Рік Порошенка: що змінилося?

Пригадаємо події річної давнини. Після Євромайдану і через російську агресію, Україна знаходилася в дуже складних умовах. Не дивлячись на це, ми мусили провести позачергові президентські вибори для заповнення вакууму влади після втечі Віктора Януковича. Ситуація для майбутнього президента — не позаздриш. Відповідальність — мегавелика. Виходячи з тодішніх реалій і запропонованому суспільству меню виборці з своїм завданням справилися. Президент був обраний в першому ж турі. Петро Порошенко отримав колосальну підтримку громадян — при явці 59,48% за нього з 23-х кандидатів проголосували 54,70% виборців. На другому місці з великим відривом опинилася Юлія Тимошенко — 12, 81%.

Минув рік. Не будемо детально занурюватися в аналіз програми Петра Порошенка в якості кандидата в президенти, згадаємо лише ключові гасла. Головне з них — «Жити по-новому!», а далі — «Жити вільно!», «Жити безбідно!», «Жити чесно!», «Жити безпечно!». Вже зараз можна окреслити тенденції — жити по-новому ми точно стали, але поки не краще, не чесніше і не безпечніше.

Про це свідчать і останні дослідження, проведеного компанією TNS On-line TRACK, повідомляє ТСН.ua. 31% опитаних українців вважають дії влади щодо стабілізації ситуації в країні абсолютно незадовільними, ще 28% респондентів переконані, що влада, переважно, не виконує своїх обов’язків, а 37% респондентів вважають, що влада щось робить, але не в повному обсязі і лише 1% опитаних впевнені, що влада повністю виконує покладені на неї функції. Водночас, 51% українців абсолютно або скоріше не задоволені діяльністю президента, частка задоволених дорівнює 17%.

Насправді, в цьому Порошенко мало чим відрізняється від своїх попередників, які після річного перебування при владі також суттєво втрачали в підтримці, розчаровуючи суспільство. Але тут є важливий нюанс. Власне, проти такої системи — відсутності реальних змін і постійних розчарувань боролися люди на Євромайдані. Але вони так і не змогли організуватися в дієву структуру, яка б змогла представляти інтереси суспільства в політиці. Тому обрання Петра Порошенка Президентом стало об’єктивним результатом тогочасного стану політикуму — людям довелося обирати з того, що було. Хоча, звичайно, залишалася надія, що величезна постмайданна суспільна енергія і російська небезпека змусять нову владу нарешті опертися на суспільство, а не на звичні правила кланово-олігархічної системи. Складна ситуація в країні компенсувалася для новообраного президента суспільною і західною підтримкою. В цьому і полягав шанс. Шанс змінити себе і країну.

ФОТО REUTERS

Проте цей шанс не був використаний. На сьогоднішній день можна констатувати, що цикл, який був започаткований ще в 90-ті роки під час президентства Леоніда Кучми, досі не завершений. Був шанс на президентських виборах 1999 р. після першого терміну Кучми, але тоді суспільство виявилося не готовим до обрання прогресивного кандидата. Далі був шанс після 2004 р., коли навпаки — суспільство за допомогою помаранчевих подій привело до влади кандидата, який виявився неготовим до реальних змін. Аналогічну ситуацію ми отримали і після 2014 р. Яскравим свідченням присутності минулої системи в нинішній політиці є присутність творця цієї системи — Кучми в переговорному процесі від України в Мінську та його знаходження в Конституційній комісії.

Але тривати безкінечно так не може. Занадто дорогу ціну платить Україна за відсутність реформ і збереження старої системи. При існуючих викликах зовнішньої агресії і внутрішньому запиті суспільства на зміни, це дуже небезпечно. У влади немає іншого вибору як почати нарешті змінюватися самій і змінювати країну.

«ТРЕБА СТАВИТИ ПИТАННЯ ПРО ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ ВСІХ ПОЛІТИЧНИХ ЕЛІТ»

Вікторія ПОДГОРНА, політолог:

— Рік президентства не можна назвати повністю незадовільним, бо в уряді ситуація ще гірша. Я б поставила Порошенку 3 бали, адже існує ситуація з достатньо високим рівнем недовіри з боку суспільства і західних партнерів, від яких Україна залежить.

