«Путін нічим не кращий за Сталіна»,

Кореспондент німецького видання Die Welt Герхард Гнаук знайомий читачам «Дня» як автор коментарів та герой інтерв’ю про європейські та пострадянські справи. Минулого року він ділився своїм досвідом із учасниками Літньої школи журналістики «Дня». Герхард Гнаук — один із небагатьох європейських журналістів, який глибоко аналізує українські процеси. На відміну від багатьох інших, він помічає тут не лише убивць безпритульних тварин та дешеве пиво. У випуску Die Welt від 1 липня 2012 року Гнаук опублікував велике інтерв’ю на дві шпальти з легендарним бійцем УПА Мирославом Симчичем — про його 11 866 днів у ГУЛАГу. Важливо, окрім іншого, те, що цей матеріал з’явився тоді, коли розголос довкола Євро-2012 ще не вщух, а європейський інтерес до України був «свіжим».

Спершу пан Мирослав відбував покарання у Магаданській області на Полярному колі — як ця людина могла витримати? Через цингу Мирослав Симчич втратив зуби. Нігті стали ламкими. Тепер він згадує про свою партизанську боротьбу проти радянської влади, що й стала причиною його ув’язнення 1948-го на 25 років за «зраду Вітчизні» та «контрреволюційну» діяльність. 1968 року, під час короткого перебування на свободі, він одружився, але невдовзі його знову заарештували й засудили. Низка покарань скінчилася 30 квітня 1985 року — під час правління Михайла Горбачова.

«Ви питаєте, що мені надавало снаги? — звертається пан Мирослав до кореспондента Welt am Sonntag Герхарда Гнаука і продовжує: — Я вірив з самого початку, що ми переможемо, що настане день, коли Радянський Союз розпадеться, і я буду вільним. Але Радянський Союз 1948 року був у повному розквіті. Він мав атомну бомбу і його боявся весь світ. Проте ми вірили, що зможемо розтрощити його.

Коли війна скінчилася, ми розпочали війну проти Радянського Союзу. Ми боролися до 1954 року. Але, коли Союз розпався, це сприймалося як несподіванка, і для нас, і для всього світу. Чому він розпався? Він згнив зсередини, бо був побудований на насильстві й диктатурі. Народи, які перебували в його складі, тільки й чекали моменту, щоб звільнитися, а ми хотіли мати свою державу. Адже ми — стародавня нація.

Коли я потрапив у Магадан на Далекому Сході, вже там відчув, що Радянському табору погано. Дійсність мене не обманювала. Коли я туди потрапив, то відразу ж почав боротьбу. Ми влаштовували страйки й повстання, які змушували систему робити послаблення. Нас було там 10 чи 12 мільйонів заарештованих. У кінці 1956 року вийшов указ, де йшлося про перегляд вироків. І тоді 90 відсотків політичних в’язнів звільнили. Таким чином, наша боротьба у таборі не була марною. Справа більш ніж зрушилася, а 1991 року система розпалася повністю.

Ви сиділи тоді на Заході тихенько, наче миші. Ви боялися, але ми, маленькі групи без підтримки, продовжували боротьбу до остаточного розвалу Радянського Союзу. І ми боремося ще й сьогодні. Тому що Путін не кращий, ніж Брежнєв чи Сталін. У Росії завжди так було з часів, коли ми були під татарами, з часів Івана Грозного. І Путін тепер хоче знову відтворити Радянський Союз.

Про смерть Сталіна я довідався завдяки радянському радіо. Коли люди почули по таборному радіо, що Сталін помер, всі вискочили зі своїх бараків і почали кричати: «Ура!» Я вже не пам’ятаю, це був четвер чи п’ятниця (його смерть тримали деякий час у секреті), але це була середина дня. Це було приблизно перед обідом. Я працював у той день у кар’єрі.

Після смерті Сталіна багато що змінилося. За його правління нам не платили за роботу. Ми отримували «баланду» й наш раціон. Чи знаєте ви, що таке «баланда»? Це такий поганий суп. Раціон у Колимському краї, де був не такий лютий мороз, складався з близько 600 грамів хліба на день. Там, де було холодніше, давали 800 грамів і миску «баланди». Загалом 20 грамів риби, 10 грамів м’яса та 10 грамів цукру. Але риби на кухні ми не бачили майже ніколи.

