«У пошуках величі...»

Руському князю Святославу Ігоревичу належить особливе місце в українській історичній свідомості. Підкорювач хозар, волзьких булгар, аланів, радимичів та інших племен, ззовні схожий на запорозького козака, він став одним із неформальних символів фанатського руху київського «Динамо». Саме пам’ятник Святославу на місці поваленого Леніна встановили з ініціативи полку «Азов» у Маріуполі. А нещодавно, за участю тих-таки «азовців», до України з Росії повернули унікальний артефакт — печатку войовничого київського князя. Про те, чому в нинішньому українському суспільстві зростає «попит» на Святослава, говоримо з кандидатом історичних наук, науковим співробітником Інституту історії України НАН України, екс-керівником прес-служби полку «АЗОВ», прес-секретарем Цивільного корпусу АЗОВ Олександром АЛФЬОРОВИМ.

— Олександре, з вашої точки зору, чому в українському суспільстві виник запит на Святослава Хороброго? Чим важлива ця історична постать з точки зору сучасної української ідентичності?

— Зазвичай притягують люди, які мають виразні характери. Святослав — одна з найбільш виразних постатей в історії України. Його особливість перебуває в точці, яка сьогодні, на превеликий жаль, не завжди є зрозумілою. Честь, слава, держава, військо, родина — це ті якості, які червоною ниткою проходять через «Повість минулих літ», через скупі слова літописця, що описує події, яких сам не бачив — про які йому розповідають люди старшого покоління, які, в свою чергу, почули їх від своїх батьків і дідів.

Постать Святослава багато в чому контроверсійна — шукав щастя не тільки в Батьківщині, ходив за моря, воював із хозарами, печенігами, болгарами, з Візантією. Що він шукав? Відповідь однозначна: він шукав величі для своєї Батьківщини.

Сьогодні в Україні — не менше чотирьох пам’ятників Святославу: два — в Києві, й по одному — в Запоріжжі й відтепер у Маріуполі. Пам’ятник у Маріуполі — своєрідна крапка. Це місто, яке намагалися захопити російські війська в серпні 2014-го, місто, яке відстояв тоді батальйон «Азов». Ідеться про питання ідентичності, про своєрідне маркування свій/чужий. Це також крок до декомунізації. Адже декомунізація — це не лише очищення від незрозумілих, недоречних ідеологічних орієнтирів, а також їх якісне оновлення. На жаль, із цим завданням держава поки що не впоралася. Якщо зносиш, не можна залишати місце порожнім. Сьогодні пам’ятник Святославу стоїть на постаменті, на якому раніше стояв пам’ятник Леніну.

Ініціатори встановлення — двоє митців, син і батько Канібори — обидва Олександри. Нині батько творить, а син воює в полку «Азов». Вони створили ескіз, звернулися з пропозицією до командира «Азова» Андрія Білецького. І в цьому разі йдеться не лише про реконструкцію історичного образу, а й про особливий сучасний погляд на нього. Маріупольський Святослав має щетину, яка пробивається крізь вуса, це — Святослав у поході. Можливо, цей образ не зовсім відповідає історичному опису візантійського хроніста Лева Диякона, але він відбиває войовничу природу Святослава. Пам’ятник був відкритий наприкінці грудня 2015 року. Прийшло дуже багато активістів, на церемонії були присутні понад чотири тисячі осіб. Для Маріуполя, який ще донедавна називався Ждановим, це, звісно, був певний культурний шок. Місто насичено комуністичними топонімами, символікою. Зрозуміло, що виникали питання: чому саме Святослав? Нині нас розділяє тисяча з гаком років, але образ Святослава накладається на сучасний український вимір. Й не лише візуально (адже зовні Святослав схожий на козака-запорожця). Тут криється величезна прірва між українським та російським народами. Росіяни із задоволенням забрали б його собі, але привласнити Святослава не вдається, він вибиває підґрунтя з російського історичного міфу. Саме тому там його трактують як «варяга», як правителя, який за своє не боровся, чужого шукав.

— Щодо реактуалізації історії. Цікаво, як реагує на подібні ініціативи й процеси наукова спільнота? Адже відомо, що чимало науковців ставляться з величезною засторогою до будь-яких спроб екстраполювати домодерну історію на сучасну Україну. Для них і Богдана Хмельницького проблематично назвати «українцем», не кажучи вже про Святослава, який жив у Х столітті...

