DonbasS 2.0: «Ми поліпшуємо те поняття, котре називається Батьківщина. I багатьох це надихає»

«Ми поліпшуємо те поняття, котре називається Батьківщина. I багатьох це надихає».

Громадські діячі рятують співвітчизників від неякісних продуктів, сигаретного диму й апатії. І навіть підвищують кваліфікацію інспекторів ДАІ. «День» зібрав у Донецьку «активних небайдужих», щоб поговорити про реалії і перспективи громадянського суспільства у Східному регіоні України.

Поговорити про громадянське суспільство на Донеччині «День» запросив як представників громадських організацій, так і тих, хто на власному прикладі і власною ініціативою показує, як можна змінювати свій район, місто, область. На круглому столі зібралися представники різних поколінь, різних професій і різних сфер інтересів. Але їх об’єднує бажання поліпшити країну, яка починається з чистоти власного двору і працівника ДАІ.

Пропонуємо читачам найцікавіші думки учасників ініційованого «Днем» круглого столу.

«НАС ВВАЖАЮТЬ ВОРОГАМИ»

Артем ДЕЙ, активіст громадської ініціативи «Дорожній контроль» (ДК):

— За освітою я — інженер-програміст, але є представником організації «Дорожній контроль». Ця організація захищає права простих водіїв, тобто законність складання протоколів співробітниками ДАІ, законність дій цієї структури в цілому. Чому дідусь, якому 60 років, віддає чверть своєї пенсії на штраф, а син прокурора, показуючи візитку, проїжджає безкоштовно, порушуючи правила? Ні для кого не секрет, що структура міліції у нас у країні прогнила надзвичайно. Чому, напевно, кожен водій, виїжджаючи на дорогу, молиться, аби його не зустрів працівник Державтоінспекції? Але ж вона повинна нам допомагати. Якщо порушив — це повинно бути законно зафіксовано, законно складено протокол. Не так, що порушив одне правило, а платиш за порушення іншого.

Наша організація розростається, і не лише в Донецьку. Це називається «Громадський проект». Є кістяк людей, які займаються цією справою постійно. Але з кожним днем нас стає більше. У Донецьку активних людей осіб 25—30.

Ми займаємося також незаконними стоянками, на яких теж часто можна зустріти «вимагачів». Ні для кого не секрет, що, наприклад, на Маяку (район радіоринку в Донецьку. — Авт.) стоянка незаконна, проте ходить парубок і тикає пальцем водієві, щоб віддавав 4 грн. Нещодавно був матеріал, опублікований у блозі, що в одному з районів батько і син збирали гроші за стоянку. Так скоро кожен почне платити за те, що він дихає. Ми, до речі, проводили експеримент, під час якого таким же, як і ця сім’я, чином збирали талони з водіїв. Виявилось, що в середньому за день можна назбирати тисячу гривень. А якщо стояти щодня?

Наш головний «курс підвищення кваліфікації» для водіїв — це Інтернет. Зараз фінансування на газети, візитки і пам’ятки немає. Семінари — це наша наступна сходинка. Поки у нас є сайт, на якому — тисячі прикладів, які можна дивитися і аналізувати випадки, аби з вами такого не трапилося. Це обмін досвідом. Закони можна тлумачити по-різному, але скрізь написано чорним по білому. Досить прочитати правила дорожнього руху і трішки підзаконних актів. Це не так глобально і не так важко, як здається кожному. Хоча, можливо, комусь легше «віддати «сотку» і не морочитися».

Начальник ДАІ знає про нас. Є навіть інформація з певних джерел, що зранку він говорить своїм співробітникам, що той, хто спілкується з ДК, в ДАІ працювати не буде. Дійшло до того, що у співробітників ДАІ після зміни перевіряються вхідні виклики у мобільних телефонах. Нас бояться, і нас, швидше за все, вважають ворогами. Ви уявляєте, наскільки прикрилася годівниця. Скільки відбито протоколів, скільки скарг, скільки звільнено інспекторів. Мене не зупиняють, оскільки знають номери машин усіх, хто входить до ДК. Нещодавно мене, правда, зупинили, але це було вже особисте спілкування. Більш того, нам загрожують по мобільному телефону і присилають перекреслені фотографії.

Була навіть заборона показувати нас на ICTV. У нас був спільний рейд з цим телеканалом, де співробітники ДАІ постали не в кращому світлі — буквально за 2 години ми назбирали 8 порушень з боку структури. І доходило навіть до погроз: «Ти навіщо мене по ICTV показав?» тощо.

