25 років: минуле, яке тримає...

Україна відсвяткувала День Незалежності. Чверть століття, причому, не проголошення, а саме відновлення державності — це досить дорослий вік, без аналізу якого складно рухатися вперед. З приводу постфактуму святкування і реакції суспільства, виділимо три складові.

АРМІЯ І ПАРАД  

Ні для кого не є секретом той факт, що війну Україна зустріла з майже зруйнованою системою оборони. Причини такого становища називали багато разів і, як правило, зводили до періоду правління Януковича, який призначав на відповідні пости відверто проросійські кадри і в певний момент запровадив курс, який полягав в укріпленні внутрішньої оборони, а не зовнішньої. Мотив зрозумілий — Янукович боявся більше свого народу, ніж зовнішнього ворога. Що правда була й інша причина таких тенденцій, яка полягала в тому, що ще за часів Леоніда Кучми курс на НАТО був викреслений із Воєнної доктрини. Відповідно Збройні Сили України у суспільства асоціювались більш із перепроданими (читай — вкраденими) землями військових частин та іноземними фільмами про контрабанду зброєю.

Саме тому після двох з половиною років війни, для країни, яка фактично з нуля почала відновлювати свою обороноздатність в надскладних умовах, важливо продемонструвати результат відповідних зусиль. Звичайно, в суспільстві точаться диспути — чи варто бравувати збройною міццю в час, коли країна щодоби втрачає воїнів на Донбасі (не став винятком і День Незалежності — під Зайцевим Донецької області 24 серпня під час мінометного обстрілу загинув доброволець з 15-го батальйону ЗСУ Олег Дьяченко). Деякі військові ображаються на те, що підхід як до нагород, так і до озброєння в армії у держави досить вибірковий. І справедливість в цих словах є.

Проте не варто також забувати про те, що парад — це з самого початку картинка. Патріотична картинка навіювання, яка, як багато хто зазначає, цього року виявилась ще й досить зворушливою, справжньою. Не можна не згадати про присвоєння звання Героя України двом десантникам (Андрію Ковальчуку і Валерію Чибінєєву), а особливо присвоєння звання генерал-майора Герою України Ігорю Гордійчуку. Спираючись на руки побратимів — двох Героїв — Ігор Гордійчук своєю посмішкою та прямим поглядом вражав. Так само як і вражає історія його подвигу на Савур-Могилі в те страшне літо 2014-го. Той випадок доводить, що не лише танки і ракети захищають країну, а спершу ті, хто здатні на вчинки. Вчинки яких так не вистачало в критичний момент, коли саме керівництво мало подбати про своєчасні накази, про взяття на себе відповідальності за рішучі дії. Героями ж ставали ті, хто залишався впритул до стволів ворога.

Не можна не погодитись зі словами із промови Президента про те, що єдиним гарантом в нашій країні є армія. Зі всіма її недоліками та нагальними проблемами. Не дивлячись на те, що ворог дійсно сильніший фізично, але як й у нацистів за часів Другої світової війни у начебто потужнішого агресора була головна вада — він воював на чужій землі. Отже акцент на нашій силі стоїть саме на мотивації бійців і громадян, які в критичний момент сформували загони добровольців і «міністерства» волонтерів.

ПОЛІТИЧНА ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ

Дійсно, святкування в центрі столиці, особливо військовий парад на Хрещатику і Майдані незалежності, справив враження у суспільства. І за формою, і за змістом парад змусив відчути гордість за свою країну, за свої Збройні Сили, які кардинально відрізняються від того, що було буквально кілька років тому. Однак маємо розуміти, що між гарною картинкою і реальним станом речей існує досить велика прірва. Те, що нинішня влада, дуже гарно, точно і з правильними словами використовує ключові дати нашої історії, ми вже переконалися давно. Немає головного — реальних реформ. Всі спроби щось змінити в судовій гілці, децентралізації, в боротьбі з корупцією... в більшості своїй закінчуються імітацією процесу.

Та і справи в армії і правоохоронних структурах не такі добрі як про це розповідав у своїй промові Президент під час урочистостей. Наприклад, воєнний експерт Валентин Бадрак неодноразово заявляв у коментарях «Дню», що безумовно ситуація змінилася, але нинішня влада дуже повільно і неохоче рухається до побудови професійної армії, так само як і у виробництві вітчизняної техніки і зброї. Велика проблема також у ставленні до тих військових і добровольців, які повернулися з фронту. Показово, що одразу після параду Хрещатиком пройшла «Хода нескорених», у якій взяли участь ветерани та бійці АТО, волонтери та сім’ї загиблих воїнів. Їхня мета — віддячити живим і вшанувати загиблих, а головне — звернути увагу влади, яка має не забувати про добровольців, ветеранів, волонтерів, родини загиблих...         