— Дослідники історії в Україні — це три окремі групи. По-перше, це науковці радянської школи — кістяк експертів із києворуської історії. Вони мають бекграунд, який складається з різних ідеологічних концепцій. По-друге, це історики, захоплені ранньомодерним періодом, в якому, за їхніми уявленнями, з’являються передумови для появи націй. Самі ж нації виникають у ХІХ столітті, а деякі не виникли й досі. Третя група істориків — це науковці-аматори, які пишуть книжки «зі стелі» і нав’язують цей продукт українській аудиторії. Так з’являються праці напівлітературного жанру, які ґрунтуються на псевдоджерелах, незрілих концепціях. Вони написані доступною мовою, легко читаються й тому ще з 1990-х років користуються неабиякою популярністю. Натомість книжки перших двох груп істориків мають сухий академічний стиль і є абсолютно нечитабельними.

Модерні історики, які не визнають походження нації з глибини століть, опираються на європейські історичні школи, але вони не зуміли осмислити той факт, що, наприклад, для французів назвати Карла Великого французом — абсолютно нормально. Чому тоді ми не можемо вважати українцем Володимира Великого? Нав’язуючи нам таке бачення історії, вони фактично залишають києво-руський спадок на поталу Росії. Годі й говорити про антів, склавинів, а ще раніше черняхівську, пеньківську, зарубинецьку, київську археологічні культури. Виходить, що представників усіх цих культур аж до скіфів, які залишили нам сотні гідронімів (Дніпро, Дністер, Дон, Дунай та ін.), ми не можемо трактувати як своїх предків. Історія перетворюється на пиріг, порізаний на шматки, і лише деякі з них зберігають зв’язок із сучасними українцями.

ПАМ’ЯТНИК СВЯТОСЛАВУ В МАРІУПОЛІ БУЛО ВІДКРИТО НА МІСЦІ ПОВАЛЕНОГО ЛЕНІНА НАПРИКІНЦІ ГРУДНЯ 2015 РОКУ. ІНІЦІАТОРИ ВСТАНОВЛЕННЯ — ДВОЄ МИТЦІВ, СИН І БАТЬКО КАНІБОРИ — ОБИДВА ОЛЕКСАНДРИ. НИНІ БАТЬКО ТВОРИТЬ, А СИН ВОЮЄ В ПОЛКУ «АЗОВ» / ФОТО ЄВГЕНА СОСНОВСЬКОГО

Водночас я захистив дисертацію по генеалогії, дослідив свій рід до 1450-х років. І готовий категорично заперечувати тому, хто скаже, що мій пра-пра-пра...дід не має відношення до мене, бо був, насправді, литвином, русичем чи ще кимось. Але ж я — плоть від плоті, кістка від кістки своїх дідів і прадідів! Мій предок, один із засновників міста Суми Марко Алфьоров, писався черкасом або малоросом. Але хіба є принципова різниця між ним і мною, громадянином держави Україна? Адже ДНК у нас одне. Переконаний, що саме так маємо розуміти історію. Ми — народ, який народився тут, жив на цій території, боронив великий степ. Ми мали свою державність, втрачали її, але потім відновлювали.  Нас завойовували, але не знищили. Якщо ми вважаємо, що українці не є нащадками тих, хто жив при Богдані Хмельницькому, Данилові Галицькому чи Святославі Хороброму, то маємо визнати, що взагалі нічого не знаємо про походження людства. Де в такому разі взялися українці?

— Виходить, українська історія опинилася під перехресним вогнем. З одного боку — шовіністична Росія, яка намагається привласнити все, до чого тільки може дотягнутися, а з іншого — європейці, які переконують, що ми 100 років тому — це зовсім не ми, а хтось інший...

