Останній рейс «Нахімова»

Перед початком кіносеансів у кінотеатрах у радянські часи прокручували ролик про відпочинок на борту пароплава «Адмірал Нахімов», завдяки якому любителі морських подорожей буквально штурмували туристичні агентства в надії придбати путівку. Таку путівку улітку 1986 року купили батьки і для кіровоградця Олега Тиченка. Він якраз закінчив школу і батьки таким чином вирішили заохотити сина. Перед цим двічі на пароплаві відпочивав його старший брат.

«До Одеси добирався потягом, — пригадує Олег Олександрович, нині завідувач лабораторії в Кіровоградському технічному університеті. — Увечері зайшли на пароплав і нас розмістили по каютах. Зі мною у каюті був 21-річний Олександр з «Друкмашу» та військовий із сином-семикласником. У порт Новоросійська прибули 31 серпня о другій годині дня за розкладом. Дорогою заходили у Ялту. Попереду чекали — Сочі, Батумі та повернення до Одеси, де й повинен був закінчитися цей круїз, останній у сезоні».

Рівно о 22.00 до лайнера підійшов буксир, прибрали трап. Та тільки корабель почав рух, як пролунала команда «стоп» — нагору підняли чоловіка у формі з дружиною і двома дітьми. Через 10 хв пасажирське судно продовжило маневр. Це був генерал-майор Крикунов — начальник управління КДБ по Одесі й Одеській області.

Сяючи вогнями, лайнер покинув Новоросійськ. На кораблі лунала музика, почалися танці. Ще в порту капітану повідомили, що до Новоросійська наближається судно «Петро Васєв». Біля мису Дообський їхні курси повинні перетнутися. За міжнародними морськими правилами, першим поступитися шляхом мав «Адмірал Нахімов», але цього разу диспетчери запропонували капітану «Петра Васєва» пропустити пасажирський лайнер, на що він погодився.

«Я стояв із двома братами з Онуфріївки, з якими подружився під час подорожі, на верхній палубі, — продовжує згадувати Тиченко. — Море було тихе. Одні пасажири були на танцях, інші дивилися кінофільм, у залі було свято для ветеранів. Раптом цю тишу пронизало два удари. Не розуміючи, що сталося, я пройшов у напрямку, звідки пролунав звук, і побачив як від пароплава віддаляється судно. На палуби стали висипати з кают пасажири, також не розуміючи, що сталося. Вузькими коридорами пасажири кидалися у пошуках виходу. Вони бігли до огорож і падали униз, розбиваючись об борт. За якусь мить пароплав нахилився, стрибнув у воду і я. При цьому частина корабля, який зробив нахил набік під час руху на дно, зачепила мене за сорочку, і кілька секунд я був на прив’язі. Коли відчепився, зрозумів, що врятуюся, озирнувся і побачив, як корабель пішов на дно».

Лайнер затонув за вісім хвилин на глибині 47 м, забравши з собою людей, що не встигли покинути його. Спливти на поверхню комусь ще вдавалося, а ось випірнути з води, пробившись крізь місиво тіл, на які вилилися літри мазуту, фарби, масла, зробити цілющий ковток повітря — на це вистачало сил не багатьом. Тонули навіть ті, хто був у рятувальних жилетах, тому що одягали їх неправильно — зворотним боком. У когось здавали нерви, починаючи відчайдушно борсатися у воді, вони безглуздо розтрачували сили і в результаті також йшли на дно. Хтось тонув, захлинувшись фарбою і мазутом. Як потім дізнається Олег, потонув і його напарник по каюті з «Друкмашу», першорозрядник з плавання. Пасажири, які ще залишалися на плаву, у надії дивилися на вогні Новоросійська, звідки їм міг прийти порятунок. У ту ніч підняли з води 820 чоловік.