«СЕНС ТАКИХ ІНІЦІАТИВ — ПОКАЗАТИ ІНШИМ, ЯК ПОТРІБНО ДІЯТИ»

Павло КОЛЕСНИК, журналіст, активіст руху «Україна без холопів»:

— Я журналіст і займаюся тим, що пишу про такі проекти, як, наприклад, «Дорожній контроль», брав участь у рейдах по супермаркетах, по паркуваннях, освітлював різні протести проти незаконних забудов. «Україна без холопів» — це проект, у якому фактично є лише сайт, куди можна написати про свою проблему, і люди, які читають ці форуми, facebook, vkontakte, жж, можуть відгукнутися і абсолютно спонтанно, без будь-якої організації, зібратися і влаштувати рейд. У нас кістяк є, але, виходячи з досвіду рейдів по супермаркетах, люди завжди різні. Це журналісти, бізнесмени, викладачі університетські й шкільні та інші люди, яким небайдуже, які хочуть щось змінити. Проявити себе, не лише «лайкаючи» в Інтернеті, а вийти і щось зробити.

Яка особиста мотивація? Якщо говорити про рейди у супермаркетах, то вперше я як журналіст пішов до супермаркету сфотографувати салат з майонезом. Мені заборонили. Спробували затягти назад до супермаркету і змусити стерти фотографію. Я про це написав у Інтернеті, і наступного разу прийшло вже 10 осіб. Зараз, власне кажучи, завдяки цій активності ходиш супермаркетами і вже немає такої реакції. Якщо є, пишіть нам, розбиратимемося! Річ у тім, що ти відчуваєш силу щось змінити і ти це робиш. Є така поширена фраза: а що я можу змінити сам? Ми показуємо, що одна людина може змусити іншу дотримуватися закону. Навіть одна людина може щось змінити завдяки розголосу, завдяки Інтернету. Люди хочуть щось міняти, а коли бачать приклади того, як це роблять інші, то теж починають діяти. До речі, є група людей, які моніторять правильність отримання закордонних паспортів і контролюють суми, які за них віддають.

Сенс подібних ініціатив — дати можливість зрозуміти, як ти сам можеш взаємодіяти. Є інформаційний вузол, де ти можеш розповісти про свій випадок. Але активісти не діють як служба «Чіп і Дейл».

У нас є приклад громадянського суспільства — це кримінальні «общаки» 1990-х рр. Це справді було громадянське суспільство, яке відчувало опозицію до влади. І зрештою, що сталося, де ми, де вони? Я думаю, що все буде створюватися на таких принципах єднання. Буде клуб автолюбителів, учасники якого платитимуть членські внески, за які потім надаватиметься допомога тощо. У США є такий приклад — Стрілецька асоціація. Якщо кандидат у президенти йде до влади і каже, що використання зброї буде обмежуватися, то він ці вибори програє. Це роль людей зі Стрілецької асоціації, які вважають, що мають право на носіння зброї. І їх багато. Ось ця теорія «общака», яка успішно застосовувалася поки що тільки в кримінальному світі, у подальшому успішно застосовуватиметься й в інших галузях. Головне, щоб суспільство в цілому зрозуміло, що це нам вигідно і це нам допоможе. (Ремарка від редакції: ми вважаємо, що така несподівана паралель між громадянським суспільством та кримінальним світом заслуговує на окрему увагу й більш ѓрунтовну розмову, яку ми, безумовно, продовжимо. Пропонуємо також нашим читачам висловлювати свої думки з цього приводу. — Ред.)

«ГРОМАДСЬКА ДІЯЛЬНІСТЬ ЯК ХОБІ»

Катерина ЖЕМЧУЖНІКОВА, журналіст, громадський активіст:

— Зазвичай громадська активність — це не основна робота людей. Це як хобі, як життєва необхідність. Це навіть не система грантів. За професією і освітою я — журналіст, але як хобі, якщо можна так сказати, займаюся громадською діяльністю у різних напрямах. Я, наприклад, була координатором усесвітнього руху «Let’s do it!» у Донецьку. На час Євро-2012, коли ціни були завищені в готелях, учасники нашого руху надавали житло, робили безкоштовні англомовні екскурсії тощо. Ця ініціатива називається «Friendly Ukraine». Цього року я також була одним із організаторів першого у східній Україні баркемпу.