— Коли ми йдемо Києвом, бачимо Софію Київську, Золоті ворота, розуміємо, що їх створили й залишили нам люди, які генетично є нашими предками. Коли людина йде Москвою, Санкт-Петербургом, Єкатеринбургом чи Вяткою, їй важко зрозуміти, де саме тут її спадок. «Я — русский, а кто-то — немецкий, английский...» — думає вона. Росія провадить таку політику не тому, що вона шовіністична, а тому, що її справжній спадок ховається у темряві ХVI століття. Як народ і нація, росіяни досі не пропустили його крізь себе. Зрозуміло, що вони є нащадками тих племен, які жили на території сучасної РФ. Виникають питання до самого терміна — «росіянин», тобто «житель Росії». Ми чули про «русского» чукчу, «русского» солдата-бурята, який воює проти України. Для сучасної Росії історія Русі — це не пошук власної ідентичності, це захоплення чужого спадку й чужої історичної території. Кілька років тому в РФ відсвяткували 1150 років російської державності. Але з таким самим успіхом вони могли святкувати 600 років приходу якогось хана на престол Золотої Орди. Якщо дивитися на історію в такому ключі, як це роблять вони, Росія не меншою мірою є спадкоємицею Сибірського та Казанського царств.

— Доба Святослава — це імперська доба в українській історії. Чи є це імперське минуле частиною ідентичності сучасного українця?

— На мою думку, українцям певною мірою властивий імперський світогляд. Це — друга ідентичність українця. Перша — міцний власник. Такий підхід опирається на європейську традицію правовласності, на римське право. Водночас українці мають імперіалістичний погляд на світ. Це помітно в контексті нашого ставлення до Підляшшя, Холмщини, інших етнічних територій. Справжня душа українця виявляє себе в той момент, коли він сидить за столом із кумом, згадує козацькі часи, які не пам’ятали ні його діди, ні прадіди, і говорить про Кубань, про Зелений Клин. Український імперіалізм походить від відчуття власності — «там ми працювали, ті території ми обробляли». Імперські відчуття виникають щодо тих земель, над якими українець проливав свій піт. Вочевидь, ця риса притаманна хліборобським націям.

Складно уявити, щоб українець прагнув загарбати Польщу або Білорусь. Але водночас ми завжди будували якісь гігантські проекти. Сьогодні це, наприклад, Балто-Чорноморська вісь. У недавньому минулому — це діаспорні осередки, які виникали по всьому світові. Де збираються українці, там накопичується потужний культурний спадок. Український імперіалізм — передусім культурницький. Це — цікавий феномен, який потребує подальшого дослідження.

НЕЩОДАВНО, ЗА УЧАСТЮ ТИХ-ТАКИ «АЗОВЦІВ», ДО УКРАЇНИ З РОСІЇ ПОВЕРНУЛИ УНІКАЛЬНИЙ АРТЕФАКТ — ПЕЧАТКУ ВОЙОВНИЧОГО КИЇВСЬКОГО КНЯЗЯ

Імперіалізм Святослава дуже простий — «я — володар на цій землі, обмеженій певними морями і річками, але щоб моя держава існувала, я мушу платити війську, а отже — контролювати торговельні шляхи, позбутися конкурентів». Саме тому Святослав знищує Хозарський каганат, заходить у Крим і створює Тьмутаракань, вирушає в похід у Болгарію. Святослав — перший правитель, який намагався створити союз слов’ян. Вочевидь, він мав у голові проект слов’янської супердержави.

— Саме тому він хотів перенести столицю до Болгарії — у місто Переяславець? Воно мало стати центром майбутньої держави?

— Про це устами Святослава повідомляє літописець. Він переповідав слова князя через понад 100 років після смерті останнього, можливо, шукаючи обґрунтування його походам.

Святослав не замислювався над тим, хто буде правити в Києві у час його відсутності. Спершу це була його матір Ольга, потім син Ярополк. Ідея Святослава про створення наддержави вочевидь криється в тому, що в ті часи кордони держави не були позначені митницями чи іншими маркерами. Це були торгові шляхи, транспортні артерії, водні шляхи. Чи залишився би Святослав у Болгарії? Невідомо. Думаю, він все ж повернувся б. Припускаю, якби Святослава не вбили, за кілька років він прийняв би християнство. Адже він був державником. Болгарія належала до візантійської цивілізації, а Святослав, попри все, очевидно, бажав стати її частиною. Його матір Ольга була визнана візантійським імператором. Святослав знав, що означає бути периферійною державою візантійської цивілізації.