Символічним став на параді і ще один дуже важливий момент — присутність перших трьох президентів: Кравчук, Кучма та Ющенко. Оператори і фотографи неодноразово смакували присутністю колишніх очільників держави, особливо гримаси на обличчі другого президента. Схоже, Порошенко своєю промовою змусив декого занервувати. «Чверть століття тому ми обрали собі самостійне майбутнє. Це ми влаштували те, що Путін згодом назвав «найбільшою геополітичною катастрофою». Але тоді ми не наважилися безкомпромісно порвати з минулим. Заплуталися в стрілках багатовекторності, намагалися всидіти на двох стільцях. Постійне озирання на Москву та віра в міфічне братерство; патерналізм та соціалістичні стереотипи міцно сиділи в свідомості суспільства, гирями висли на ногах і заважали рухатися вперед. Політична еліта в цілому, замість того, щоб вести за собою, пленталася у хвості. Вона довгий час перебувала в полоні популістських електоральних пристрастей та меркантильно-егоїстичних інтересів. А горизонт її планування простягався не далі найближчої виборчої кампанії. І цей колективний гріх, гріх еліти, накопичений за два десятиліття, випало спокутувати перед народом нам, тим, хто при владі саме тепер».

РЕЗЕРВ / ФОТО АРТЕМА СЛІПАЧУКА / «День»

Було це зроблено з подачі самого Президента чи постаралися спічрайтери, вже інша історія. Тут головне — політична відповідальність за нинішню ситуацію в державі. Всю країну вразив сюжет з Ігорем Гордійчуком, але виникає питання — чому власне у нас на параді стільки калік, чому взагалі прийшла війна і з’явилися тисячі вбитих, втрачені території? Відповідь не тільки в російській агресії і імперських хворобах Кремля. Повернемося до спільного фото президентів, правда для повної картинки там ще не вистачає втікача Януковича. Левова частина відповідальності з цієї когорти лежить на другому президентові, адже саме він колись призначав того ж Януковича главою Донецької облдержадміністрації, потім зробив з нього прем’єра, а на останок хотів ще і призначити через вибори своїм наступником на посаді президента.

Останнє не вдалося, бо політика Кучми спровокувала помаранчеві події. І парадокс якраз полягає в тому, що якщо перший майдан зібрався проти Кучми, то другий — проти його учня Януковича. Тобто саме за часів другого президента, який керував країною найдовше, були закладені основні проблеми в розвитку країни. І ці проблеми протягом всіх цих років лише накопичувалися як сніжний ком. Сам Кучма не втрачав вплив на політику ні за часів Ющенка, ні за часів Януковича. Правда, останній наважився порушити кримінальну провадження проти Кучми у «справі Гонгадзе-Подольського», однак як показав час, причини такого кроку більше носили політичний та фінансовий чинник. Після другого Майдану дійшло до того, що Кучма став офіційним представником України на мінських переговорах.

Заради справедливості треба зазначити, що «колективний гріх», про який казав Порошенко, стосується і нинішньої влади. Вона не тільки є структурною частиною попередніх еліт, а що найгірше — вона за ці два з половиною роки так і не порвала зі старими правилами «системи Кучми — Януковича», хоча Євромайдан і війна мали б давно стати «холодним душем».

ДИПЛОМАТИЧНА СКЛАДОВА

На цьогорічному параді впадала в вічі одна особливість, а саме присутність лише єдиного закордонного лідера — президента Польщі Анджея Дуди. Це викликає здивування з декількох причин. По-перше, чому тільки польського президента, а не наприклад також президентів Молдова, Румунії, Білорусі, Туреччини, країн Балтії,.. було запрошено українською стороною на цей парад? А по-друге, в Україні добре пам’ятають нещодавнє одностороннє рішення польського Сейму — резолюцію, у якій українців визнали винними у геноциді проти поляків на Волині у роки Другої світової війни.

І що цікаво, жодного пояснення цьому не можна було почути від Адміністрації Президента. Ні прес-секретар Президента Святослав Цеголко, ні заступник глави адміністрації з питань зовнішньої політики Костянтин Єлисєєв не відповідають на телефонні дзвінки.  