В Україні дуже мало президентів, які б зберігали свій рейтинг після свого першого строку. Але для цього є об’єктивні причини. Справа не лише в реакціях виборців, які розчаровуються після виборів, — політика Порошенка не дуже визначена з точки зору стратегічних пріоритетів, яких від нього очікували. Він обирався як людина, яка принесе мир в результаті військової перемоги або мирних домовленостей — за це люди і голосували. Але за рік діяльності він не показав політику ані війни, ані миру. Небезпечна ситуація на сході призвела до затягування та поступового замороження конфлікту, але не гарантується, що воно не виллється в серйозні воєнні дії.

Ми всі говоримо, що в країні немає реформ — це стосується не лише уряду, але й Президента. В нього є достатній вплив на багато напрямків — зовнішню політику, військову сферу, силові структури, ГПУ, суди. Окрім того, затягується реформа децентралізації. Якщо хоча б з боку Глави Держави були якісь дії в напрямку реформ, Уряд був би змушений провести кардинальні зсуви, які б забезпечили рух України в бік Заходу.

В зовнішній політиці Порошенко подавав великі надії, але після Ризького саміту «Східного партнерства» можна сказати, що підтримки політики Порошенка на зовнішньому напрямку немає навіть серед друзів України. Ми не тільки не отримали зброю, але й в питаннях безвізового режиму ми бачимо дуже серйозні питання до нашого керівництва. У західних партнерів ті ж питання, що і в українського суспільства: де реформи, децентралізація, зміни, конкретні кроки щодо створення справжньої армії? Позиція Порошенка не дуже відрізняється від позиції Яценюка, коли ми весь час просимо про допомогу у західних країн. Це могло б бути нормально, якби відбувались кроки щодо реформ. Деякі експерти говорять, що реформи вимагають великих коштів, але я так не думаю. Окрім того, якби нам були потрібні кошти на проведення справжніх реформ, Захід їх би дав. Те, що він це робить в недостатній мірі, говорить про недовіру.

Що ж до невиконання передвиборчих обіцянок Порошенком, то їх дуже багато. Найбільш гостре питання, яке піддається критиці з боку українців та Заходу — Петро Порошенко досі є представником великого бізнесу. Як можна чекати на деолігархізацію країни, якщо Президент сам залишається в статусі олігарха? Тому треба починати з себе, лише тоді інші олігархи можуть піти цим шляхом. Це дивна ситуація, особливо для західного світу, який будує політику на інших — чітких інституційних правилах, які забезпечують демократію, стабільність та успіх держави. Це також одна з причин, по якій ми не можемо проводити реформи.

З іншого боку, Президент демонструє гнучку піар-позицію — у спілкуванні з виборцями він більш обережний та уважний до чужих думок. Він відслідковує та знає, що потрібно виборцям, особливо лідерам думки, і адаптує рекламну політику влади під ці інтереси. Тому у нього зберігається рейтинг, незважаючи на відсутність реформ та статус олігарха.

Що ж до кадрової політики, то Порошенко завжди робить кроки, які говорять про спробу знайти баланс інтересів з існуючими елітами. Мало того, що політична еліта змінилася несуттєво — ані за складом парламенту, ані на регіональному рівні. Президент сприяє тому, щоб залишалися представники старої влади та системи, адже державний апарат також не змінено. Немає політичної волі з боку Глави держави та Уряду, щоб провести реформи державного апарату та хоча б на рівні виконавців змінити представників влади. Особливо це важливо для силових структур, прокуратури та судів, де Президент не тільки не проявляє принциповості, а й фактично покриває існуючий стан речей. Тож якщо нічого не було зроблено після Майдану, смерті Небесної Сотні та загибелі людей на сході України, то очікувати, що щось зміниться найближчим часом не варто.

Якщо говорити про «перезаснування» Української держави, то треба ставити питання про відповідальність всіх політичних еліт, які діяли всі 23 роки нашої незалежності. Перш за все, треба говорити про часи Кучми, якого називають батьком українського олігархічного капіталізму. Те, що він зараз при справах та працює з Президентом, говорить про дуже небезпечні тенденції — ця політична еліта не хоче йти в минуле, а навпаки намагається закріпитися та продовжити керувати процесом. Результатом її панування вже є війна, загибель тисяч людей та втрата частини територій. Тому суспільство має ставити питання руба не просто про відповідальність Януковича, який є наслідком системи Кучми, а про політичну відповідальність всіх політиків за 23 роки. Адже зусиллями всіх політичних гравців Україна залишається пострадянською країною. І чим довше в політичному просторі існуватимуть Кучма, Пінчук, Фірташ, Льовочкін і інші подібні їм олігархи та політики, тим більше шансів, що Україна буде розколотою на декілька шматків і ми матимемо довготривалу війну. Тож, або ця політична еліта піде і Революція Гідності завершиться логічною зміною системи, або пострадянська держава заковтне всю Україну. І перш за все це питання треба поставити Президенту — який перебіг подій він вважає правильним. Але те, що він обирає співпрацю з Кучмою, говорить, що він хоче залишити стару систему, а не створити нову.

