Від зневіри, приниження, глуму — до помсти!
Одразу застережу уважного шанованого читача: я не закликаю нікого до збройної боротьби, до кривавої революції, путчу і, навіть, до елементарного фізичного спротиву. Я не хочу, щоб ми йшли до лісу чи в непрохідні карпатські або кримські діброви й формували там бойові загони з метою помсти. Наша відповідь нашим рідним, двоюрідним і далеким ѓвалтівникам повинна поки що бути інакшою — мудрішою, виваженішою, ефективнішою. Отже, думаймо, як помститися так, щоби було непереливки недоброзичливцям, ворогам українства й елементарним злодіям, шахраям, наперстникам, які возсідають на владних тронах і в партійних структурах. Можливо на це запитання мені вдасться відповісти далі.
ДІДИ, БАТЬКИ, ДІТИ...
У значної частини моїх читачів цілком природно виникнуть запитання: хто ти такий або що ти таке, щоб нас повчати? Відповідь коротка — я звичайний громадянин своєї держави, журналіст, який упродовж всього свого життя пам’ятав пророчі Франкові слова про те, що «лише праця визволить нас із неволі» й намагався чесно працювати, вдосконалюватися, рости, або, як зараз висловлюється молодь і сучасники, робити кар’єру. Тут мушу бути докладнішим: народився я в селі під Львовом, у звичайній сільській сім’ї, де найвище цінувалися чесна праця, правда і порядність. Ці чесноти плекали і передавали від покоління до покоління мої родичі. Я не пам’ятаю навіть своїх дідів, вони рано повмирали, хоча багато знаю про них: у свій час воювали, були старшинами австрійської армії (свято бережу їхні світлини) й усе життя трудилися на землі й жили від неї.
Мама, Марія Дмитрівна, пройшла довгу життєву дорогу в, здавалось би, непосильній селянській праці й до кінця своїх днів якось по-доброму, із розумінням, але все ж таки дорікала своїм батькам, які дозволили їй закінчити лише чотири класи школи й не спрямувували до подальшого навчання. Мама знала, що вчинити вони не могли інакше, бо панував непевний період міжвоєння, бо традиційно треба було працювати на землі, допомагати їм, але шкодувала за втраченими мріями, постійно тримаючи у вільний чи недільний час у руках книжку, журнал або газету, особливо на схилі літ.
Мама вчила нас, своїх дітей, особистим прикладом. Кожен у домі знав своє місце, виконував свої трудові обов’язки, але неодмінним було її постійне заохочення до науки, наполягання до пізнання. Як і належить, ми також виховувалися й на досвіді батька. Той досвід був набутий у складні, важкі часи нашої історії...
1945-й рік. Над ранок вже вкотре завітала п’ятірка повстанців, щоб перебути день. Змучені, голодні. Впустила на горище ще не поваленої старої хати під стріхою, що заступала вранішнє сонце навпроти щойно збудованої. Перед тим як піти на колгоспну повинність, тато попередив партизан, що в селі червоноармійці. Вони про це знали, але розраховували, що до Павла, тобто до нього, не дійдуть. Він все-таки вже належав до колективного господарства як ветеринар. Допомагав формувати ферму. Але енкаведисти не забарилися. Вони з’явилися якраз тоді, коли мама почала варити великий баняк із картоплею і вже наклала глибоку повну миску квашених огірків. «Гостей ждьотє. А ми тоже єшчьо не завтракалі» — «Та ні, чоловік обіцяв із «уполномоченим» із району надійти, та й дід, баба у хаті, двійко дітей — три і два рочки, ось і третє під серцем...» — «Сначала ми, а потом уполномочений».
Їли надворі, за великим столом, який витягнули зі старої хати, пили горілку, закушували огірками і салом. У той час за ними пильно стежило п’ять пар голодних повстанських очей зі зведеними із запобіжників автоматами й кулеметом. Але не сталося, чергова загроза суду і, що «найкраще», висилка в Сибір на цей раз обминули родину.
