«Народ став сильнішим»

Бесіду з активісткою Наталією Журбенко не вмістити в одну шпальту. Спілкуючись з нею у відритій рані східного фронту — Станиці Луганській — мене не полишала думка про те, що тут є українці, але дуже мало української влади. Київ в цих краях сприймається скоріше не як столиця, а як інша галактика. Та, перебуваючи вже понад два роки в столиці, я — луганчанин — на Дніпровських схилах відчуваю, що не лише проблематика Донбасу, а й сама війна занадто далека від метушливих київських вулиць. Ця штучна відірваність є нашою разючою прогалиною, яку терміново необхідно заповнити.

«УКРАЇНСЬКОГО ТЕЛЕБАЧЕННЯ В СТАНИЦІ ЛУГАНСЬКІЙ НЕМАЄ»

— Наталіє Павлівно, ми зараз з вами знаходимось в Станиці Луганській, в безпосередній близькості до лінії фронту. Ви періодично буваєте в Києві. Є у вас відчуття, що схід і столиця розташовані, так би мовити, в паралельних реальностях?

— Це дійсно паралельні світи. На жаль, патріоти в Станиці відчувають спротив не лише з боку проросійських сил, але й з боку влади. Це надзвичайно небезпечно, адже є доказом абсолютно невірної позиції «згори». Зрозумійте, знаходитись тут буквально на лінії фронту і відстоювати не просто українську, а державницьку позицію, вкрай важко. Для цього, дійсно, треба бути «буйним». Якось ми з донькою сиділи і я сказала: або стану Героєм України, або політв’язнем.

— В Україні?

— Так. Діяльність патріотичних сил не подобається. Ми, наприклад, не є тими волонтерами, які оприлюднюють банківські карти в інтернеті і збирають кошти. Ми не посередники. Наша родина сама безпосередньо вкладає свої кошти в допомогу військовим. В це важко повірити тим, хто живе в іншій реальності. Це, можна сказати, ще й війна світоглядів, систем цінностей. І тим, хто звик наживатись, торгувати національними, державними інтересами ми просто заважаємо. Мені 63 роки і, незважаючи на те, що я не з тих, хто відступає, у мене так само є свій ресурс. Мені просто дуже боляче дивитись навіть наше телебачення, яке не просто бреше, а й спотворює дійсність. Не тому що транслює пропаганду. Навпаки, це телебачення просто абсолютно далеке від реалій і нагальних викликів, які існують тут.

— Наче у нас не війна, а якесь шоу.

— Інформаційна політика в країні зовсім не розрахована на державницькі вектори. РФ навпаки робить все, щоб засобами телебачення вгвинтити потрібні їм речі в мізки місцевих жителів. Виходить так, що в Києві війну на Донбасі сприймають, як щось далеке і нереальне, а тут російське телебачення сповна працює з тими, хто щодня знаходиться під обстрілами. Українське ТБ тут можуть дивитись лише ті, у кого є супутникова тарілка. Один наш військовий мені так і сказав, що він зовсім інакше уявляв ситуацію в Станиці Луганській доки не пробув тут п’ять місяців. Адже вся справа в деталях, в настроях, в повітрі, якщо хочете. Коли кажуть, «схід — справа тонка», то це про нас. Тут інтуїтивно відчуваєш, чим може закінчитись ті чи інші вчинки влади.

«ПОТРІБНА ДЕРЖАВНИЦЬКА СТРАТЕГІЯ ІЗ САМОГО ВЕРХУ»

— Вчинки треба ще й пояснювати.

— В тому й справа, що ніхто з Києва до нас не приїздить. Від цього складається враження, що хтось там або хитрить, або просто не бажає вивчати ретельно питання на місцях. Їм не зрозуміти, що є люди яких не можна купити нікому. В Луганську я втратила все. Мені російські бандити до живота приставили автомат і вигнали зі своєї оселі. Зараз моя квартира пограбована.

— Чим ви займались до війни?

— Я займалась бізнесом. У мене був свій виробничий цех і 140 підлеглих. Тобто організовувати процес і людей я вмію. Але головне ще й те, що я не зламалась і не збираюсь бути пасивною. Складності для мене в цьому немає. Складність в іншому — розібратись хто тут є ким. Були люди, які з’являлись поруч начебто під виглядом однодумців, а насправді мали свої особисті цілі. Наприклад, у голови нашої райадміністріцій, до якого я дуже добре ставлюсь, є заступник який повів себе дуже неоднозначно. Нас, наприклад, буквально вигнали з приміщення, де ми базувались і вели свою діяльність.

— Ви якось маскувались?

— Звичайно. У мене навіть є позивний. Але я показала себе вже тоді, коли місцеві станичани два рази здали мене ФСБ. Навіть мою онуку. Сенсу приховуватись вже немає. Тому для мене важливо, щоб не зрадили ще раз свої ж в принципових моментах.

— Ваші діти і онуки відчувають на собі тут тиск?

— Мої онуки відчувають шалений спротив в школі. Якщо навіть звільнити проросійські налаштованих вчителів, то ким їх замінити? Хто буде викладати? Держава не попіклувалась про те, щоб сюди приїздили з інших країв освітяни. Не можна сподіватися лише на добру волю волонтерів. Потрібна державницька стратегія з самого верху. І тут на самій лінії фронту відчувається, що такої стратегії якраз немає. Розумієте, навіть в Сєверодонецьку немає відчуття того, що у нас більше ніж 900 днів триває війна.