Що ж до альтернатив Порошенку, то лідери не виникають просто так. Зараз потрібно 2—3         роки, щоб сформувались нові потенційні конкуренти. В Україні цей процес було порушено, бо пострадянські еліти були зацікавлені в тому, щоб не формувати справжніх політиків. Чинні лідери так чи інакше пов’язані з державною системою. Централізована система, яка збереглася з радянських часів, не дозволяє політикам підніматися з регіонального рівня, а це дуже важливо для цілісності країни. Але можна говорити про декілька особистостей, яких видно на горизонті. По-перше, це фігура Андрія Садового, який демонструє відповідний потенціал. По-друге, це «дніпропетровська команда», яка також демонструє серйозний потенціал та зростання, але поки не має лідера, бо це люди бізнесового походження. Саме вони могли б стати балансатором тієї системи, яка складається, та тих політичних сил, які нині працюють. Я вважаю, також є ніша для появи лідера більш рішучого, із військовим досвідом, патріотично налаштованого, який ніяк не пов’язаний з діючою політичною елітою. Це може бути в тому числі Ярош, який має потенціал, але поки не проявився повністю.

Дуже небезпечною є ніша «лідера бідних», яка розширюється на фоні реформ, через які багато людей переходять до статусу бідних, де формується ліва ідеологія проти багатіїв та олігархів. Суттєвою підтримка буде у політика, який зможе вдало скористатися негараздами реформ діючого уряду. На цю нішу претендує Тимошенко, але для неї це нереально, бо вона діючий політик, який вийшов з олігархічних кіл.

«ПОРОШЕНКО ЗУМІВ ВТРИМАТИ КРАЇНУ»

Iрина БЕКЕШКIНА, соціолог, директор Фонду «Демократичні ініціативи імені Iлька Кучеріва»

— Під час загострення ситуації в країні, на момент виборів 25 травня, Петро Порошенко сприймався як президент миру. До того ж, у нього був імідж успішної людини, яка, на відміну від інших олігархів, сама побудувала успішну бізнесову імперію виробника, а не просто людини, яка користувалася близькістю до влади в тіньовій приватизації. Звичайно, Порошенко — розумна людина, яка вміє доносити свої думки. В сукупності всі ці фактори допомогли перемогти Порошенкові у першому турі з результатом в 54,7%, причому виграв він в усіх областях. Але потім ореол успішності був втрачений і, очевидно, що з цим пов’язане падіння рейтингу, який зараз за різними оцінками складає не більше 20%. Якщо ж говорити про рейтинг його партії, то у березні він складав 14%. В цілому, це ще не такий поганий результат.

Слід сказати, що динаміка втрати підтримки чи президентів чи їх партій після виборів є закономірною. Вона пов’язана насамперед з тим, що в людей дуже багато сподівань на президента, бо вважають його головною фігурою, яка за все відповідає, незалежно від законодавства чи форми правління.

Загалом, нинішній Президент — перший, який вільно говорить англійською мовою і може на рівних спілкуватися з іноземними партнерами. Це дає значні плюси для того, щоб Україна розглядалася європейською спільнотою як повноцінний партнер. Тому наша держава була підтримана демократичним світом, про що свідчить голосування в ООН, яким визнали агресію Росії, і те, що на саміті «Східного партнерства» РФ теж було визнано країною-агресором. Тобто здобутки Порошенка в міжнародній сфері, за яку він відповідає, очевидні.

Порошенко отримав країну, яка була в ситуації відсутності реальної влади, особливо на місцях вона просто розвалювалася. Верховна Рада була частково переформатована, формально була законоправною, але насправді значною мірою втратила свою легітимність, тому що втратила легітимність Партія регіонів, яка раніше цементувала більшість. Ми вже забули, які були величні плани захоплення всієї «Новоросії» — восьми областей. Тоді це було на слуху і про це постійно говорили в Росії. Тож Порошенко зумів втримати країну, він і його команда, налагодили оборону. Коли він говорив, що АТО закінчиться до чергової річниці Незалежності України, можливо, так і було б, але ніхто не прогнозував, що Росія повною мірою втрутиться в ситуацію своїми збройними силами. Тому ця обіцянка не була виконана.