Мама кілька разів розповідала мені цю пригоду в різні періоди мого життя: від дитини до вже сформованого журналіста. І я лише тепер, коли мені за 60, а мама у кращих світах, збагнув — чому. В дитинстві її вчинок я сприймав як героїзм, пізніше — вона хотіла підкреслити, що по обидва боки барикад люди із тим найціннішим, що дав Бог — життям, а пізніше, коли синьо-жовті прапори заполотніли над селом, вона ніби підкреслювала, що інакше вона, молода сільська жінка, із трьома, а згодом і чотирма дітьми на руках, не могла боротися за українську незалежність і не вміла, як чесно виховувати дітей, дбати про чоловіка і родину, подати при потребі кухоль криничної води виснаженому повстанцеві чи спраглому червоноармійцеві.
Не без навернутої сльози й застиглого ковтка в грудях завжди згадую Тата. Таки добився свого — допровадив до атестата зрілості мене, свого сина, відчув, що можу заробити на себе, віддав у радянські солдати. І помер. А було йому всього 62. Далися взнаки важкі часи, які пережив. Туга за втраченими мріями й надіями. Ровесник Степана Бандери, він здобув гарну ветеринарну освіту в період міжвоєння й готувався до фермерства. Ще перед війною і в часи окупації скуповував техніку, побудував гарну стайню, плекав коней. Але не вдалося. Хоча з кіньми, родовід яких починався ще з 20-х років минулого століття, не розлучався до кінця свого життя.
Сприймаючи життя таким, яким воно й було, Тато збагнув, що переможе всіх професіоналізмом. Оце і був його фронт боротьби. Він творив дива, рятуючи домашню й колгоспну худобу, й ніхто не міг зрівнятися з ним. Його ім’я було відоме у всьому Пустомитівському районі. Але почали на початку 1960-х років з’являтися дипломовані ветеринари-парторги, й Тата поволі відсували на задній план. Схаменулися, коли прийшла біда. Науково-дослідний інститут землеробства і тваринництва західних районів України, що отаборився на землях мого й сусіднього сіл, закупив у Голландії (дуже дорого — 10 тисяч рублів золотом за одну голову) 100 породистих телиць з метою виведення нової породи худоби, адаптованої до наших умов. Коли надійшов час отелення — корови почали гинути. У нещасті згадали про Тата. От тоді він врятував своїми руками, розумом і досвідом усе «імпортне» стадо, а інституту в наступні роки, на жаль, не вдалося вивести нової породи, а нова лінія худоби, яка нині складає основу стада приватних дворів і багатьох господарств, з’явилася.
Тато не любив, не терпів горлопанів, брехунів і неуків. Тому, коли я йому повідомив, що хочу бути журналістом, він зажурився: будеш вчитися брехати, краще вже — інженером, лікарем чи агрономом. На жаль, Тато не дочекався моєї університетської юності, не читав моїх нарисів і статей і так, як і я, не міг передбачити, що стану згодом університетським викладачем. Але його зажурені очі переслідують мене все життя — не бреши...
А ще батько вчив терпіння, наполегливості й послідовності. Вже будучи важко хворим, він тільки один-єдиний раз сказав мені: «Знаєш, кожен несе свій хрест, кожен має біду. Але коли б усі ці біди та й порозкидати по ниві й звернутися до людей, мовляв, вибирайте, яку хочете, то кожен хапав би свою...»
Ці слова я проніс крізь усе життя. І коли на такому полі опинилася з усіма її проблемами і бідами моя країна, а мені водночас відкрилися кілька закордонних семафорів, я повернувся і вибрав своє. Тому до скону чинитиму так, щоб біда стала благом.
