«Маленька часточка для спільної перемоги»

У невеличкій приватній майстерні з ремонту взуття в Ужгороді працює звичайна, на перший погляд, жінка — Марія Бабич. Та попри те, що вона      — високопрофесійний майстер, при ближчому знайомстві з нею переконуєшся, що ця жінка — самородок, яких не так уже й багато серед нас. Це небайдужа людина, готова завжди прийти на допомогу тим, хто її найбільше потребує.

Родом Марія із Львівщини. На Закарпаття приїхала 15-річною дівчинкою здобувати професію в ПТУ №16. Трудову кар’єру розпочинала на Ужгородській взуттєвій фабриці. Двадцять два роки роботи не пройшли дарма — Марія освоїла всі операції з ремонту та пошиття взуття і стала асом у цій професії. Нині вона може не тільки дати нове життя старій взувачці, а й змайструвати нові черевики, чоботи чи босоніжки, причому якісні та модерні. А ремінці до наручних годинників, паски, дамські сумочки та чоловічі портмоне її виробництва нічим не поступаються дорогим закордонним. Хіба що доступною ціною, високою якістю та гарантією, що служитимуть господареві не кілька місяців, а багато років.

НЕВЕЛИКА, АЛЕ ВЛАСНА СПРАВА

Пані Марія розповідає, що з дитинства була дуже допитливою. Пригадує, коли батьки придбали перший телевізор, на другий день вона його розібрала, бо хотіла дізнатися, що в ньому. А коли мама повісила нові гарні штори з великими квітами, дівчинка акуратно... повирізала їх. Так і в професії: вона хотіла досконало знати всі тонкощі та секрети нелегкої справи чоботаря. Їй це вдалося. Проте на початку 2000-х років Марія залишилася без своєї улюбленої роботи: взуттєва фабрика закрилася. Жінці довелося звернутися у Центр зайнятості, звідки її направили на курси з підвищення кваліфікації  у Міжнародну академію управління персоналом. І нині добрим словом згадує Сергія Олексіюка — нинішнього директора Ужгородського міського центру зайнятості, який радив їй відкрити власну справу. Недовго вагаючись, пройшовши низку бюрократичних кроків, Марія започаткувала хоча й маленький, але свій бізнес.

І ось уже понад десять років вона ремонтує взуття та одяг зі шкіри, власноруч виготовляє шкіряні аксесуари. Допомагає їй у цьому її надійна помічниця — італійська «Мінерва», вагою у півтонни. А щодо клієнтів, то їх у майстрині вистачає: робить вона дуже якісно, а за свою роботу править недорого. Серед Маріїної клієнтури чимало й іноземців. Останнім часом зачастили словаки, які масово несуть своє взуття на ремонт в Україну, бо тут набагато дешевше, ніж у Словаччині.

СПИСОК ДОБРИХ СПРАВ

Та Марія каже, що гроші для неї    — не головне. Будучи глибоко віруючою, вона переконана, що головне — це людина, якій вона завжди намагається допомогти. Робить, як колись наказувала їй рідна ненька: «Не можеш допомогти людині, то хоча б не нашкодь їй». Так і сталося у Маріїному житті, що вона, «лікуючи» стареньке взуття, часто лікує і людські душі. Жінка вміє знайти підхід до кожного клієнта, розрадити у біді, порадити, до якого лікаря краще звернутися, часом допомагає «дістати» дефіцитні ліки.

Коли у майстерню приходить бідна старенька людина, Марія не бере грошей за ремонт взагалі. Намагається хоч чимось зарадити обездоленим. До неї часто звертаються і з міської служби соцзахисту з проханням «взяти під опіку» когось. Розповідає, як минулого року повністю «зібрала» до школи хлопчика із неблагополучної родини. Вона не може оминути людину, якій потрібна допомога. Але дотримується єдиного правила: не дає грошей, а купує сама те, чого людина найбільше потребує.

З минулого року до списку її добрих справ додалася ще одна: Марія безплатно ремонтує берці для хлопців-учасників АТО. Каже, що все почалося після того, як мати одного з ужгородських військовиків принесла взуття сина у майстерню, коли той приїхав додому у відпустку. На те взуття було страшно глянути: підошва тріснула, відклеїлася. Ну як у такому захищати Батьківщину?! Марія поставила нову, якісну підошву, і відремонтувала так, що берці стали як новенькі, та ще й кращі. «Бо тепер, — каже майстриня,    — в них можна ходити і по воді, і по снігу, і не боятися, що ноги промокнуть чи змерзнуть». Гроші за свою роботу брати відмовилася. Після цього вона вже відремонтувала десятки берців: слава про майстриню-благодійницю швидко розійшлася краєм. Марія Бабич каже, що хоча б у такий спосіб вона вкладає і свою маленьку часточку в нашу спільну перемогу над окупантом, якого люто ненавидить.