«Айдар», собака Бадді та заслужена нагорода

Викладач Вінницького національного технічного університету, кандидат технічних наук Світлана Бевз та її чоловік, заступник начальника служби програмного супроводу ПАТ «Вінницяобленерго» Сергій Бурбело торік улітку майже три місяці воювали на передовій, а коли повернулися у рідну Вінницю, зайнялися волонтерством.

Ми зустрілися у холі її рідного політеху. Світлана Бевз запросила мене до свого кабінету докторантів і почала розповідали про дорогий її серцю «Айдар», згадувала хлопців, волонтерів, і тих, кому не судилося повернутися додому.

«В «Айдарі» панує атмосфера високого патріотизму, піднесеного бойового духу, братерства та взаємовиручки, і ми щасливі, що нам судилося воювати саме у цьому добровольчому батальйоні, — наголошує Світлана Володимирівна. — Коли відбулася анексія Криму, а ворог почав наступати на Донбас, ми з чоловіком вирішили, що підемо на війну. Це було наше спільне рішення. Разом шукали варіанти, як можна потрапити на службу в Збройні сили України, цікавилися, чи можуть нас мобілізувати. Нам запропонували контрактну військову службу терміном на три роки, але для цього треба було розрахуватися з роботи. Змінити свою улюблену професію на військову службу ми не хотіли, тому вирішили піти добровольцями в «Айдар».

КОЛИ СВІТЛАНА ТІЛЬКИ ПРИЇХАЛА У РОЗТАШУВАННЯ «АЙДАРУ», ПЕС БАДДІ ОДРАЗУ ОБРАВ ЇЇ ЗА ГОСПОДИНЮ. ДО СВІТЛАНИ ВІН ВТРАТИВ НА ВІЙНІ ВЖЕ ТРЬОХ СВОЇХ ВЛАСНИКІВ / ФОТО НАДАНЕ СВІТЛАНОЮ БЕВЗ

Родичам Світлана і Сергій сказали, що поїхали відпочивати на море. Та коли ті з новин побачили їх у Щасті, то не здивувалися, бо подружжя завжди було небайдужим до чужого горя.

У розташування батальйону «Айдар» прибули 17 липня 2014 року. Майже все необхідне спорядження купували власним коштом. Тільки бронежилети надали волонтери. На базі батальйону вінничани дістали підготовку і ще з одним добровольцем сформували зенітний розрахунок. Командиром розрахунку комбат призначив Світлану Володимирівну. Їм видали «раритетну» установку 1952 року. Та знання технічних наук допомогло новоспеченим зенітникам швидко налагодили механізм.

Подружжя разом вистояло не один бій, доля вберегла їх від куль і осколків.

«Найстрашніші бої були під Хрящоватим, — згадує Світлана. — Засідки, снайпери, «Гради». Від сильного гулу не рятували ані навушники, ані беруші. Із часом вибухи, гул, гамір перетворюються на фон, і ти концентруєшся на виконанні своїх завдань. Завдяки злагодженій роботі і палкому бажанню ми перемогли, але втрати у тому бою були значні». У зоні бойових дій Світлана і Сергій пробули до 30 вересня минулого року. Там у колі бойових побратимів вони відзначили 20-річчя подружнього життя.

Раптом розмову перервав телефонний дзвінок. Телефонувала, найімовірніше, подруга-волонтерка з іншого міста. Новини були невтішні — кілька «трьохсотих» і «двохсотих». Світлана Володимирівна заспокоювала і делікатно допитувала: «хто, хто загинув?» Потім не приховувала емоцій. Розмова не клеїлася...

За кілька місяців служби і понад півроку волонтерської діяльності вона познайомилися із сотнями «айдарівців». Знає їх усіх по іменах і позивних. Для неї кожен із них найкращий, незамінний, дорогий. А вона для них справжній янгол-охоронець. Неодноразово вони телефонували саме їй з проханням допомогти, бо знали, що не відмовить, допоможе якнайшвидше. Довіряють їй і вінничани, які передають продукти, гроші, обереги для воїнів АТО. Вони знають, що Світлана доправить усе адресату вчасно, передасть звісточку з дому і словами щирими втішить.