Родин, подібних до моєї, в Україні мільйони. І кожна з них — окремий макросвіт. Коли в моїй батьківській хаті оберігали від бід і нещасть лики Ісуса Христа, Матері Божої й святих, вишивані рушники і снопи дідухів, то по той бік країни стіни однаково бідних хат ще й нині оскверняють зображення Леніна — Сталіна, червонопузі стахановські вимпели, штамповані на один лад кубки «переможців соціалістичного змагання», які перейшли від дідів у спадок.
Нас вчили, виховували, плекали по-різному. Але нині ми один народ, одна країна, одне ціле. Тому забудьмо, викиньмо фальшивих ідолів у Дніпро і Тису, і пристосуймо до теперішнього життя те краще, яке нам прищеплювали наші батьки, незалежно від національності й мови спілкування. Чомусь більше, ніж упевнений, що певних чеснот: справедливість і взаємоповага, любов і терплячість — учили дотримуватися у кожній сім’ї: і націоналіста, і комуніста, і безпартійного... Та не однаково нас учили берегти державу Україна, як зіницю ока, розбудовувати її, славити своїми ділами і вчинками, боронити її. Тому мусимо навчитися те робити зараз. І діяти! Діяти негайно.
ПРОЩЕННЯ ПОРОДЖУЄ ІСТИНУ, БЛАГО
Нині в нашій країні мільйони людей пересварені, іноді через такі дріб’язки, що не варто виїденого яйця... Гнівається підопічний на керівника, син на батька, мати на дочку, сестра на брата, студент на професора... І немає цій вервечці кінця краю. Гірше коли гнівається народ на свій уряд, а президент на парламент, провладна партія на опозиційну і навпаки, одне на одного... Тоді живеться дуже некомфортно, з острахом, тоді страждають маси, невинні люди.
Вміти прощати, знаходити компроміс це — мистецтво. У горнилі прощення народжується істина, продукується благо.
Більше ніж двадцять років я працював пліч-о-пліч з професором, доктором філологічних наук Володимиром Йосиповичем Здоровегою. Був його аспірантом, асистентом, доцентом, заступником за його деканування, а згодом — перебрав від нього керування факультетом, кафедрою української преси. Володимир Йосипович був особою харизматичною, добре знаною в наукових колах всього Радянського Союзу як піонер у дослідженні теорії публіцистики. Здоровега часто виступав у пресі чи то із власної волі чи за чиєюсь спонукою у жанрі памфлету, загалом дуже складному з огляду професійної майстерності. Але так у нас повелося, що цей художньо-публіцистичний жанр перебував на службі боротьби з церквою, «українським буржуазним націоналізмом». Він і мене, щоб не бути на кафедрі одинаком, спонукував до праці над памфлетом. Я завжди знаходив якусь нехитру відмовку. І дивувався, чому він — сільський хлопець з Тернопільщини так хвацько клеймить своє, рідне, українське. Адже для того, щоб отримати матеріал для памфлета, треба було йти на поклін в КДБ.
Все стало зрозумілим наприкінці 1980-х , початку 1990-х минулого століття. У першій демократичній пресі з’явилися публікації, з яких довідався, що багато колег, з якими я працював на факультеті , причетні до співпраці з КДБ на засадах експертів, чиї надумані інвективи були основою ув’язнення багатьох дисидентів. Був серед авторів пасквілів і професор В.Й. Здоровега.
Я зауважував, як тяжко переживав це оприлюднення Володимир Йосипович. Він частіше заглядав до чарки, більше курив і нервував. А допомогло подолати депресію інше. В.Й. Здоровега пише лист-покаяння до подружжя Ірини та Ігоря Калинців, яких і було ув’язнено здебільшого за літературну творчість, оцінку якій він давав. Відповідь не забарилася. Ірина та Ігор Калинці пробачили свого кривдника. Подейкують, що вони навіть привіталися на якійсь представницькій обласній імпрезі.