«Я ухопився за трос надувного човна, — говорить Тиченко. — Потім ми зібрали між собою з десяток таких човнів. Серед врятованих на них побачив старшого брата-онуфріївця. Він бідкався, де його молодший брат. Потім нас підібрав катер прикордонників і відвіз до причалу Морвокзалу. Усюди чулися крики і плач. Люди вдивлялися в обличчя, намагаючись відшукати чоловіка, дружину, дітей, але таке щастя випадало небагатьом. На причалі зустрілися брати-онуфріївці. Військовий із моєї каюти також врятувався з сином.

Нас розмістили у кількох готелях Новоросійська. Вранці сказали написати телеграми родичам. У мене й досі збереглася телеграма, яку я відправив батькам у Кіровоград: «У мене все в порядку. Не хвилюйтеся. Скоро буду. Олег». Через годину її принесли на нашу квартиру на вулицю Беляєва. Та батьки її побачили, лише коли прийшли з роботи. Батько якраз вийшов грати у доміно на подвір’я, коли по радіо передали першу інформацію про загибель пароплава «Адмірал Нахімов». «Так там мій син!», — зблід батько».

Офіційною версією швидкого затоплення корабля стали відкриті двері, які відокремлюють один від одного відсіки. Сухогруз міг протаранити не більше двох відсіків. 1912 року, коли затонув легендарний «Титанік», прийняли закон: кожне судно при будівництві повинне мати двовідсічний стандарт, що означає — залишатися на плаву при затопленні двох відсіків. Саме так був побудований і пароплав Berlin. Але коли через 30 років він став пасажирським лайнером «Адмірал Нахімов», його зробили одновідсічним. І таке судно продовжувало регулярно здійснювати рейси з року в рік.

Були й інша версія загибелі: рейс було затримано через генерала КДБ. Якби не це запізнення, курси кораблів ніколи б не перетнулися.

Уже 25 років лайнер «Адмірал Нахімов» лежить на дні Чорного моря недалеко від мису Дообський. Щороку 31 серпня на місце катастрофи приїжджають ті, хто вижив, і ті, хто назавжди втратив своїх близьких. Їх об’єднує одне: біль втрат і спогади, що рвуть душу, від яких ніде дітися і нікуди сховатися.

Тиченко говорить, що пасажиром «Адмірала Нахімова» була 30-річна жінка з його багатоповерхівки. Її він якщо й бачив на кораблі, то не знав, хто це. Після трагедії, у якій жінка загинула, її матір дізналася про Олега і по кілька разів на день упродовж кількох років приходила до його квартири, постійно розпитуючи, чи він не бачив її доньку, не знає, що з нею сталося.

Були серед пасажирів і три дівчини з Кіровограда. Вони жили в одному дворі. Врятувалася лише одна з них. Потім батьки подружок своїми запитаннями, як так сталося, що вона врятувалася, а вони — ні, довели жінку до лікарні.

Будь-яка подія, а тим більше трагічна, має передвісників. На жаль, їхній зміст люди розуміють тільки тоді, коли прийшла біда. Так було і з загибеллю пасажирів «Адмірала Нахімова».

«Я цим словам довго не надавав значення, — говорить Олег Тиченко. — Ми коли піднімалися в Одеському порту на лайнер, хтось з пенсіонерів, очевидно моряк, сказав, побачивши на реї птаха, — це не до добра!»

Із 1243 людей, які були на борту «Адмірала Нахімова» (897 пасажирів та 346 членів екіпажу), загинуло 423. З них 19 з Кіровоградської області: сім’я Відоменків — Віталій Іванович з дружиною Марією та сином Віталієм, Олена Ігнатенко, Тетяна Ірха, Олександр Ковтюх, Володимир та Ніна Кондрашови, Людмила та Лілія Котовшук, Наталія Леканова, Людмила Манакова, Людмила Маркитан, Наталя Недонас, Григорій Немно, Анатолій та В’ячеслав Старосельські... Світла їм пам’ять...