Всі проекти, у яких я беру участь, некомерційні, я на цьому не заробляю, це просто особисте моє бажання. Доводиться для особистого задоволення і для інших людей, які тебе підтримують, брати на себе вантаж організаційних питань. Нас нещодавно один донецький журналіст докоряв, мовляв, у тому, що ми робимо, немає жодного сенсу, а «самоблагодійність» нікому не потрібна. Але якщо мені і 10 людям у Донецьку це цікаво, а як показав баркемп, це було цікаво більш ніж сотні людей, чом би й ні?

Яна НОВОХАТЬКО, студентка Донецького національного університету, представник організацій Донецький обласний добродійний фонд «Захист тварин», Добропільська молодіжна організація «Добро» і Добропільське товариство захисту тварин «Вірність» (м. Добропілля):

— Я теж займаюся підняттям громадської свідомості. Ми проводимо тренінги, концерти, організовуємо суботники, проводили ніч індустріальної культури, збирали молодь, яка займалася реалізацією своїх творчих здібностей. Отримуємо гранти, нещодавно придбали апаратуру для наших добропільських музикантів тощо. У нас ніхто на цьому не заробляє, зазвичай нам навіть докоряють. Особливо влада. Нещодавно ми чистили міський парк, який був зовсім занедбаний. Власті встановили урни. І доки наша організація їх чистила щодня, вони залишалися чистими, тільки-но ми перестали це робити, виявилось, що на чищення урн у бюджеті грошей немає. І парк став таким, яким був раніше. У нас активних — людей 10, а взагалі в організації — близько ста, які заповнюють анкети, беруть участь у зборах, приходять на суботники. Тих, хто міг би вийти з мітингами, мало. Коли ми у Донецьку проводили мітинг щодо захисту тварин, прийшло 200 осіб. Збирали ми їх через поширення листівок, соціальні мережі.

«МИ НЕ ДОТРИМУЄМОСЯ ЗАКОНУ, БО НЕ БЕРЕМО УЧАСТІ У ЙОГО ФОРМУВАННІ»

Тетяна ДУРНЄВА, Комітет виборців України:

— Місія нашої організації (КВУ — Авт.) — активізація громадян до участі в ухваленні рішень. Один із моїх напрямів — це едвокаси. Ми намагаємося вивести все в певну систему. Люди, які вірять, продовжують діяти, але більшість, раз спробувавши, бачить, що це не працює миттєво і розчаровується. І назавжди ламається віра в те, що власними силами щось можна змінити.

Ми теж будуємо дитячі майданчики. Я була керівником подібного проекту. У нас виникала така ж проблема: поки ми прибирали майданчик — він була чистий, тільки-но припинили — на майданчику вже можна було знайти все. Низка зустрічей з ЖЕКом, з управляючою компанією, «гаряча лінія» — і тепер все там культурно, люди самі все прибирають.

Те ж саме було з проектом «Безпечне місто». Ця програма стосується світлофорів, зебр на перехрестях і лежачих поліцейських. Ми розуміли, що є місця, де люди роками воюють за забезпечення дорожньої безпеки. І коли ми почали стукати у всі двері, виявилось, що не даішники винні, що в певному місці немає світлофора. Є дорожнє управління, є міська рада, яка виділяє гроші. Коли ми всю цю систему зрозуміли, відкрили «гарячі лінії», почали писати заяви, то процес пішов. Зараз на всіх місцях, де були заявки, є світлофори, лежачі поліцейські, зебри встановлені. Все це працює. Прийнята міська програма з безпеки у місті, а найголовніше — на це виділяються гроші з бюджету.

Зараз у межах програми «Безпечне місто» ми сфокусувалися на проекті «Донецьк без тютюнового диму». Ми понад 2 роки займаємося цією програмою. Спрямована вона на те, аби громадські місця позбавити від курців. Є маса негативних відгуків на цей проект. Бо люди, які курять, вважають, що ми обмежуємо їхні права. Але курців не так вже й багато, просто їх видно. Також ми активізуємо людей: якщо вам не подобається, що біля вас палять, не варто терпіти або — інша крайність — одразу ж викликати дільничного. Просто скажіть про це людині, яка курить. Для реалізації проекту у нас є два напрями: 1) сформувати громадську думку; 2) сформувати нормативну базу. У нас також працює «гаряча лінія».