Тут треба віддати належне Ірині та Ігореві Калинцям. Рана їхня була глибокою і болючою. Адже батьків за відомим нацистсько-комуністичним сценарієм надовго відірвали від єдиної дочки Дзвенислави, від батьків і рідного краю. Але вони, здавалося, мали б до кінця своїх днів якщо не проклинати, то зневажати такого «літературного експерта», а все ж пробачили йому.
Калинцеве прощення стало благодатним. В.Й. Здоровега ніби отримав нові крила. Він до кінця своїх днів виступав у пресі з актуальною публіцистичною аналітикою, допомагаючи тим самим розбудовувати державно-політичні структури, був ініціатором «звільнення» Спілки журналістів України від московського ярма, як декан переводив львівський факультет журналістики на україноцентричні рейки і, навіть, не дав диплома і тоді і тепер упередженому зазомбованому членові КПРС Олександрові Голубу. Хоча в останньому випадку можна було бути поступливішим — спробувати спрямувати «червоного Сашка» на українську дорогу: нам різні політики потрібні.
Та найголовніший результат прощення в іншому — за тих кільканадцять років до своєї кончини Володимир Йосипович написав універсальний підручник з «Теорії і методики журналістської творчості», який тепер є найголовнішою навчальною книгою для студентів у всіх без винятку чисельних центрах і центриках підготовки фахівців для ЗМІ. Такий підручник міг сотворити лише В.Й. Здоровега.
Ірина та Ігор Калинці вчили нас й інших премудростей — політичної обачності і громадянської виваженості. Коли мій народ постав перед проблемою доленосного чергового вибору, колишні дисиденти стали пліч-о-пліч з генералом Євгеном Марчуком, кар’єра якого розпочиналася у лоні ще радянських спецслужб. Здавалося б, що може ріднити українців — колишнього в’язня і його обвинувача? Тут «спрацьовують» чесноти вищого гатунку — любов до Батьківщини, незрадливість, порядність, відчуття народних бід і суспільного горя, бажання, прагнення за будь-яких умов почути, розрадити, допомогти ближньому, відчуття пульсу доби і потреби. Такі люди є всюди, незважаючи на ієрархічні драбини. Ірина та Ігор Калинці побачили в особі Євгена Марчука людину, державця, який, йдучи за Біблійною мудрістю був би «пастухом, який стриже своїх овець, а не здирає з них шкіру». У цьому проявилася їхня мудрість беззастережного прощення, яка, мов свячена вода, оживляє і надихає, підносить до вершин і спонукає до праведного чину, очищує і надає снаги. Тут для усіх хай буде прикладом святої пам’яті Папа Іван Павло ІІ, який пробачив і благословив свого вбивцю-іновірця.
Ми теж перед дилемою: пробачити чи ні, заради великого блага мусимо скористатися ще не до кінця збагненною силою прощення.
ЗМІ ЯК ТРИБУНА, ТОРГОВА ЛАВКА І ЕШАФОТ
У радянські часи в нашому журналістському середовищі, коли до влади прийшов М.С. Горбачов, з’явилося слово гласність. Концепти «гласність» і «перебудова» стали підгрунтям дій і щитом партійно-радянських органів, правоохоронців, з одного боку, правозахисників, дисидентів і просто тверезо мислячих людей, з другого. Був це короткий період спурту прогнилої тоталітарної системи із одночасним випусканням зловоння із комуністичного міха.
Але ці смороди, як з’ясувалося, не розвіялися, а сконцентрувалися у підступні міни сповільненої дії. І вибухають то там, то тут упродовж усього періоду української незалежності.