Тим часом у МЗС повідомили «Дню», що коментарі про діяльність Президента, зокрема про його зарубіжні візити та прийом зарубіжних лідерів, дають в АП. Співрозмовник відзначив, що цілком можливо Президент надсилав запрошення іншим закордонним лідерам, але зараз такий сезон, що фактично ні до кого не можна достукатись, бо нікого не має на місці.

До речі, 28 листопада 2004 року можна було спостерігати подібну картину. Тоді на трибуні поруч з президентом Кучмою за парадом спостерігав президент РФ Володимир Путін. Тоді, принаймні, було зрозуміло, що Кучма хотів продемонструвати близькість з Росією і  заручитися підтримкою обрання Януковича президентом.

А що намагався продемонструвати нинішній Президент, запросивши на парад главу польської держави, яка нещодавньою прийняла недружню до України резолюцією, використавши історію у політичних цілях? 

Більш того, дивним є чергове висловлювання Порошенка на спільному брифінгу із Дудою про те, що Польща є адвокатом євроінтеграційних прагнень українців. Це ніби Україна є поганим хлопчиком, якого треба захищати перед Брюсселем. Свої інтереси в Європі ми повинні представляти самі. Для цього є багато механізмів, і зрозуміло, демонструвати своїми діями, реформами прагнення інтегруватись в ЄС.

«Президента Польщі Анджея Дуду запросили і він дав згоду ще до прийняття резолюції в Сеймі, — коментує «Дню» посол України в Польщі Андрій Дещиця. — Про декларацію теж домовлялися під час останньої зустрічі обох президентів у Варшаві. Так що це все було раніше, ніж прийняли резолюцію. Щодо запрошення інших глав держав я не знаю. Опрацьовувалося питання візиту президента Литви Далі Грібаускайте (враховуючи «ЛИТПОЛУКРБРИГ»), але вона не могла приїхати, бо в цей час в Литві перебував віце-президент США Джозеф Байден. Декларація — це підтвердження готовності й надалі співпрацювати, в тому числі й для обговорення важких питань в нашій спільній історії».

«Не думаю, що спільна декларація, як і сам візит Дуди, однозначно є компенсацією за резолюцію сейму Польщі, — коментує «Дню» директор Інституту світової політики Альона Гетьманчук. — Польська сторона дійсно надає дуже символічного значення тому факту, що Польща була першою країною, яка визнала незалежність України. Саме тому візит президента Дуди в Україну 24 серпня планувався задовго до прийняття відомої резолюції. Візит і спільна декларація — це швидше спроба продемонструвати, що в українсько-польських відносинах немає конфлікту, і обидві країни й надалі залишаються стратегічними партнерами та союзниками у питанні безпекових загроз в регіоні. Навряд чи варто сприймати візит Дуди і спільну декларацію як акт своєрідного розкаяння польської влади за резолюцію сейму. Історичний діалог поруч з безпековим продовжує бути в пріоритетах нинішньої польської влади на українському напрямку. Правляча партія ПіС, яку представляє і президент Дуда, перебуває на своєрідному шпагаті: з одного боку, вони не хочуть псувати відносини з Україною, розуміючи її геостратегічну вагу для безпеки Польщі, з іншого, вони не можуть віддати лідерство в історичних питаннях, зокрема й щодо Волині, іншим політичним силам Польщі і втратити через це електорально. На День незалежності у Києві Дуда представляв той ПіС, який вважає, що й у питаннях історичного діалогу потрібно вмикати гальма, якщо це загрожує серйозному загостренню з Україною, але це не означає, що історичний діалог відійде на задній план. Можемо хіба сподіватись, що він буде більш узгоджений».

*  *  *

25-річний шлях новітньої української історії змусив багатьох висловитися з приводу досягнень і провалів. Звичайно, прозвучали правильні думки, однак привернула увагу і інша сторона медалі. Як виявилося, дехто і досі живе стереотипами і вигадками викривленої системи координат. У вік інтернету і доступу до інформації, це виглядає мінімум дивно. Відповідно не дивно чому країна і досі живе в цій системі — тому що частина суспільства бажає бути дезінформованими. Наприклад, стаття журналіста Леоніда Швеця «Чверть століття не з тими» на сайті iamir.info з цієї опери. Тема поставлена правильно, але причини нинішнього стану країни, зокрема де згадується роль Євгена Марчука, явно виведені з конспірологічних версій минулого... Що потрібно для виходу із такої складної ситуації для країни? Час, терпіння і політична освіта.