Нездоланні...

14 жовтня українці відзначають День захисника України, який започатковано з 2015 року, в час, коли в країні повним ходом вже йшла війна. Саме тому червоний колір цієї дати на календарі натякає на кров. Свято відзначається у день святої Покрови Пресвятої Богородиці разом із Днем Українського козацтва. Колись французький дипломат в 1788 році писав, що Покрова Пресвятої Богородиці було для козаків особливим святом. Тому для почестей нашим військовим, які, як і колись козаки, що піднімались на оборону Січі, офіційно було обрано саме цей день.

Ми — українці, гордились тим, що наша нація мирна. І в той час, як Росія кидала в криваве жерло своїх солдат у Чечні, на наших землях залишався спокій. Щоправда, цей спокій був ілюзорним. Нині ми переживаємо війну, яку Кремль готував давно, і вже навіть потроху до неї звикаємо, усвідомлюючи всі пастки і капкани, які говорять про те, що ця біда надовго. Ми звикаємо до обстрілів і регулярних зведень про кількість поранених та загиблих. Звикаємо до регулярного використання раніше ніколи не вживаних слів і абревіатур, як-то — АТО, війна, окупація, «200-ті», «300-ті»...

Тим, хто добре знав історію, було ясно, що насправді з Росією вже століттями триває війна, змінюючи фази і навіть мімікруючи в «дружбу народів». Дійсно, коли Кремль не міг пробратись до нас танками і «зачистити» наші позиції «Градами», він заводив стару скрипучу шарманку про «братні народи», у яких чомусь українцям відводилась роль молодшого брата. Часто і деякі представники українства в цьому допомагали кату. Не забуваємо, що за українськими прізвищами ватажків терористичних угрупувань, а по факту — найманців окупанта, історично стоїть прізвище козака Носа, який ще на початку XVIII cтоліття відкрив Меншикову двері до Батурина — згодом вщент спаленої російським звіром гетьманської столиці...

До залпів реактивної артилерії, які кривавим літом 2014-го під Зеленопіллям та в районі Новоайдару поливали смертю українських військових з території РФ, чувся гуркіт заяв Путіна ще в 2008 році про те, що Україна не є державою, і землі наші, виявляється, нам «подаровані». Тоді ж він прямо натякнув президентові США, що має наміри забрати Крим. Та ні українська влада, ні світова спільнота в свій час не звернула особливої уваги ні на слова Путіна, ні на факт його агресивних планів, ні на тотальне засилля на ключових посадах в Україні тих, хто отримував «фсбешні» нагороди. Зрештою, згаданих «Носів», які були носами Кремля, на владному олімпі України перед початком війни було вдосталь, щоб ворог міг «розгулятися» на наших землях. І єдине, що зупинило окупанта, так це той факт, що українська нація, всупереч російській пропаганді та отруйним радянським підручникам, народилась. Народилась в крові й огні для оборони СВОГО, коли нам нікому було прийти на допомогу, адже у найвідповідальніший момент в країні запроваджували багатовекторність і навіть викреслили із воєнної доктрини курс на НАТО. Може й не дивно, що той, хто це зробив, через десять років підписав тупиковий «Мінськ-2».

Армія, яка десятиліттями фінансувалася за залишковим принципом, почала відроджуватись буквально на очах. І якщо добровольці ще з березня 2014 року почали «штурмувати» військкомати та записуватись в батальйони, то волонтери замінили цілі міністерства. Можна сказати, що явище такої жертовності стало українським дивом, на яке не розраховував ворог. Український народ не повстав, як прийнято говорити в пафосних промовах. Він просто почав прокидатися від летаргійного сну, зокрема завдяки агресору. І коли історики, публіцисти та представники влади згадують про добу козаччини, варто нагадати, що в нашій крові прокинулись не так анархічні козаки, як генетична пам’ять справжньої, а не бутафорно зліпленої, Імперії — Київської Русі. Та пам’ять, яку московіти намагались віками вичавити з нас — істинних нащадків Ярослава та Володимира. Тому й організувались, тому й мобілізувались, тому й не скорились. А отже російсько-українська війна триває не за терикони Донбасу і пляжі Криму. Ця війна — за нашу пам’ять, за наше місце в історії та, зрештою, за здатність будувати Державу. 

КОМЕНТАРI

«УКРАЇНСЬКІ ВІЙСЬКОВІ — ЦЕ ТІ САМІ ХОРОБРІ КОЗАКИ, ЯКІ НЕ ЛИШЕ ОБОРОНЯЛИСЬ, А Й СВОГО ЧАСУ ДІЙШЛИ ДО МОСКВИ»

Леонід ГОЛОПАТЮК, начальник Головного управління військового співробітництва та миротворчих операцій Генерального штабу Збройних сил України:

— Ворог в Україні зустрів шалений опір. І опір цей базувався не на якійсь особливій зброї чи суперорганізації, а виключно на бойовому дусі українців. Свого часу був лозунг «Армія і народ — єдині». Так ось ця формула спрацювала саме так, як про неї говорили. Як би всі колишні головнокомандувачі не старалися, їм все одно не вдалося розвалити Збройні сили. Вони досить швидко відновилися і стали професійними. Окрім того, сьогодні ЗСУ є певним магнітом і взірцем. Якщо колись до служби в армії багато хто ставився, як до вимушеної втрати свого часу, то зараз бути військовим почесно. А це вкрай важливо для виховання молоді. Я сам бачив, як уважно юнаки слухають українських бійців. Це неоціненний досвід, за який було дорого заплачено.