Гласність у коротку горбачовську епоху дозволяла бодай якось схематично окреслити якусь, приміром, економічну проблему, злегка торкнутися суперечливих епізодів української історії, можливо, й вибірково, санкціоновано розвінчати якусь аферу, пов’язану з корупцією, здирництвом, аморальністю. За все хтось відповідав після оприлюднення цих проблем у ЗМІ, для декого все завершувалося серйозними партійними стягненнями, а то й тюремним ув’язненням. Тоді ж у цю пору актуальними були публікації моїх колег в наукових виданнях про дієвість преси, тобто ефективність журналістських критичних виступів у друкованих чи електронних ЗМІ. Преса не втрачала функцій певного ешафота для негідників. Прикро, але таку ж роль вона виконувала і в сталінські часи, де під гостре лезо пекельної машини потрапляли гарні люди. Сьогодні ЗМІ загубили свою образну функцію, і виглядає — безповоротно. У більшості випадків сьогодні критика має ефект усної догани, який для безсовісної людини нічого не означає.
Піддані критиці керівники, політичні діячі чи державні службовці стають ще вишуканішими, «изворотливее», купують всіх і вся і таким чином поглиблюють моральну кризу в суспільстві. Ми багато робимо не для блага звичайного громадянина, який складає основу суспільства. Пригадую дружню розмову двадцятирічної давнини в Мюнхені, в колі відомих націоналістичних діячів діаспори, де переважали представники бандерівського крила. Присутній там професор, доктор Гарвардського університету, а пізніше ректор Українського вільного університету Мирослав Лабунька, до речі, друг кардинала Любомира Гузара, коли мова зайшла про роздержавлення, прохопився з притаманною тільки йому наполегливістю: «Вам треба три п’ятирічки, щоб вийти на більш менш нормальний рівень розвитку. І будете дурнями, коли розпустите колгоспи, треба віддати, звичайно, людям, які працюють на землі і живуть з того, стільки грунту, скільки вони забажають. Але загалом люди вже відвикли від праці на землі, тому коли збережете державну монополію на виробництво основних сільськогосподарських продуктів, будете панами в Європі та світі. І людям буде добре».
Минуло більше ніж три п’ятирічки з того часу. Блаженної пам’яті Мирослав Лабунька відійшов у вічність. А його товариш, кардинал Любомир Гузар у недавньому інтерв’ю «5 каналу» пророкує український прорив ще через одне покоління, тобто років через 20—25.
Ми багато дурниць вчинили за більш ніж 20 років незалежності. Насамперед — не навчилися мислити і думати по-державному. Та й у сфері ЗМІ розгубили багато того, що нині нам допомогло би швидше й ефективніше долати утруднені багатьма чинниками (внутрішніми і зовнішніми) трансформації фактично в усіх сферах.
Прикро, що нинішня позірна гласність, що пояснюється як вияв демократичності та якою так пишаються теперішні й колишні можновладці, беззуба й анемічна.
Який хосен із того, що творча група львівського телеканалу «ЗІК» щосереди у програмі «Хто тут живе» «видає на гора» повний міх компромату на державних діячів, чільних господарників, високопосадовців сфери правоохорони тощо? Лише на поодинокі факти реагують контролюючі чи вищі органи, прокуратура, міліція, і то мляво, невпевнено, з осторогою. А в широкому соціумі зріє недовіра до всього, що чиниться у державі, і, як не прикро, до мас-медіа.
Народ — мудрий, його, за Олійниковим крилатим слівцем, «не візьмеш на макуху», тому він сам собі ставить запитання: наші українські журналісти, які мали б дотримуватися параграфів численних журналістських кодексів честі й моралі, є сторожовими псами демократії чи ланцюговими бульдогами своїх господарів? Адже чимало нашого брата, погодьмося, хто дорожче, а хто й за п’ятак, продається. Чи це нормально, коли власник, який, як відомо, представляє якийсь певний партійно-олігархічний клан, грубо втручається в тематичну політику, диктуючи своїм підлеглим темники?