«МИ СТАЛИ НАЗИВАТИ РЕЧІ СВОЇМИ ІМЕНАМИ, І ЗНИКЛИ ІЛЮЗІЇ ЩОДО НАШОГО СУСІДА»

— Як ви себе позиціонуєте в цій війні?

— В День захисника України так вийшло, що не я телефонувала військовим, а вони мені телефонували і вітали зі святом. Гадаю, що цим все сказано. Вони так і казали: я захищаю Україну.

— Є люди, які використовують зокрема ваші щирі наміри для власного піару або інших цілей?

— Звичайно, коли ми робили нещодавно акцію, яку я особисто зібрала за чотири години, до нас приїхали і ті, хто хотів піаритись. Чесно скажу, мені байдуже. Для мене важливо, що в критичний момент нас почули. Я луганчанка і знаю, як здали Луганськ. Це відчуття небезпеки переслідує нас постійно. Від активності громадян, від того, як вони про себе будуть заявляти, буде залежати і те, чи почують Станицю. Станицю Луганську загал сприймає, як щось остаточно проросійське, «ватне» і безперспективне. Тому на таких як я і тих, хто не побоявся вийти зі мною на акції, залежить руйнація цього стереотипу. Підхід — вони там всі «ватники» — вважаю із самого початку програшним. Багато хто тут займає проукраїнську позицію, але реально боїться висловлюватись. Уявіть собі — на вільній території України, вони бояться. Вийти на центральну площу у вишиванці — це дійсно страшно і складно. Але це треба робити. Вийти у вишиванці в Києві і заспівати патріотичних пісень — це одне. А ось тут заявити про свою національну позицію — це зовсім інше. Тому для нас дуже важливо, щоб столиця не забувала про нас. Коли, наприклад, я нещодавно робила акцію, то колишній очільник Луганської ВЦА Георгій Тука мені надіслав повідомлення, мовляв, «заспокой людей». Тобто я мала б вийти до людей і сказати: все нормально, ніхто нас не здасть, давайте розходитись. Якщо людей заспокоювати, то це мають робити перш за все представники влади з Києва. Приїздити і роз’яснювати, що і як.

— Ви періодично виїжджаєте і в Сєверодонецьк, і в Київ. За ці два роки, що змінилось в українцях за вашими спостереженнями?

— Знаєте, так вийшло, що не я їжджу по Україні, а Україна їздить до мене. Ви ж розумієте, що у військових відбувається ротація. Ми тут постійно спілкуємось, пізнаємо один одного. А вони всі з різних куточків України. Не раз доводилось чути про те, що у самих військових змінюється багато навіяних до того стереотипів. Народ став сильнішим. Це відбулось не лише внаслідок випробувань, але й перш за все від того, що багато чого прояснилось за ці роки. Ми стали називати речі своїми іменами, і зникли ілюзії щодо нашого сусіда. Я особисто тут з представниками влади і спецслужб веду себе досить різко і жорстко. В свій час тут у нас були львівські СБУшники — дуже класні хлопці. Зараз роботі «службі божої» — так і вони себе, і ми їх називаємо — я можу поставити навіть не нуль, а трусливий мінус. Не забуваймо, що здача нашого міста — Луганська — розпочалась саме зі здачі будівлі СБУ. Досі ніхто за це не поніс відповідальності. Але ми нічого не забудемо. Гадаю, що добра пам’ять — це те, що нам зараз конче потрібно. Настане час, і все треба бути пригадати — хто як себе вів, з ким загравав, кого і як зраджував.

«МЕНЕ ТАК САМО, ЯК І ІНШИХ, ВКУСИВ РАДЯНСЬКИЙ СОЮЗ, АЛЕ НЕ СМЕРТЕЛЬНО»

— Ми зараз з вами спілкуємось російською мовою. Наскільки мовне питання є принциповим?

— Безумовно українську мову треба знати і вивчати. Тут просто не може бути взагалі дискусій. Нам ніхто не забороняв і не забороняє спілкуватись російською мовою, але все що торкається держави, то тут, будьте ласкаві, дотримуйтесь державних позицій. Інша справа, коли темою мови почали спекулювати не лише проросійські сили, але й так звані патріоти. Кажу «так звані», бо не всі хто себе до них відносить такими є насправді. Для когось це так само зручна ширма. Це ті, хто колись прикривались партквитками, ходили рядами під червоними знаменами, а тепер вмить перефарбувались і з таким саме номенклатурним фанатизмом почали показово робити вигляд, що моляться вже іншому богу. Був випадок, коли одна проросійська жінка мені в докір сказала, що я розмовляю російською мовою, а вона українською мені відповіла: «ви — брешете!». Ось вам приклад того, що не все так однозначно.

— Як так сталось, що ви родом із Росії, прожили все життя в Радянському Союзі, а залишились, можна сказати, непримиренною українською патріоткою?

— Мене так само, як і інших, вкусив Радянський Союз. Але не смертельно. Просто є люди, для яких цей укус став фатальним, і вони досі розносять цей вірус. Гадаю, це від нездатності мислити критично. Це люди, які воліють жити у створених кимось паралельних реальностях. Саме відірваність від реалій — вірна дорога до прірви. Те, що ми бачимо в нашому рідному Луганську — це є наслідки такого квазі-світу і нічого доброго там не буде поки люди самі собі не навчаться прямо говорити, що тут вони помилялись, тут надіялись на «халяву», тут проявили чисто людську слабкість. Але й ми тут на вільній території так само маємо дотримуватись цього правила. Головний спосіб виграти війну — не заграватися з дійсністю.