Коли Сталіна не стало, почали використовувати госпрозрахунок. Той, хто виконував сто відсотків трудової норми, отримував п’ять рублів на місяць, але не на руки, а тільки на папері. Тоді то й з’явися табірний кіоск, у якому можна було взяти щось на п’ять карбованців. Трохи маргарину, гороху, трішки хлібців. Це, звичайно, можна було з’їсти за один день, але дарма.

Хто не виконував норму, того запроторювали у карцер. На п’ять днів, на сім, на десять, на п’ятнадцять. Я часто бував там, бо ніколи не виконував норму. Я так собі підрахував: якщо працюватиму на сто відсотків, і я зроблю п’ять рублів платити, то витрачу сили, потрібні мені, більше ніж на п’ять рублів. Так що я просто не виконував норми. Крім того, у мене не було ніякого бажання працювати для тих, хто тримав мене в ув’язненні — на катів моєї Батьківщини. Тому я сидів на воді.

Умови утримання під вартою були дуже погані. Не 800, а 300 грамів хліба на день і склянка холодної води. І кожен третій день 500 грамів хліба та «баланда» до нього. Баланда була ледь теплою. Карцер був для однієї особи: невелика кімната із залізними дверима, неопалювана, з льодом на стінах. Не було постільної білизни, з одягу — тільки тоненький піджачок. У карцері було холодно. Але коли гнали на роботу, то ти знав, що там 50 градусів морозу. А у законі було записано: до 51 градусу нижче нуля можна виганяти в’язнів на роботу. Та навіть за такої температури нас все одно гнали на роботу. На вулиці температура тоді понижувалася до 53 і навіть 57 градусів, люди замерзали.

В’язні різної національності підтримували в таборі одне одного. Правило було таким: якщо ви не допоможете вашим друзям, незалежно від того, якої вони національності, то ви — зрадник. Так ми допомагали одне одному вистоювати проти системи. Той, хто щойно прийшов до табору і ще не мав уявлення про нього, навчався розуміти в ньому, що табір є певною школою. Друзі та загальне становище шліфували людей.

Чого я навчився у таборі? Усвідомленого адекватного уявлення про нього. ГУЛАГ ні на йоту не змінив мій світогляд — за всі 32 роки перебування у ньому, він залишився таким, яким був. Цей світогляд уможливив моє виживання, і я маю його й досі. Але в таборі я здобув деякі вміння. Наприклад, я працював там токарем, слюсарем. Справді чогось навчився, але не оволодів досконально жодною із цих професій, у мене не було жодного інтересу до них (сміється). Проте з того часу я вивчив, яким чином організовано працюють проти радянської системи.

У нас було гасло: «Свободу народам і людині». І національність не мала ніякого значення. Ти перебуваєш у таборі, тобто ти борешся проти системи, ми допомагаємо тобі і ти допомагаєш нам. Свобода — це було гасло ОУН (Організація українських націоналістів) і УПА (Українська повстанська армія). У нас, у Коломиї, УПА була заснована 1943 року. Тоді я вчився в архітектурній спеціальній школі, але приєднався до УПА і був навчений. Керував навчанням полковник Стефанович — полковник, який у Першу світову війну служив у австрійській артилерії. Коли прийшла радянська армія — я пішов до лісу. Я був командиром сотні (групи, близько 120 сильних чоловіків. — Ред.). Завдяки нашій єдності, починаючи з 1945 року, проти радянської і таємної поліції, ми виграли битву під Космачем, у якій сотню їхніх солдат було вбито. Ми жили й часто спали в лісі. Іноді — на голій землі. Часом нам доводилося викопувати землянки в снігу. Вранці прокидаєшся і бачиш, що ти повністю засипаний снігом. Але це була хороша школа.

Коли 1941 року прийшли німці, ми думали, що вони допоможуть нам заснувати нашу власну державу. У Вермахті було два українських об’єднання: «Роланд» (Rollfnd) і «Соловей» (Nachtigall). Ми думали, що це ядро нашої армії. Але тоді вони почали заарештовувати наш уряд, інтелігенцію, наших людей sз підпілля. Далі облави — кого вони cпіймали, то відсилали на примусові роботи до Німеччини. Це показало нам, що між московитами і німцями немає ніякої різниці. Тільки московитів ми вже знали, а німців вважали культурним народом, європейцями. Але вони за короткий час розстріляли половину нашої інтелігенції.