Нині інформаційний ринок моєї держави скидається на говірливе торговище, де все купується і продається. Розкошують на ньому й закордонні купці, які, на відміну від доморощених, дбають про інтереси своїх держав. Вони щедро платять манкуртам і яничарам: такий товар завжди був у ціні. На цьому ринку йде торг за слово, совість, честь, сумління. Так і хочеться гукнути: геть крамарів із Храму! Але ці слова розчиняться на гамірному торговищі. Крамарі новітні завжди придбають лавку, і навіть якщо ще не «підвезли товару», замкнуть її на великий висячий замок і чекатимуть слушної нагоди, щоб розпочати торг. Так вчинено з двома відомими інформаційно- аналітичними брендами у Львові — «За вільну Україну» та «Молода Галичина». Перша газета була створена з благословення славної пам’яті Вячеслава Чорновола і була піонером серед демократичної преси початку 1990-х років, друга, «Молода Галичина», перейняла естафету від колишньої обласної молодіжної газети «Ленінська молодь», яка, незважаючи на назву, була надзвичайно популярна серед молоді та найбільш тиражована — майже 300 тис. примірників. Частково й тому, що в ній працювали відомі літератори Богдан Стельмах, Володимир Яворівський, Дмитро Герасимчук, Василь Стефак, Наталя Дзюбенко, Петро Шкраб’юк, Володимир Каліка, Роман Качурівський, Марія Людкевич та ін. А сама редакція була осередком «інформаційної підтримки» колись молодих митців Богдана Янівського, Володимира Івасюка, Ігоря Білозіра, Оксани Білозір, Івана Поповича, Ігора Кушплера, Степана Степана...
Обидві газети були рупорами національно-демократичних трансформацій у Галичині, але на обидва видання кинули оком новоявлені грошовиті політикани. Вони їх разом із колективами редакцій перепродували іншим і довели справу до цілковитого банкрутства. Нині обидва бренди спочивають, чекаючи на кращі часи. Вони неодмінно надійдуть. І декому буде непереливки.
Нинішні власники, їхні заповзяті лакеї на позиціях медіа-менеджерів чинять і інші паскудства, що заслуговують на глибокі монографічні дослідження. Ось і зараз — на годиннику 19.30. Тому вмикаю телевізор, щоб ознайомитися з прожитим українським днем. Канал «1+1», «Телевізійна служба новин», 8 серпня 2012 року. Очікую всеукраїнської інформаційної панорами. І ось.
Сюжет 1. Скажений пес напав на дітей 2—5 рочків на ігровому майданчику. Покусав 5 дітей і двірника і здох.
Сюжет 2. На Миколаївщині зіткнулися 3 автомашини: четверо людей постраждало.
Сюжет 3. У Донецьку затримали підполковника міліції, який гвалтував засуджених, займався здирництвом.
Сюжет 4. На Херсонщині згорів пасажирський автобус.
За таким же вибірковим принципом побудований міжнародний блок «ТСН». Глядачеві пропонується суцільний негатив, хоча в українському житті кожного дня є чимало подій і вчинків позитивних, будуючих. А тут складається враження, що «1+1» методично і нахабно руйнує психіку мільйонів людей, продукує зневіру і розгубленість, заводить глядацький загал у тупики, з яких бачиться лише один-єдиний вихід — суїцид, каліцтво, «розважання» алкоголем чи наркотиками. Ми у Львові ще на першому курсі вчимо студентів-журналістів, що слово з однаковою силою будує і руйнує, і треба подавати інформацію так, щоб читач або глядач бачив світло у кінці тунелю. А не кінець і безнадію.
Натомість ряд друкованих видань, які зовні відповідають усім світовим поліграфічно-оформлювальним стандартам, добре оплачувані телеканали і редакції, інтернет-ресурси вибудовують складну систему протистояння українським державотворчим процесам. Протікає цей процес нахабно і напористо без жодної уваги з боку державних і безпекових структур, яким би належалося давати правову оцінку антиукраїнству. Але це — тема окремої розмови, може, і не публіцистичної, а науково-експертної з усіма можливими репресивними наслідками щодо вишколених зловмисників. Потребує окремої пильної уваги «переселення» радянсько-російських брендів «Известий», «Комсомольской правды», «Московского комсомольца» тощо в Україну.