За півтора року вже два рішення в місті були лобійовані нашою організацією і були проведені громадські слухання в міській раді. За підсумками громадських слухань всі наші рекомендації були прийняті. Я переконалася: ми не дотримуємося закону тому, що не беремо участі у його формуванні. До мене це розуміння прийшло ще з моменту роботи з дитячими майданчиками. Є багато таких дитячих майданчиків, де можна знайти недопалки, пляшки... Вони комунальні, їх ніхто не будував, вони, мовляв, не наші. А коли батьки прийшли і побудували цей дитячий майданчик, вони ніколи в житті папірця викинути там дитині не дозволять. Те ж саме і з законом. Громадські слухання, які збирають людей не один раз, а впродовж року-двох, запитують про те, що потрібно робити і як. Такі рішення мають більше шансів на успіх. І їх дійсно дотримуватимуться. Завдяки нашій організації і коаліції «Без тютюнового диму» з 16 вересня набирає чинності закон, що забороняє куріння в громадських місцях і спонсорство, рекламу сигарет на спортивних і культурних заходах. З приводу алкоголю у нас теж є деякі думки. Адже коли на День Незалежності біля парку Щербакова рекламуються два алкогольні бренди — це виглядає неправильно.

«ПЕНСІОНЕРІВ МОТИВУВАТИ ІНКОЛИ ЛЕГШЕ, НІЖ МОЛОДЬ»

Вікторія ТОПОЛ, «Фундація регіональних ініціатив»:

— У нас дуже розвинений освітній напрям. Ми проводимо тренінги щодо громадської діяльності, з ведення бізнесу; вчимо студентів, як правильно отримувати стипендію за кордоном, як відстоювати свої права тут. А восени у нас готується масштабний всеукраїнський екологічний проект. У Донецьку буде підпроект — «Донецькі «Карпати» — спрямований на озеленення териконів.

В’ячеслав МАРТИНОВСЬКИЙ, «Фундація регіональних ініціатив»:

— Ще готується один проект, також навчальний, спрямований на те, як правильно займатися власною справою.

К. Ж.: — А як ваша аудиторія дізнається про ваші заходи й акції?

В. Т.: — Це передовсім Інтернет. В університетах, де ми також намагаємося просувати наші ініціативи, абсолютно інша ситуація. Коли ми підтримували проект із прибирання міста, я всіх особисто кликала і студенти відгукувалися. Але, коли дійшло до діла, з різних обставин ніхто не прийшов.

Катерина ЯКОВЛЕНКО, власкор «Дня» у Донецьку:

— А чи є певна статистика: скільки з «лайкаючих» захід людей реально приходить на ці зустрічі?

В. Т.: — Якщо брати, наприклад, «Вконтакте», то якщо в зустрічі написано, що прийдуть сто, то насправді реакція буде від двадцяти осіб, можливо. Те ж саме і в інших соціальних мережах.

Я. Н.: — Така ж ситуація і в нас. Однак багато негативних коментарів. Пишуть, що наша організація не потрібна і що в місті все як було, так і буде. І в цьому плані потрібно боротися не з поширенням інформації, а зі сприйняттям. Звичайно, у проблемі пасивності є багато складових. Місто у нас маленьке, навіть немає жодного вишу. Зрозуміло, що приваблювати людей у Добропілля, закликати, аби вони не виїжджали, не можна, доки не будуть створені для цього умови. Немає ні кінотеатру, ні якоїсь іншої альтернативи. Є або клуб, де п’ють і курять, або занедбаний парк, де роблять те ж саме.

В. Т.: — Наша організація намагається залучити людей до громадської діяльності. Ми відзначили, що для багатьох антимотивом є те, що все це будується на волонтерських засадах, мовляв, я витрачаю на це свої сили, гроші, в результаті — не отримую нічого?

К. Я.: — Студента мотивувати піти на якусь акцію простіше. У нього часто є стипендія і час. А ось як мотивувати людину, якій років 30-40, у якої сім’я, діти, робота. Що її примушує брати участь у таких акціях?

П. К.: — Взагалі потрібно пригадати, як Том Сойєр фарбував паркан. Фарбування паркану було покаранням. І він зробив так, що зацікавив людей, які дофарбували його. Інтернет-аудиторія незалежна, її контролювати неможливо. У нашій організації ми розуміємо, що якщо ми цього не зробимо, ніхто не зробить це за нас. Ми покращуємо те поняття, яке називається Батьківщина. І багатьох це надихає.

К. Я.: — Але у декого з якихось причин не виникає цього поняття «Батьківщина».

П. К.: — У дев’яності роки слово «патріот» було образливим, зараз вже ні.