Незрозумілою залишається постать Ольги. Якщо вона справді була болгарською династкою, то Святослав мав прямі права на болгарський престол. Під час його походу до Болгарії відбулася зміна влади як у самій Болгарії, так і у Візантії. В цей історичний момент Святослав міг умовно хреститися і стати умовним монархом — болгарським царем. Так само він, вочевидь, прийняв титул кагана після того, як зруйнував Хозарське царство. Згодом цей титул успадкували його син Володимир та внук Мстислав Володимирович. Чому Святослав не одягнув болгарську корону? Походи Святослава — це велика політика і дипломатія тогочасного світу, в якій, на превеликий жаль, він як людина абсолютно відкрита і відверта заплутався. Святослав був передусім воїном. Зрештою він вийшов звідти «переможеним переможцем».

— Інтерес русів-українців до Болгарії зберігався на різних історичних етапах — від Кия і до козаків, які оспівували у своїх піснях Дунай. Які глибинні причини такого прагнення і які його наслідки, окрім, можливо, найбільш очевидних — азбуки, віри?

— По-перше слід сказати, що все те, що ми сьогодні називаємо візантійським спадком України-Руси — це передусім болгарський спадок. Усі майстри «з греків», прийшли до нас не з Константинополя, а з Болгарії, з Херсонеса (Корсуня). Хто вони були етнічно — важко сказати. Але якщо говорити про українську архітектуру кінця Х—XI століть, то вона подібна саме до болгарської, а не є суто візантійською, столичною константинопольською. Болгарія була значною ближчою, майстри й робітники звідти коштували дешевше, не існувало мовного бар’єра. Навіть монетне карбування часів Володимира Великого та його синів було здійснено болгарськими майстрами. Болгарська культура знайшла своє відображення не лише в письмі. Вона стала для нас першою імперською культурою. Те, що в нас зазвичай називається «візантійським», насправді є суто болгарським.

У Х столітті, в часи народження великих держав, Україна та Болгарія були першими союзниками та партнерами.

— Чи усвідомлюють сучасні болгари, болгарські вчені ці глибинні зв’язки? До слова, болгарський історик Іво Інджев у інтерв’ю нашому виданню назвав Святослава... «російським князем».

— Останні 200 років Болгарія перебуває під сильним впливом російської думки. Але ми спілкуємося з болгарськими істориками, які знаходять у Болгарії печатки київських митрополитів, українських єпископів, знаходять прясельця, вироблені з овруцького шиферного сланцю. Болгари розуміють, що точки дотику, які залишилися в матеріальній культурі, мають походження з київського регіону, з етнічної Русі. Зрозуміло, що все це відбувається на фоні маніпуляцій «Русь — Росія». На жаль, українські історики не часто звертають увагу на Болгарію. Зв’язки між Київською Руссю та Болгарією мають чимало археологічних підтверджень. Це монети, печатки болгарських чиновників, знайдені в Україні, й печатки руських очільників, знайдені в Болгарії. За візантійськими печатками з іменами і прізвищами, які потрапили на територію України, ми можемо зрозуміти, що йдеться про болгарські сім’ї, які мали тут свої торговельні, політичні та дипломатичні інтереси. Сьогодні ми намагаємося дослідити і висвітлити ці зв’язки, але наших сил не завжди вистачає, щоб пробитися крізь російські історичні перекручування.

— У травні цього року, завдяки представникам полку «Азов», до України з Росії було повернуто печатку Святослава. Як відбулася ця «спецоперація»? Чи було доведено автентичність артефакту? Коли «Азов» передасть його у музейні установи?

— У вересні відкриється виставка, присвячена Святославу, де реліквію зможуть побачити всі охочі. Її знайшли у 1980-х роках у Києві й незаконно вивезли в Росію. Після повернення до України ми одразу представили її археологам, ученим-сфрагістам, які підтвердили її автентичність. Нині ця реліквія не має ціни. Її вдалося повернути попри фактичний стан російсько-української війни. Для хлопців на фронті ця подія стала поштовхом для потужного морального та духовного підйому. Батьківщину, яка прагне зберегти свої реліквії, хочеться захищати.

Знаходячись далеко від Києва, Святославу необхідно було ефективно керувати державою й водночас на відповідному дипломатичному рівні спілкуватися з візантійцями та болгарами. Тоді в його канцелярії з’явилася печатка. Досі наші князі правили через княже слово — через усні розпорядження. Писемність не була настільки розвинутою, щоб ефективно використовувати її в адміністративних справах. Таким чином, Святослав переходить на новий дипломатичний рівень.