Українське видання під претензійним заголовком «2000» наскрізь просякнуте неприхованою антиукраїнськістю. Хлопці (серед авторів багато знайомих імен), які ще не так давно трудились на ниві комуністичної контрпропаганди звели кубельце під парасолькою цієї проросійської рептильки.
Український інформаційний простір має бути впорядкованим. Альтернативи цьому нема ніякої. Якщо ми бодай трохи себе поважаємо — треба схаменутися. Навряд чи здатен нинішній уряд ліквідувати розбій, аморальщину і втішання беззаконням на національному ринку інформації. Трибуна ЗМІ має належати народу, з неї мають проголошуватися народні сподівання й інтереси, крамарі від інформації мають бути вигнаними із Храму. На якийсь період із метою катарсису преса має стати народним трибуналом.
ВІД ЄДНОСТІ — ДО ПЕРЕМОГИ
Цього літа я отримав чимало позитивних емоцій та впененості в тому, що наші національні зусилля неодмінно увінчаються успіхом від спілкування з представниками всіх без винятку областей України. Багато чого цікавого відбулося під час вступної кампанії до університету: факультет журналістики Львівського національного університету імені Івана Франка обрало багато дітей зі Сходу й Півдня України, чиї батьки розмовляють російською мовою, але вони всі без винятку цілком погодилися б із моїми думками щодо сучаного політичного й економічного стану в Україні, потреби захисту нашої держави від північного сусіда, необхідності плекання і збереження української мови, відповідної оцінки бездіяльності великих, середніх і малих політиків, хронічного цькування Сходу на Захід, Півночі на Південь і навпаки, щодо доброго нашого майбутнього, яке мусимо наближати всі разом. Зрештою, після отих липневих полідіалогів я збагнув, які ми всі в Україні однакові. Вони й спонукали мене взятися за перо, щоб ще раз уголос закликати: будьмо пильними.
Старий як світ заклик: «поділяй і владарюй» спрацьовує й донині. Чинні можновладці та претенденти не завжди ідеальні, на престоли не втомлюються ділити, обіцяти, брехати, принижувати, залякувати маси з метою задоволення своїх егоїстичних забаганок. Люди нібито й помічають несправжнє й удаване, але минають, приміром, чергові вибори, а життя на краще не змінюється. І знову розчарування, і знову занурення в марево надій та сподівань.
Правляча верхівка до цьогорічних парламентських виборів нічого нового не запропонувала — розігрує давню мовну частівку за партитурою північного сусіда, під диригуванням відомих моральних покручів Колесніченка — Ківалова, яких у нормальній правовій державі щонайменше оголосили б персонами нон-грата. Але у нас все по-інакшому. Тріумфують, що розвели всіх, як кошенят. А приручений Президент, у якого нарешті й могла б прокинутися бодай на мить совість, підписує його, тим самим підписуючи собі народну ліцензію на розправу. Якою вона буде? Тихою та рішучою чи громогласною? Покаже час. Але неодмінно справедливою та законною. Бо ж колись треба відповідати за свої вчинки. І перед Богом, і перед народом.