Я. Н.: — До речі, про натхнення. Ми власними силами вирішили пофарбувати фігури в парку. Купили самі фарбу й пішли. До нас почали приєднуватися люди цілими родинами. У нас була музика, і все було святково. Люди так надихнулися, що в місті почали з’являтися дитячі майданчики, абсолютно раптово. Ми вирішили зняти із цього приводу фільм, ходили, розпитували людей про їхню мотивацію. І одна жінка нам сказала, що це почалося одразу ж після того, як вони разом із нами фарбували в парку фігури.

П. К.: — У нас у Донецьку на Ленінському проспекті мешканці багатоповерхівки зробили у себе «українське» подвір’я. Там, де раніше лежало сміття. Те ж саме зробили їхні сусіди з цього будинку, потім з іншого.

Д. Х.: — Коли ми робили спортивний майданчик, нас зібралося небагато. Але потім до нас почали приєднуватися жителі з околиць, приносили пісок, косили газон... А потім ми глянули: а робити ж бо нам вже й нічого...

Т. Д.: — Головне — витягнути людей з Інтернету, з будинку. І тоді працюють абсолютно інші мотивації і стимул-реакції. Єдине, у мене сумніви щодо категорії «за 30», бо вони працюють, у них підростають діти, у них часу немає фізично на роботу волонтером. А волонтерами мають бути або молодь, або пенсіонери. Причому, пенсіонерів мотивувати інколи легше, ніж молодь. Бо в їхній пам’яті ще суботники, спільне проведення вечорів у дворах тощо. Вони знають, як це жити разом, а у молоді зараз абсолютно інше сприйняття. Ми багато років живемо в одному мікрорайоні, і я цього року вперше побачила, як дитячий день народження святкують усім двором. Почула, що грає музика, і перша думка, яка у мене виникла, — вибори почалися. А коли я вийшла в магазин, зрозуміла, що весь двір прикрашений кульками і діти святкують разом день народження. І це нормально. Пройде рік, і вони знову зберуться і щось разом зроблять. Потім виходять і інші. Це — «заразне».

«ДЛЯ ПОБУДОВИ ГРОМАДЯНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА ПОТРІБНА САМОВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ»

К. Я.: — Багато питань упираються у фінансування. А якщо ще враховувати спілкування з владою. Можливо, це лякає людей? Є багато організацій, які заробляють на грантах, але при цьому їхньої участі у міському житті не помітно. У Донецьку теж цього вистачає.

К. Ж.: — Найбільший грантоїд у нашій державі — це українська влада, яка також живе на гроші іноземних організацій і теж при цьому нічого не робить. І замість неї суспільство все робить власними силами.

Я. Н.: — На всі наші інформаційні запити міська влада дуже гарно відповідає: що куди йде, що витрачено на дорогу, що на комунальні служби, що на освіту. Але, послухайте, яка освіта в Добропіллі?!

Т. Д.: — Знаєте, Майкл Блумберг, мер Нью-Йорка, який організував Глобальний фонд боротьби з тютюном, сказав чудову фразу про те, що багатьом людям, які займаються волонтером, говорять: навіщо ти виконуєш роль держави, адже ти платиш податки? Але, дійсно, держава не ідеальна. І якщо ти можеш зробити щось краще — зроби. Я розумію, що я можу краще побілити або пофарбувати під’їзд, бо після ремонту, який робить наш ЖЕК, мої діти ходять білі від дешевої крейди.

Є багато причин, чому люди не виходять — і песимізм, і недовіра до влади тощо. Є низка людей, які говорять, що вони палець об палець не вдарять, бо платять податки. І при цьому живуть у смердючому під’їзді. Але якщо ти щось можеш зробити, зроби, з тебе не убуде. І не важливо, які ти ресурси використовуєш — грошові, часові або якісь інші.

К. Я.: — Є така теза, що якщо кожен покладе цеглину, то дуже швидко виросте будинок. Це принцип web2.0. Таким чином створювалася Вікіпедія, найглобальніша з усіх енциклопедій. Так зараз пробують реалізовувати багато проектів, включаючи політичні, культурні. Таким чином може діяти і все суспільство, бути у форматі 2.0 — загальної допомоги і спадкоємності. Як ви думаєте, такий формат реальний у наших умовах і коли він зможе реалізуватися?

Я. Н.: — У єднанні — успіх усього, чи то окремий мікроорганізм, організація, чи країна. Наскільки це зараз реально, важко сказати, бо не всі це усвідомлюють.

