Володимир Войнович — про «Москву-2042» у Москві-2012

Про те, що церква й держава в Росії вступили в украй химерні відносини, говорилося давно й у багатьох випадках. Приводів для подібних розмов останнім часом побільшало: серед найяскравіших — обвинувальна ухвала проти Pussy Riot, написана на основі постанов церковних соборів, і сам перебіг процесу, що дедалі частіше заперечує світський характер заходу. А після того, як на інформаційних стрічках з’явилася новина «Патріарх Кирило освятив камінь у підмурівку храму при Академії ФСБ», кореспондент «Радіо Свобода» не зміг не звернутися до Володимира Войновича, автора антиутопії «Москва-2042», що описує Московську республіку — Москореп, карикатурне тоталітарне суспільство, збудоване на єдності держбезпеки, правлячої партії та правлячої ж релігії.

— Чи думали ви побачити багато чого з того, що ви напророкували на 2042 рік, уже 2012 року?

— Так, усього 30 років залишилося до 42-го року... Чесно кажучи, не думав. Я описував те майбутнє, яке — я сподівався — ніколи не настане, оскільки це була не утопія, а антиутопія. А тепер дійсність, здається, вже перевершує те, що я там написав. У мене там править КПДБ — Комуністична партія державної безпеки, й іще там є п’ятиєдність: державність, безпека, релігійність... Я чув неодноразаво, що нашого патріарха, до речі, називають отцем Звездонієм. Але та дурість і вульгарність, яка стає зараз прапором нашого часу, — цього чекати було неможливо. Видаються якісь безглузді закони, йдуть якісь жахливі суди, ось цей горезвісний суд над Pussy Riot... Це все перевершує будь-яку, навіть не написану сатиру.

— «Москва-2042» побачила світ 1986 року — перелом, перебудова. Зараз багато хто в Росії говорить про майбутній перелом. Чи бачите ви його?

— 1986 року перебудова тільки-но почалася. Але вже тоді, за перших її кроків, я на неї дивився з великою надією. Якщо повернутися до роману — відтоді я почав думати, що все-таки дійсність йде в інший бік і, слава Богу, все буде не так, як у моєму романі. А потім дивлюся — ні, якісь речі повертаються, ніби в моїй вигадці, наче хтось не хоче, щоб дійсність пішла надто далеко. Я не приписую собі славу пророка, але якісь речі стають пророчими. І 1986 рік з теперішнім часом порівнювати буде неправильно, бо початок перебудови — це початок надій. А нинішні події навіюють відчайдушний песимізм, коли хочеться й плакати, й сміятися.

— Тоді порівняємо з роками, що передували перебудові, коли ви були змушені покинути Радянський Союз. Чим та безнадійність відрізняється від нинішньої?

— Та обстановка якраз вселяла якісь надії. Я бачив, що радянська влада робить такі дурощі, які обов’язково призведуть її до краху або до спроби оновлення, — що почалося саме в середині 80-х з приходом Горбачова. Коли я виїжджав 1980 року, я весь час говорив, що через п’ять років почнуться радикальні зміни в Радянському Союзі. Якщо навіть я на кілька років помилився, то це не так важливо: приблизно я виявився правим. Якщо будувати свій оптимізм на очікуванні краху, то, мабуть, зараз можна сказати те саме.

— Подивимося на п’ятиєдність антиутопічного Москорепу в наші дні: народність — є; партійність — наполовину від попередньої, але є; релігійність — безумовно, держбезпека — так, звісно; пильність — є. Чотири з половиною з п’яти. Чого нам чекати надалі, виходячи з тексту «Москви-2042»?

— Я вже сказав, що зараз знову настав час, коли можна робити оптимістичний прогноз на песимістичних передумовах. Тому що зараз усі гілки влади працюють у певному ключі. Дума вигадує якісь закони, судова система судить Pussy Riot, церква працює — тобто всі суспільні інституції й гілки влади наближають якийсь вибух. Вибух цей неодмінно буде, тому що не можна дратувати таку велику, зростаючу кількість людей день за днем. Хтось колись сказав, що можна обманювати довго малу кількість людей, можна недовго обманювати велику кількість, але не можна обманювати всіх весь час.

— Цього «когось» звуть Авраам Лінкольн, і він навряд чи мав на увазі російську практику.

— Так, у нас історія свідчить, що велику кількість людей можна обманювати дуже довго. Але зараз дурість усіх цих дій приходить у волаюче протиріччя з тим, що в країні все-таки є певна гласність — існує «Радіо Свобода», є якісь опозиційні видання, інтернет непереможний, хоч його й намагаються урізати. І на такому тлі це все виглядає безглуздо. Гола людина виглядає природно лише в лазні. Якщо вона вийде на вулицю, буде гідна осміяння або побиття каменями.

— Загалом, вам часто кажуть «накаркав»?

— Так, казали. І навіть пропонували написати іншу книжку з іншим поглядом на майбутнє — оптимістичну. Дуже схоже, що дійсність намагається повторити вигадку — отже, треба вигадати щось оптимістичне, й тоді дійсність повторить це.

— Ви дослухаєтеся до цих прохань?

— Ось зараз закінчимо інтерв’ю — й візьмуся за роботу. Напишу світле майбутнє, комуністичне, й ми відповідно до цього... До речі, за радянських часів так приблизно й говорили, що письменники повинні малювати світле майбутнє, і тоді люди наслідуватимуть його, й воно, урешті-решт, настане.

— Тобто знову засікаємо чверть століття — й чекаємо?

— Авжеж, приблизно так.

«Радіо Свобода», 1 серпня 2012 року