Збігнєв Бжезинський, відомий політик, у якого польське коріння і з яким донині консультуються всі американські президенти. А він теж сприяв і завжди обстоював ідею української незалежності. Живий, та знаний лише в академічних колах оксфордський професор Норман Дейвіс, автор історичного бестселера про історію Європи. Я колись придбав цю велику книжку за немалі гроші в одній із луцьких книгарень і вже багато років щось черпаю із неї. Заслуга Дейвіса й у тому, що він доводив: історія України є важливим сегментом світового політичного процесу, має яскраві й неповторні сторінки, які є лише в нашого народу і які можуть бути прикладом для інших, — ті ж козацтво й УПА... Він об’єктивно висвітлював українську історію, причому у 80-х роках минулого століття ще були і для українців відкриттям факти про УПА, ОУН, про те ж козацтво... Ось лише неповний перелік осіб, яким Україна повинна бути вдячною більше, ніж нині.
«ЄЛЬЦИН БУВ ЗНАКОВОЮ ТА ВЕЛИКОЮ ПОСТАТТЮ НОВОЇ ДЕМОКРАТИЧНОЇ РОСІЇ»
Юрій ЩЕРБАК, громадський та політичний діяч, письменник:
— Поважаючи й підтримуючи вибір Литви, яка вшанувала пана Єльцина, я не думаю, що Україна обов’язково повинна брати приклад із цього. Справді, йдеться про те, що Єльцин був знаковою та великою постаттю тієї нової демократичної Росії, про яку всі мріяли і яка, на жаль, не відбулася за його життя й, тим паче, вона не відбулася і після його смерті. Але можна вшановувати багато інших постатей. Звісно, можна було б знайти привід для вшанування Єльцина й в Україні подібним чином, не обов’язково присвоюючи звання Героя України. Хотів би звернути увагу, що в самій Україні є багато імен, які заслуговують на вшанування та які і досі не вшановано. Коли я чую, що в Полтаві збираються і хочуть вшанувати пам’ять однієї з найчорніших постатей в історії України — фельдмаршала Паскевича, бере жах. До того ж, там не вшановано належним чином ані Мазепу, ані Петлюру. Можна згадати й дисидентів радянського періоду, так само і постаті далекої історії, які ми маємо пам’ятати.
Підготували Анна ЧЕРЕВКО, Ігор САМОКИШ, «День»; Наталія МАЛІМОН, «День», Луцьк; Микола СЕМЕНА, Сімферополь; Сергій СТУКАНОВ, Донецьк