Про те, що українці повбивали багато євреїв, я не чув, а от німці робили антисемітські кровопролиття. Заганяли євреїв у гетто і там розстрілювали. Розстрілювали масово. Але ми себе вважали такою ж заляканою нацією, як і євреї. Ми рятувати з гетто лікарів, і завдяки їм вижило багато українців. Наша організація (УПА) мала контакти із Заходом і допомагала євреям виїхати до Ізраїлю. Хтось із них сьогодні можливо ще живий.

Взимку 1948 року ми здійснювали розвідку, і заквартирували в одному з сіл у залишеній хаті. Але у другій половині дня нас оточили більшовики. Вони хотіли взяти мене живим. Вони думали, що я зраджу інших бійців. Я чекав підмоги. Але вона не надходила. Мій друг був смертельно поранений, більшовики підпалили будинок. Я пригадую, що вирішив: «Краще я згорю», і втратив свідомість. Коли я прийшов до тями, то вже був зв’язаний, ніби якийсь пакет. Таємна поліція привезла мене до в’язниці в Івано-Франківську. Це трапилося 4 грудня 1948 року.

Мені винесли вирок: ув’язнення 25 років, що було мірою покарання для простого повстанця, бо вони тоді ще не знали, що я командував ротою. Протягом шести років я боровся в УПА. Я думаю, що вони не винесли мені смертний вирок тільки тому, що Радянський Союз щойно скасував смертну кару.

32 роки шість місяців і три дні сидів я у концентраційних таборах, витримав тортури, і тепер не сказав би, що здоровий. У мене є свої «ой-йой-йой» і «ай-яй-яй», ну та годі з цим. Я на ногах і можу з вами дискутувати.

У таборі ми жили в дерев’яних бараках. Бараки ділилися на секції, кожна секція — з нарами для сорока душ. Спочатку це були дуже широкі нари, і ми спали, як оселедці, впритиск. Коли хтось хотів перевернутися праворуч або ж ліворуч, то мусили перевертатися всі. Після смерті Сталіна було поліпшення — дерев’яні двоповерхові нари, зверху і знизу по дві людини.

У таборі було медичне відділення, але до 1954 року у ньому не було жодних медикаментів. Натомість, від усіх хвороб лікували рослиною, яка там росла і називалася сланик. Її заварювали. Якщо болів живіт — пий сланик, очі — пий сланик, кашель — той же сланик. Тільки після смерті Сталіна з’явилися якісь пігулки.

У таборі було радіо, завдяки якому ми дізнавалися, які історичні події відбувалися у Радянському Союзі, але ми знали, що це все нісенітниця. У нас була примовка: «Ти кажеш нісенітницю, як радянське радіо». Але там, де ми мили золото, були й вільнонаймані люди. Завдяки їм ми могли дізнатися про те, що коїлося у світі.

Коли у космос полетіли «совєти», ми спочатку не повірили. Ми казали: «Дурниці ти мелеш нісенітницю московіт». Війна у В’єтнамі пробудила в нас надії, ми сподівалися, тепер ми думали, що тепер повинна початися третя світова війна. Але все заспокоїлося, і Радянський Союз продовжив своє існування.

Після проголошення Черчиллем промови у Фултоні ми зрозуміли, що на війну нам годі й сподіватися. Тоді ми вирішили боротися до кінця і показати світові, що українці — це народ, а не отара овець. Про Афганістан ми також чули. Що було ще? Убивство Кеннеді...

А потім настало 30 квітня 1985 року. Я знав, що мій останній термін ув’язнення закінчувався, і буду вільним, проте, я цьому довго ще не вірив. Моя дружина приїхала, щоб мене супроводжувати. Вона мені привезла костюм, вдягла мене, і я набув людського вигляду. Своє в’язневе лахміття я викинув геть. Потім приїхав автобус, і ми поїхали. Ми їхали додому.