Для останнього доморощені комуністи, сподіваючись під цю пору на перемогу в парламентських жовтневих виборах, підготували ще один «проект», одна розмова про який «тягне» на суд, порушення кримінальної справи щодо посягання на національні символи, а отже й національну безпеку. 10 серпня цьогоріч у вранішніх випусках новин Українське радіо повідомило, що комуніст Симоненко закликає покласти край двадцятирічній дискусії щодо Герба, Гімну і Прапора України та ініціює проведення Всеукраїнського референдуму із цього питання. А причина проста — під цими символами гинули радянські громадяни. Скільки треба мати злості й ненависті до самого факту української незалежності! І хто нині в Україні веде дискусії навколо національних символів? Так, можливо, не один завойовник, енкаведист, відступник загинув від рук людей, на чиїх кашкетах і нашивках були зображені ці символи. Але чинили вони так, боронячи рідний край, захищаючи рідний народ. Заради України. А чи задумувалися симоненки, голуби, колісніченки, ківалови, під якими символами нищили рідний народ їхні попередники, знущалися з нього? Під чиїми іменами? Тому вони й намагаються зараз у період суспільної непевності, спричиненої низкою відомих факторів, посіяти розбрат у державі. Україна неодмінно оговтається від заборонених ударів нижче пояса і збере вас усіх докупи під символічний ешафот.
Під сучасну пору ніхто в Україні по обидва береги Дніпра не сумнівається, що нині за різних влад перебувають фігуранти, занадто далекі від усвідомлення заслужених народних потреб. І тоді — під російську діряву парасольку! Вам треба держави? Ви не гідні її!
Не тіштеся! Ваше задоволення й потирання рук — передчасне. Народ, між іншим, порівнює вас із рептиліями, які готуються до зимового залягання, щоб тоді, коли зацвіте малина, несподівано вирватися з нори на світ Божий і вжалити кожного, хто стрінеться вам на стежині. Отже, десь наприкінці літа — на початку осені гадюки збираються в кубло, труться і... виспівують, наче соловейки. Так-так, випадковому перехожому здається, що співають милі пташки, але насправді це змії. У той період вони особливо небезпечні, і бажано це численне сатанинське кодло оминати десятою дорогою.
Отак і в політиці, та й у нашому державному житті. «Аргументував» якось конвульсивно, гидотно, з диким виразом на лиці Колесніченко, як він любить «вашу солов’їну», і вже це означення, що він його висловив, сповнене негативу. Хоч ніхто не посміє позбавити мою мову милозвучності, як і великої очищаючої сили, яку так геніально зауважив Володимир Маяковський, який захоплювався перекладом з французької Ежена Потьє українською мовою, — «Чуєш, сурми заграли, час розплати настав».
НАС НЕПОКОЇТЬ ДОЛЯ НЕБА І ЗЕМЛІ УКРАЇНСЬКОЇ
Ми не гостримо ножів. Не прагнемо крові й видовищ. Їх було так багато в нашій історії. Ми напишемо нову сторінку інакше. Нашим болем, сумлінням, правдою.
Нас принижує безпорадність дідів і батьків наших, що на ту пенсію, що мають, можуть хіба що придбати кілька десятків пігулок, кільканадцять хлібин та невеличке відерце молока.
Нас ранить погляд молодої матері, яка не може допомогти у своїй країні своїм рідним дітям.
Нас спопеляють очі шахтарів та металургів, які вимагають подолати нашу байдужість, сонливість, лінивство і таки дати відсіч зловмисникам.
Нас непокоїть доля неба і землі української, яким, як і мові, готують розправу не лише континентального, а й світового маштабу.
Нас нудить від знущальних обіцянок загального блага і добробуту на тлі тотального розбазарювання національних багатств.
Нас ріже фальш і підступність голослівних гасел та нездійснених проектів.
Годі!
Ми за благородним прикладом родини Калинців та Папи Івана Павла ІІ прощаємо всім багаторічну наругу і знущання. Але наше благородне прощення кличе до помсти.
Вона буде простою і зрозумілою.
На першому етапі нашої боротьби ми голосуватимемо проти вас, вороги наші.
Фото надані автором
Михайло ПРИСЯЖНИЙ, кандидат філологічних наук, доцент, доктор суспільно-економічних наук, професор Українського Вільного Університету в Мюнхені, декан факультету журналістики, завідувач кафедри теорії та практики журналістики Львівського національного університету ім. І. Франка.