Після парламентських виборів восени 2014 року він зумів створити більшість, в якій головну роль грає «Блок Петра Порошенка».

Всі мінуси президентства Порошенка стосуються внутрішньої політики, за яку він також несе відповідальність. Що стосується реформ, то всі кажуть, що, на жаль, протягом року вони не відбувалися, в чому є провина Петра Порошенка. Невдалою можна назвати і кадрову політику — слід згадати призначення міністром оборони «паркетного генерала» Гелетея, призначення генпрокурором Яреми, який фактично не виконував вимоги Майдану й суспільства щодо покарання винних у вбивствах під час Революції Гідності та у корупції. У кадровій політиці Президента спрацював його намір призначати всюди не тих, хто краще підходить на відповідні посади, а тих, хто особисто з ним пов’язаний.

Що ж до альтернативи чинному Президенту, то поки що вона не проглядається, але це не значить, що вона не може виникнути. Це також стосується питання можливих дострокових виборів: якщо з’явиться альтернатива, то з’являться і сили, які будуть лобіювати ці президентські вибори.

«ВСІ НЕДОЛІКИ ПОВ’ЯЗАНІ З НЕЗРОЗУМІЛОЮ ТА НЕПРОЗОРОЮ КАДРОВОЮ ПОЛІТИКОЮ ВЕРХОВНОГО ГОЛОВНОКОМАНДУВАЧА»

Валентин БАДРАК, військовий експерт, директор Центру досліджень армії, конверсії і роззброєння:

- Не можна недооцінювати, що на політичному та дипломатичному рівні Президент зробив достатньо багато. А в цій «гібридній війні» близько 80% агресивних заходів Росія провела невійськовими методами. І те, що сьогодні в Україні існує хоч і погане, але перемир’я – це, в тому числі, заслуга Президента та його команди, яка працює на політико-дипломатичному фронті.

Разом з цим, в сфері будівництва армії та створення з неї потужного інституту стримування я бачу дуже багато недопрацювань. Як Верховний Головнокомандувач, Петро Порошенко зосередився виключно на політико-дипломатичному напрямку – військовий важіль досі дуже сильно провисає. Будівництво армії відбувається повільно і перспективи стрімкого зростання можливостей ЗСУ я не бачу. По-перше, лише майже через рік було затверджено Стратегію нацбезпеки – це дуже пізно. Досі ми не маємо Воєнної доктрини. Саме на підставі цих документів мали б створюватися програми реформування ЗСУ та інших формувань. Ми б мали сформувати Програму розвитку озброєнь та військової техніки. Реформування військового сектору відбувається в ручному режимі – ніхто не має матеріально-правової бази під цим і весь процес відбувається на основі однобокого бачення. Через це Україна будує армію старого радянського типу, але, на відміну від радянської громіздкої армії, у нас не формуються стратегічні компоненти зі стратегічним озброєнням, яке б могло бути зброєю стримування. Тобто, було обрано найгірший шлях будівництва армії.

Я не розумію, чому в Стратегії нацбезпеки не позначено курс на професійну армію. Боюсь, цього може не бути і у Військовій доктрині. Люди із військовим досвідом, які демобілізуються після року служби та війни, могли б залучатися в якості ядра нового професійного війська. Звичайно, за рік-два професійне військо створити неможливо, але в разі обрання відповідного курсу до кінця 2015 року Україна могла б створити професійне ядро з 5-7 тис. військовослужбовців в якості найпотужніших сил стримування.

Із озброєнням ситуація така ж сама. «Укроборонпром» охоплює 30% можливостей української оборонної промисловості, що може задовольнити потреби армії на 40%. Протягом року Верховний Головнокомандувач не попіклувався, щоб в оборонної промисловості був керівник – єдиний координатор у виконавчій владі. Перенесення управління оборонкою в РНБО є помилковим, бо це може призвести до ручного управління нею, і тоді ніхто не буде відповідати за координацію дій. Навіть за умов створення вертикалі військово-технічного співробітництва (ВТС) в РНБО та попри заяви про мільярдні контракти і проекти, зараз немає перспективних проектів військово-технічного співробітництва і спільного створення систем озброєння з європейськими країнами. Реальні проекти могли б перетягнути іноземні країни зі статусу партнерів у статус союзників України. Результат ВТС має бути у тому, щоб створити зброю стримування, а це вимагає 5-7 років. Я бачу значні проблеми і в розумінні того, як це робити, і в самих діях. Перспективи є, нас підштовхує Штаб-квартира НАТО, для чого вона провела декілька раундів переговорів, а результатів не видно.

