Людина присмерку

«Денна красуня» – пізній шедевр Луїса Бунюеля. Один з цікавих і неочевидних мотивів цього фільму – омаж стрічці «На останньому подиху» – видатній роботі цілковито інакшого за манерою і мисленням Жана-Люка Годара. Далі – спроба проаналізувати, чому Бунюелеві знадобився такий драматургічний хід.

***

Замкнена структура “Денної красуні” свідчить про те, що події фільму можуть бути не більше, ніж сновидінням головної героїні, панни з вищого світу на ім'я Северина (Катрін Деньов). Це її жахіття; її ризиковані стосунки з чоловіками; її нав’язливі ідеї. З цього соліпсичного кола виключено лише одного з її клієнтів, гангстера Марселя. Лишень йому надано привілей діяти поза межами основного сюжету, поза тою грою, в яку Северина втягнула всіх навколо себе.

П’єр Клементі майстерно втілює жорстокість. Повні губи, імлистий погляд, синяво-чорне волосся утворюють образ небезпечного красеня. Неусмішливий, завжди внутрішньою зібраний, ніби готовий до стрибка,  до того ж, іще й вульгарний, агресивний, у подертих шкарпетках, він видається здається цілковитою протилежністю своєї нової подруги. Та Бунюель, на додаток, виряджає його в натерті до блиску чорні чоботи – так само бездоганно виблискують чорні черевички Северини. Фетиш засвідчує близькість. За зовнішнім холодом криється абсолютно непристойна чуттєвість, властива і Северині, й Марселеві. Обидва – прекрасні і розбещені, сексуальні і відчужені, і їхній зв’язок болісніший і тісніший, ніж змова коханців: це єднання у нестямі розбещеності.

Тим важливіше, з якого сну прийшов герой Клементі.

 Весь нетривалий час існування у кадрі Марсель наслідує фатальні пригоди Мішеля Пуакара з Годарового “На останньому подиху”, починаючи зі свого імені, що збігається з назвою міста, звідки Пуакар вирушає до тієї, котра його зрадить. Паралель продовжують вигуки продавця газети “Нью-Йорк Геральд Трибюн” – на такий же заклик Патриції, майбутньої зрадниці, Пуакар відгукується одразу після прибуття  до Парижу. У “Денній красуні” газету купує Марселів поплічник, Іполит, вже через нього в історію входить Марсель. Наступний епізод з пограбуванням у ліфті також нагадує Пуакарові кримінальні витівки; очевидним є  й мотив “міжкласового” кохання. Нарешті, розв’язка – майже дзеркальна протилежність фіналу “Останнього подиху”. Після пострілу в чоловіка Северини – замах відбувається за кадром – Марсель залишає свою машину (а не самогубно відмовляється скористатись автом друга, як Пуакар). Поліція завчасно блокує віддалене перехрестя, де мав би завершитись пробіг героя до кінематографічного безсмертя з кулею в спині, тож йому залишається банальна перестрілка з-за рогу; далі, за сценарієм 1959 року, камера зупиняється на поліцейському: той стріляє з суворим зосередженим обличчям, в Годара – профіль у цивільному, в Бунюеля – анфас в уніформі; а Марселя куля так само поцілила посеред вулиці, але в груди, він не біжить, падає відразу, помирає і не героїчно, й не кумедно, без зрад, без гримас, без словесних феєрверків. Чужинець у світі Северини, він водночас належить і до реальності Денної Красуні – тут він потрібен, аби сплатити данину ночі.

Так завершується спільна історія виплодів двох уявних світів. Денна Красуня створена фантазіями фригідної буржуазки. Натомість, Марсель, людина сутінків, є найстрашнішим видінням, якого Северина не може осягнути і контролювати, тож, навпаки, підкорюється йому; від першого до останнього подиху він є творінням кіна як зовнішньої позаособистісної сили. Пуакар був самодостатнім, робив власний вибір, нехай і в  трагічних умовах. Тим часом, Марселя веде всемогутня воля кінематографа. Його головне завдання – передати фантазму Северини санкцію незримих екранних богів, завдяки чому справджується й одвічне марення людей з кіноапаратом – створити фільм, де розділити “життя”, “кіно” і “уяву” буде зовсім неможливо.

Переконлива самодостатність цієї citation вказує на те, що Бунюелеві вдалось дещо вагоміше, ніж суто авторський рефрен Годару: він завершив ідеологію 1959-го зсередини, використав метод "нової хвилі", достоту його вичерпавши. Точно як Мішель Пуакар був останнім екзистенціалістським героєм, так і Марсель став останньою дійовою особою епохи "хвилі". Проект революції в кіні здобув свій контрольний кадр.

Бунюель, цілковито змінивши драматургічні вектори й залишаючи (заради смерті) того ж героя, зобразив межу, за якою целулоїдний шторм вщухає, осідаючи рівними рядами плівки на полиці Всезагальної Синематеки.

______

“Денна красуня” / Belle de jour (1967, Франція-Італія, 101`), режисура: Луіс Бунюель, сценарій: Луіс Бунюель, Жан-Клод Каррер, оператор: Саша Верні, актори: Катрін Деньов, Жан Сорель, Мішель Пікколі, П'єр Клементі, виробництво: Paris Film.