Треба також зауважити, що реформування армії відбувається швидко саме в умовах війни. Причому помітьте, що в українській армії не важливо, якою мовою ти розмовляєш і яка у тебе етнічна приналежність. Люди об’єднані розумінням того, що перед народом і державою постала реальна загроза. Наявність спільного ворога об’єднала всіх адекватних громадян. Окрім того, поряд з патріотичним піднесенням та накопиченням військового досвіду наша військова промисловість почала демонструвати успіхи. Нарешті ці підприємства почали працювати на Збройні сили, а не лише торгувати озброєнням із закордоном.

Війна Росії проти України дійсно триває понад триста років, тільки змінює фази. І те, що ми святкуємо День захисника України в День святої Покрови Пресвятої Богородиці водночас з Днем Українського козацтва 14 жовтня, має свій сенс і символізм. Раніше нам подавали козацтво як якусь бутафорію, своєрідний міф із давно забутої доби. Насправді ж виявилося, що гени нікуди не подінеш. Сучасні українські військові — це фактично ті самі хоробрі козаки, які не лише оборонялись, а й свого часу дійшли до Москви. Про це не варто забувати нікому. І не важливо, що в руках у ворога — шабля чи автомат, палиця чи кулемет. Українці не підкоряться. Більш того, навіть міжнародна спільнота визнає, що на сході Європи у нас існує міцна духом нація. Скажу навіть більше, я помічаю, що нас вже не лише поважають, а й починають боятися. Це видно по наших зустрічах з військовими інших країн. Варто відмітити, що такої інтенсивної військової співпраці, як зараз, у нас не було ніколи. Часто іноземні військові ставлять нам такі запитання, що ми інколи відчуваємо себе в ролі ментора. І у багатьох з них є розуміння, що якщо не втримається український солдат, то тоді серйозні проблеми виникнуть у європейських військових.

Щодо співпраці з НАТО скажу, що тут є дуже багато пересмикувань. НАТО само зараз реформується з огляду на нові загрози. Альянс 2002 року і зараз — це дві різні організації. Тривають динамічні зміни, хоча НАТО все одно не встигло своєчасно і повною мірою відреагувати на виклики. Ми будемо готові до вступу в НАТО тоді, коли у кожного з нас відбудеться чітке усвідомлення, що приєднання до колективної системи безпеки — це не примха, а засіб виживання.

«ДЕКЛАРАЦІЇ НАШИХ ПРОВІДНИКІВ З РЕАЛЬНИМИ СПРАВАМИ КАРДИНАЛЬНО РОЗХОДЯТЬСЯ»

Віктор ПОКУСА, офіцер Центру розвідки об’єднаного оперативного штабу ЗСУ, полковник:

— Тема реформування ЗСУ для мене є дуже болісною. Фактично всі позитивні зрушення, які існують в нашій армії, є наслідком агресії противника — РФ. Саме агресор поставив нас в умови, коли українці вимушені були захищатись, і головним активом у цьому є саме український народ. Українці зуміли мобілізуватися, проявити свій патріотизм і сміливість. Цим активом треба було вірно скористатись, грамотно направити в потрібне русло. І треба сказати, що ворог не очікував саме цього бойового духу простих українських солдат та громадської активності цивільних. Адже не будемо забувати, що поруч з солдатом стоїть волонтер.

Я погоджуюсь також з думкою про те, що існує певна несправедлива диференціація у ставленні держави до ЗСУ і Нацгвардії. Видно, що керманичі більш піклуються про внутрішні війська.

Щодо стратегій реформування армії та подолання недоліків, на жаль, декларації наших провідників з реальними справами кардинально розходяться. Внаслідок цього втрачається вкрай цінний час, адже у нас немає підстав вважати, що Кремль залишив свої агресивні плани. Якісні зміни або відбуваються дуже повільно, або не відбуваються взагалі. Треба усвідомлювати, що в основі будь-якої структури є людина. Досягти ефективних зрушень в реформуванні армії можна лише тоді, коли держава буде працювати з військовим і піклуватися про нього. Як громадянин в країні є базою державності, так і солдат в армії є основою обороноздатності.

«ДЕРЖАВА МАЄ ПРИДІЛИТИ БІЛЬШЕ УВАГИ СОЦІАЛЬНОМУ ПАКЕТУ ВІЙСЬКОВИХ»

Сергій ГУРIН, начальник штабу 80-ї бригади ЗСУ:

— Я — військова людина і бачу, як за останні два роки Збройні сили України підвищили свій якісний рівень, як в професійному сенсі, так і в матеріальному. Отже, я бачу позитивну динаміку розвитку армії України. Не будемо забувати, в якому стані вона була перед війною. Безумовно, якби не війна, то ми мали шанси взагалі позбутися армії. Тоді б нас могли взяти «голими руками». Українцям вдалося відстояти свою державу, і я переконаний, що через деякий час ми зможемо перемогти ворога остаточно. Головна мета — створити професійну армію. Військовий — це і покликання, і професія. У наших військових є свій унікальний досвід бойових дій в умовах так званої гібридної війни. Не забуваймо й того, що українська армія протистоїть потужній армаді вже тривалий час. Держава має приділити більше уваги соціальному пакету військових, які брали участь в бойових діях в зоні АТО. Це буде не лише стимулювати військових підвищувати свій професіоналізм, а й дасть впевненість у завтрашньому дні. Адже у всіх нас є сім’ї, і солдат, який ризикує життям, а інколи і віддає його за цю країну, має знати, що вона не покине ні його, ні його родину.

Підготував Валентин ТОРБА, «День»