Але вдома в квартирі пролунав дзвоник, і два міліціонери повідомили моїй дружині, що я мушу піти з ними, і мій арешт продовжено ще на рік. Тепер я мав іти за вказаним маршрутом на роботу і знов повертатися. Ходити до магазинів, театрів кіно я не міг. Але я був не дурнішим, ніж вони. Коли мені хотілося йти не по тій дорозі, я робив так, що ніхто цього не помічав.

Що для мене було найгірше у таборі, я поясню вам за допомогою цифр. 1949 року нас було переведено на Колиму. Нас розподіляли далі. Мене (разом із 1200 іншими в’язнями — всі вони молоді хлопці від 18 до 35-ти років) відправили у табір у місцевість під назвою «Спокійний». Там я пробув півроку. Коли там одного разу зламався трактор, що возив хліб, то кілька днів хліба не було. Але ми мусили працювати. Через півроку з усіх цих юнаків залишилося 500 живих, інші померли від голоду, холоду та тяжкої праці. Голод був гірший за холод та тяжку роботу.

Далі з КДБ надійшло нарікання на мою адресу, і почалося додаткове розслідування. Це мене врятувало. 15 квітня 1950-го мене переведено до регулярної магаданської в’язниці. У порівнянні з табором, то був просто курорт. В’язниця мала опалювання бодай якесь. І ми отримували свої пайки, і нас не виганяли на роботу. Ми ходили тільки на допити.

Пізніше мене переведено далі на південь, у тайгу. Це було... 1953 року, 8 травня. Знову табір, знову свавілля. Не зовсім так погано, як раніше, проте, постійно я міркував і міркував, що можна зробити? Ну добре, думаю, якщо вже помирати, то з музикою. Ми влаштували страйк, а тих, хто відмовився страйкувати, ми побили. Тоді мені до моїх 25 років додали ще десять. Пізніше ми знову організували страйк, і мені за це додали ще п’ять років в’язниці. Мене послали до округу Єлець. Велика в’язниця. Відбуття покарання було набагато кращим. Це був курорт! Потім я думав, що за ідіот, що відразу сюди не потрапив! (Сміється). Тут не працюють, в’язниця має опалення, і у бібліотеці можна навіть брати книги для читання.

До Коломиї, сюди в Україну, я повернувся тільки тоді, коли розпався Радянський Союз. Тепер я не працював, але брав участь у роботі громадянської організації, ми підтримуємо спадщину ОУН і УПА. Я отримую найменшу пенсію, що була такою, яку отримували колгоспники, які не мали достатнього стажу. Але я йду далі. До розкошу я не звик. На хліб вистачає. Так я живу, 840 гривень (приблизно — 80 євро. — Ред.), це моя пенсія. Платня за квартиру, газ, світло, це сплачує Рада міста, тому що я — почесний громадянин.

Моїй дружині Раїсі 74 роки. Ми одружилися 1964 року, коли я був недовго на волі. Коли я повернувся до в’язниці, то ми листувалися. Я міг писати раз на місяць. Моя дружина вважала за необхідне не кидати мене у біді. Вона казала: «Я виконаю свій обов’язок до кінця».

Коли мене впіймали, то на 99 відсотків своїх дій я не зрадив. Тричі мне тортурили, доки я не втрачав свідомість. Одного разу я лежав довго-довго і коли прийшов до тями, то побачив сім порцій хліба у своїй камері, а поруч із ними ще й 12 грамів цукру. Я зрозумів, що минуло сім днів.

Моя мета була: нікого не зрадити. Я хотів померти з честю. Катування були такими: високо тягнули догори ногу, міцно її перев’язували, а потім били залізною штангою чи прутом по гомілці. Один раз. Ще раз. Ще раз... Ну, що ти скажеш? Я мовчу. Потім вони б’ють знову: один раз. Ще раз. І так продовжувалося, аж поки я не втрачав свідомість, тоді було вже однаково. Бійкою людей часто доводили до лихоманки, а температура тоді підвищується до 42 градусів, але померти не давали, бо вони ж хотіли щось почути від вас. Мені завжди допомагала молитва, я просив Господа Бога: «Допоможи мені, щоб я помер достойно». І він допомагав мені.