На одній стороні печатки — княжий знак Святослава, на іншій — двозуб, вочевидь, княжий знак його батька Ігоря. Має вона й іншу новацію — на ній, поруч з ім’ям Святослав, написано грецький титул — «архонт». Отже, йдеться про поєднання двох традицій — візантійської та києворуської. Вочевидь, саме перебуваючи в Болгарії, Святослав надсилає лист-розпорядження до одного зі своїх синів, імовірно до Ярополка, адже печатка свого часу була знайдена робітниками на території Десятинного провулку, де знаходився князівський палац.

Щодо майбутньої долі артефакту нині розглядається чимало пропозицій. До нас звернулося одразу кілька музеїв. Після виставки, де печатка буде представлена поруч з іншими предметами Х століття, її буде передано на зберігання до одного з провідних державних музеїв. Реліквія, безумовно, має загальноукраїнське, загальноєвропейське значення.

— Болгарія перебувала в колоніальному статусі близько 650 років! Попри це, відродження власної держави, здається, далося їм легше, ніж нам. Чому? Їхня національна еліта була більш активною?

— На східно-європейському просторі найбільш активною була саме українська еліта. Українські генерали керували російськими арміями. Наші еліти завжди були сильними, однак, на жаль, вони не завжди діяли в інтересах Української держави. Болгарія, як і Румунія, опинилася між двох імперій, але не підкорилася ні Туреччині, ні Росії. Своїм успіхом вони завдячують обставинам, політичній грі, яка тривала тоді у всій Європі. Сучасні Болгарія та Румунія постали в ХІХ столітті. Фактично їх створили ті імперії, які намагалися знайти розмінну монету для колись могутньої Османської держави. Там перемогла європейська цивілізація, відновилися відповідні інституційні механізми. В Україні, на жаль, склалося інакше.

— Чому в масовій історичній свідомості нашого суспільства практично відсутнє розуміння тих зв’язків, які поєднують нас із Болгарією?

— Впродовж багатьох десятиліть ми жили в межах тоталітарної системи, яка нав’язала суспільству ідею «трьох братських народів», а також союзу 15 республік і соцтабору. Водночас справжня історія зв’язків між українцями та болгарами, іншими балканськими народами — є унікальною.

Нині активно досліджується постать Іван Вишенського, який наприкінці XVI століття поїхав на Афон. Зографський монастир на Афоні, який прийняв величезну кількість руських монахів, тобто українців, є болгарським. Через Афон між підкореною Україною та підкореною Болгарією зберігався духовний зв’язок. Сила спілкування українських та болгарських ченців на Афоні більше не має аналогій в історії.

Будь-який морський похід русичів до Константинополя відбувався через болгарське узбережжя. Війська проходила як морським, так і сухопутним шляхом. Система вогняних веж Візантії гарантувала інформування про наближення ворога на тисячі кілометрів за 15 хвилин. Водночас русичам вдавалося пройти до Царгорода непоміченими. Вочевидь, болгари розуміли, що це далекий союзник, який опосередковано посилює саму Болгарію. В порту Варна було знайдено чимало артефактів руської археології. 

В Україні було поширено чимало прізвиськ, які мають болгарське походження. В Болгарії досі живуть легенди про руських князів XII століття. Наші чернігівські князі, нащадки Ростислава Михайловича, були ледь не болгарськими царями.

Все це було забуто, затавровано російською та радянською імперською ідеологією. Відновлювати цю спадщину дуже важко — доводиться немов крізь сито просіювати її, щоб відділити українську історію від російської. Наша історична пам’ять потребує реконструкції та реставрації, які допоможуть вийти за межі нав’язаного нам Москвою історичного міфу.

Через нові стратегічні наддержавні утворення, на зразок Балто-Чорноморського союзу, ми повинні відновити історичну співпрацю, культурні зв’язки з Болгарією, Румунією, Чорногорією та ін. Ідентичність цих народів — абсолютно зрозуміла українцям. Вони так само жили на межі християнського та мусульманського світів. Всі вони мали своїх граничарів — християнських воїнів пограниччя, на зразок наших запорозьких козаків. Ці народи так само довгий час перебували під володарюванням інших держав, тому на рівні ментального сприйняття світу ми дуже близькі.