Про робочі інструменти свободи
В інтерв’ю, яке я нещодавно давав «Дню» (№153 від 27 серпня) йшлося про суперечності між цінностями, переважаючими в українському суспільстві, і тими, які властиві європейцям. Дискусія в парламенті України, а також довкола і поза ним про статті Конституції, що передбачають децентралізацію влади, наштовхнула мене на думку про оцінку цих подій з погляду цінностей. Я не обговорюю трагічний бік конфлікту, що стався, а розглядаю ситуацію, що склалася, як конфлікт цінностей.
У політиків і експертів є дві претензії до процесу затвердження статей Конституції, пов’язаних з децентралізацією і, перш за все, до особливого порядку управління в окупованих районах Донбасу. Перша пов’язана з недостатньою відкритістю самого процесу. Звичайно, можна говорити, що такі дії завжди закриті, тому що насправді це, зазвичай, торгівля (я маю на увазі переговори між Україною і нашими союзниками). Але з погляду цінностей, у відкритості найвищий ранг: це як би робочий інструмент свободи. Тому і суспільство, і еліта, і парламент повинні знати і розуміти суть ключових проблем, пов’язаних з особливим управлінням нині окупованих районів. Зовсім не обов’язково ознайомлювати з усіма перипетіями переговорів, але важлива принципова позиція полягає в тому, що обставини не дозволяють нам не враховувати думку наших союзників. Ми дуже залежимо від них. І хоч як це принизливо для радикалів, але це — реальний факт, який не можна ігнорувати. Зневага до цього факту могла б мати катастрофічні наслідки. Розповісти суть проблеми, наголосивши, що ми просто зобов’язані піти на якийсь компроміс і внести ці положення до Конституції — про це можна і потрібно було повідомити суспільство. Отже, претензії до рівня відкритості — абсолютно європейська вимога, що випливає з європейських цінностей.
Інша позиція, яка, власне, і підштовхнула мене на цю ремарку, полягає в твердженні, що можна обійтися і без цього накинутого ззовні компромісу, оскільки Конституція не може будуватися на поточних політичних угодах, тим більше ззовні накинутих. Це, безперечно, правильна позиція, якщо не враховувати обставин, як кажуть, непереборної сили. А якщо враховувати? Тоді така позиція стає цинічною і популістською. Її можна перефразовувати так: компроміс принизливий, але будь-які інші рішення шукайте самі. Ставлення до компромісу як до принизливого програшу, це різко виражена неєвропейська риса, яка заважає нам бути раціональними.
Я зараз не обговорюю питання про те, чи хороший компроміс, зафіксований в документі, або поганий. Мене вражає те, що його критики не пропонують якогось альтернативного реалістичного рішення, яке, на їх думку, краще. Політики і професійні експерти добре знають — подібні думки не можуть і не будуть прийняті, але цілком можуть загострити важкими наслідками і без того нестійку ситуацію. Або вони хочуть загострення, або їх це не хвилює, або вони не думають про наслідки. Не знаю, що гірше.
Чи можна в таких висловлюваннях бути одночасно моральним і безвідповідальним? Гадаю, що пересічному громадянину це можна пробачити через обмеженість інформації. Але для політика і професійного експерта, чиї публічні висловлювання суспільно вагомі, така поведінка цинічна і аморальна.