Можливо, всі ці недоліки пов’язані з незрозумілою та непрозорою кадровою політикою Верховного Головнокомандувача. Незважаючи на дорікання, багато фахівців, експертів та політиків казали йому про недоліки у кадровій політиці. З одного боку, існує кадровий голод, з іншого – призначаються люди, які не є фахівцями. В результаті, вони звільняються (як це було з заступником глави АП або з міністром оборони Гелетеєм), час іде, війна триває, а можливості та потенціал втрачаються. До сьогодні, воєнний фактор тримається на патріотизмі окремих людей і на тому, що волонтери й надалі забезпечують армію. А в самій армії стоять патріоти, які готові боронити державу до останнього. Через те, що у ворожої сторони підірвана мотивація, наша мотиваційна сфера перемагає і Україна залишається в нинішній ситуації. Але якщо ми говоримо про перспективи та стратегії, то без створення системи стримування, наша держава знаходитиметься в ситуації, коли потрібно весь час відбиватися від агресії. В результаті, гинутимуть люди, а від влади ми чутимемо, що «не можна відповідати, бо це може призвести до провокацій». Після довготривалої руйнівної діяльності «лідерів країни», Україна ще довго залишатиметься слабкою. Але чим раніше ми визнаємо свої слабкі сторони та почнемо працювати над ними, тим шанси створити потужну країну будуть більші. Шанси, мотивація та можливості у нас для цього є, тому не хотілося б, щоб Президент Порошенко запам’ятався як людина, яка не реалізувала потенціал України.

«НА ЗМІНУ ГЕНЕРАЦІЇ ПРЯМОЛІНІЙНО ЗАХЛАННИХ ПРИЙШЛА ГЕНЕРАЦІЯ РОЗУМНО ЗАХЛАННИХ»

Остап ДРОЗДОВ, журналіст, ведучий на телеканалі ZIK (facebook.com),

- Рівно рік тому, одразу після виборів, я написав: «Ми не вибрали Порошенка – ми всього-на-всього на нього погодились». Що тоді, що зараз я не змінив своєї думки – ми свідомо погодилися на самообман. Бо і тоді, і зараз цілком зрозуміло, що новий післяреволюційний президент не відповідає критеріям Майдану. Антиолігархічна революція привела до влади типового олігарха. Президентство Порошенка красномовно доводить, що Україна не може існувати без олігархату. Втомившись від антиукраїнських олігархів, люди обрали собі українського олігарха. В мене риторичне запитання: а що, без олігархів – ніяк?

Квотний принцип призначень, кулуарні домовленості з олігархами, тіньові тендери-держзакупівлі і офіційна напівправда ознаменували перший рік каденції Порошенка. Революція повністю програла, і тут нема ніяких сумнівів. Вона програла в той момент, коли всі ми свідомо погодились на кращого, розумнішого, начитанішого, презентабільнішого Януковича.

Коли я кажу «новий Янукович», то маю на увазі авторитарні нахили. Коли я кажу «розумніший Янукович», то маю на увазі здатність домовлятися. Навіть не олігархами, бо це й так зрозуміло, - а з народом, особливо нашим.

Порошенко не зумів зробити головне – вбити в собі бізнесовий азарт до збагачення, тобто вбити себе в собі. Рік тому переміг не Порошенко, а вимога людей жити по-новому. Ця вимога слабне з кожним днем, і це треба визнати. Євроінтеграцію звели до безвізового режиму, війну – до довготліючого й невирішуваного конфлікту, реформи – до фасадного ремонту, антикорупційну тему – до бутафорії, економіку – до дикого виживання.

Революція дійсно поміняла еліти: на зміну генерації прямолінійно захланних прийшла генерація розумно захланних. І я не впевнений, що з цього гірше. Революція, яка намагалася врятувати країну, до керма допустила тих, хто проведе тотальний розпродаж останніх активів – землі і недоприхватизованих ресурсів. Це буде ціна масштабного консенсусу Порошенка з закордоном (земля) і олігархами (приватизація) на предмет його подальшої підтримки.