«Залишити військове братство було нереально. Цей дух настільки ріднить людей, що приїхати додому і більше не їхати на схід — просто неможливо, — переконана Світлана Бевз. — Разом з тим я розумію, що важливо займатися благодійництвом і тут, у тилу, де лікуються і дістають реабілітацію наші хлопці.

Нещодавно у нас у гостях були волонтери з Мукачевого, які випустили книжку патріотичної поезії «Воїни Світла». Там зібрані вірші сотні українських поетів. У книжці є твори вінницької поетеси Олександри Бурбело, моєї донечки, й інших відомих українських поетів, яких ми вже назвали поетичною сотнею. Книжку представили пораненим бійцям, які лікуються у вінницькому військовому шпиталі, та у нашому університеті. У рамках цієї акції провели вечір пам’яті на честь загиблого студента нашого вишу, «айдарівця» Володі Мухи. Він пішов добровольцем на фронт, воював у нашій 27-й вінницькій сотні. Мав на меті перевестися на заочну форму, щоб залишитися в батальйоні захищати Батьківщину, але не встиг, загинув...

Бути волонтером важко, — переводить подих і продовжує розмову Світлана Бевз. — Це необхідна робота, але вона забирає багато сил і часу. Згадується, як до нас на передову вперше за час мого перебування там приїхали наші вінницькі волонтери. О! Це було свято, так радісно, ніби тобі частинку рідного дому привезли. Тоді я вперше познайомилася зі славнозвісною волонтеркою із правозахисної організації солдатських матерів «Мальва» (з Гайсина Вінницької області) Людмилою Менюк. Це легендарна жінка, яка попри втрату на фронті рідного сина, теж «айдарівця», не полишила займатися волонтерством, допомогою іншим. Саме вона додала мені сили і надихнула на нові звершення».

Є у Світлани і Сергія ще одне джерело натхнення — це їхній собака, німецька вівчарка Бадді, яку вони привезли зі сходу. Коли жінка тільки приїхала у розташування «Айдару», собака одразу обрав її за господиню. До Світлани пес втратив на війні вже трьох своїх хазяїв. Перший був сапером і навчив Бадді шукати міни. Саме він привіз її до «Айдару», але загинув у бою. Бадді ж підірвалася на двох розтяжках, але вижила.

Коли Світлана і Сергій поверталися до Вінниці, вівчарка чекала на цуценят, подружжя не змогло залишити її в батальйоні, забрали у свою однокімнатну квартиру. Цуценят, які народилися взимку, розібрали вірні друзі-«айдарівці» та волонтери. А Бадді завжди поруч зі Світланою, віддано оберігає її.

«Вона дуже розумна. Коли я ще була в «Айдарі», постійно ходила зі мною. Я заступаю на пост, він у нас розташовувався на даху, а вона чотири години лежить, чекає мене внизу. Навіть вночі не засинала, все стежила за мною, щоб бува нічого не трапилося, — розвідає Світлана. — У нас із Бадді повне взаєморозуміння. Я ніколи на неї не сварюся, вона все розуміє з мого настрою, голосу. Я ціную її як свого вірного бойового побратима».

Зараз Світлана Володимирівна працює доцентом на кафедрі електричних станцій і систем, заступником директора в Інституті магістратури, аспірантури та докторантури технічного університету, пише докторську дисертацію. Паралельно займається волонтерською роботою та благодійництвом. Скажете: як їй вистачає на все це часу? Не вистачає. Навіть якби доба становила 48 годин, її для всіх задумів і проектів не вистачило б. А нещодавно Світлану Володимирівну за відвагу та мужність у бойових діях Всеукраїнське об’єднання «Країна» нагородило медаллю «За оборону рідної держави». До нагороди жінку представив батальйон «Айдар».

«Нагородили мене на святкуванні з нагоди річниці створення добровольчого батальйону «Айдар», яке відбулося нещодавно у Києві, — каже Світлана. — Але я воювала не для нагороди, не заради неї займаюся нині і волонтерською справою, а задля перемоги. Щоб мої друзі повернулися додому, раділи життю разом зі своїми рідними.

Нині нам не можна втрачати надію і віру. Ми просто не маємо на це права. Ціна нашої перемоги надто велика, ми втрачаємо цвіт української нації, і про це слід пам’ятати щодня. Якщо ви прожили день і нічого не зробили для перемоги, то цей день минув даремно».