К. Ж.: — У людей є ще той бар’єр, який їм заважає зрозуміти, що тільки вони відповідають за самих себе. Має бути самовідповідальність. Навіть якщо узяти, наприклад, бабусь, які сидять біля під’їзду і говорять про майбутні вибори, про високі ідеали і про політиків, які нічого не роблять, і при цьому вони говорять, що проголосують за будь-якого, хто проведе тюнери в будинок. Але ж це не є завданням політиків! У них є інші завдання. Народні депутати не повинні приїжджати і прибирати незаконні звалища. Це завдання ЖЕКу, місцевої влади. Це місцева проблема, на яку виділяються гроші з міського бюджету. І це потрібно розуміти. До того ж, це може зробити сам мешканець (написати заяву в потрібну структуру, сходити віднести її тощо).

Потрібна іскра, аби «запалити» цих людей. Мені здається, що таке поняття, як «громадянське суспільство», кількість думаючих людей, які займаються самоорганізацією, аби змінити своє життя і життя своїх близьких на краще, з кожним роком розширюється. Завдяки тому, що вони бачать, як інші це роблять. Не варто говорити, що поняття «2.0» прийде завтра, і люди одразу усвідомлять свою вагу для суспільства в цілому, але процес іде.

К. Я.: — А наскільки для вас важливо розуміти, що результати є? Наскільки важливо розуміти, на якій стадії знаходяться люди довкола вас? Що вас спонукає йти далі.

П. К.: — Це моральне задоволення. Я думаю, багато хто з цим погодиться.

Д. Х.: — Якщо ти знаєш, що твоя ініціатива правильна і вона приноситиме користь людям, що це корисно для суспільства, це додає сил.

Т. Д.: — У всіх наших мріях все настільки добре і здається, що на наші проекти виділятимуть гроші і що відразу їх підтримають. Але коли справа стосується практики, все навпаки. Яку тему не візьми. Але це несприйняття лише спонукає до подальших дій.

«У НАС ДУЖЕ ЗАЛЯКАНИЙ НАРОД»

В. Т.: — Є ще й боязнь. Моїй мамі, наприклад, не подобається, що наша організація має ще й політичну спрямованість, що ми займаємося законодавством тощо. Але мені здається, це, швидше, у старшого покоління, молодше покоління не боїться.

Я. Н.: — Не всі зацікавлені в питаннях, які ми порушуємо. У нас у Добропіллі живуть практично самі шахтарі, і їм абсолютно все одно, чи буде у нас в місті рок-кафе (у нас дуже багато рокерів), чи ні, реалізуються їхні діти чи ні. І люди навіть не хочуть думати про те, що можна змінити. Вони ходять на роботу і з роботи — все. Але процес іде, все міняється.

К. Ж.: — Тут проблема ще і широти світогляду. Це пов’язано ще і з вихованням, освітою, досвідом. Окрім небажання, є ще й такі проблеми, як відсутність досвіду, брак освіти, брак світоглядних понять.

А. Д.: — Як би я добре не спілкувався зі своїм батьком, я все одно не можу йому довести деяких речей. Страх і довіра — дуже різні поняття. У нас дуже заляканий народ. Раніше теж не було довіри до міліції, просто раніше ми не відкривали на це очі.

П. К.: — Страхи інших руйнуються особистим прикладом. У мене абсолютно змінилася думка про ДАІ, після того, як я поїздив з Дорожнім контролем, і так сталося, що від нас втікала машина ДАІ, тобто не вони гналися за нами, а ми за ними. У міліції визнають, що їхні співробітники багато чого не знають, що у них немає вищої освіти тощо. І, до речі, якраз ДК підвищив їхню правову культуру. За цей рік дійсно на дорогах стало абсолютно інше ставлення.

В. Г.: — Аби домогтися свого, потрібно знати закони, лише тоді йти з розмовою до чиновника.

П. К.: — До чиновника потрібно йти з увімкненою камерою, аби потім викласти в Інтернет те, як він спілкується з народом.

Т. Д.: — Я б хотіла провести паралель між спілкуванням між собою і нашим спілкуванням як представників громадських організацій і ініціатив з міською владою, міліцією, з ЖЕКами. Чому, коли ми починаємо спілкуватися з владою, ми одразу ж починаємо з атаки? Чому ми ніколи не шукаємо спільну мову, не йдемо на компроміси? Я не захищаю владу, я ніколи не працювала у владі. Я просто намагаюся пояснити, що чим більше ти знаєш про свого опонента, тим краще. Адже вони — теж люди. Якщо стукати в одні двері і вони закриті, не варто виламувати двері. Можливо, за 15 метрів для вас відкрита хвіртка.