Гольф

"Поведінку людини можна передати в різні способи, не демонструючи її відверто – лише граючи з темою. Гадаю, кіно подібне до трампліну. Слід робити його дуже надійним – на хиткому стрибати буде непросто. А стрибнути має сам глядач".

Міхаель Ганеке

***

Кулька - крихітна, майже ажурна, біла, як і рукавиці того, хто її кинув, повільно котиться  й застигає на межі світла й тіні. Фільм Міхаеля Ганеке „Потішні ігри”/Funny Games наближається до фіналу.

Кулька – м’яч для гри у ґольф – з’являється, коли один з персонажів на ім'я Ґеорґ (Ульріх Мюе) накриває простирадлом тіло загиблого сина Шорші. Тим часом його дружина Анна (Сюзанне Лотар), покинувши будинок, шукає, хто міг би прийти їм на допомогу. Смерть хлопчика – перше (чи таки друге: спочатку умертвили їхнього пса) вбивство, скоєне загарбниками Паулем і Петером. Ґеорґ намагається відремонтувати телефон. Пересувається напівсидячи – ключкою для ґольфу йому перебили ноги. Анна перелазить через браму й намагається зупинити на дорозі якесь авто. Довкола – глуха непросвітна ніч.

М’яч закотився до кімнати й застиг у тьмяному світлі. Камера фіксує його нестерпно довго, передаючи заціпенілий Ґеорґів погляд. Потім – дзеркальна переміна ракурсу: камера показує, власне, цей погляд – чудову роботу Ульріха Мюе. Обличчя актора не просто впріває, а ніби набрякає від жаху, вуста напіврозтулені, в очах мерехтять біляві спалахи. Кулька стає черговим проникненням – вочевидь, найбільш моторошним з усіх раптових вторгнень, якими насичена стрічка.   

Спорт з'являється у "Funny Games" як вагомий, сюжетотворчий мотив. Одяг катів нагадує тенісні костюми,  ключки для ґольфу приводять Пауля в захват, убивство Шорші відбувається під гучну телетрансляцію “Формули-1”, в останній частині фільму Петер і Пауль вправно керують яхтою.

Гольф – один з тих (довкола)спортивних ритуалів, що давно вийшли за межі суто фізичних вправ. У Ганеке ця гра з'являється зовсім невипадково: вона водночас надзвичайно протяжна, ієрархічно дистанційована від глядачів і передбачає наявність такого собі "райського", напрочуд затишного краєвиду.

Поле для ґольфу – рівною мірою спортивне й соціальне, оточене чіткими межами безпеки, воно наслідує естетику ландшафтних парків.

Усередині цього асиметричного периметра – територія цілковитої захищеності, процвітання, передбачуваності. Правила усім відомі, дії гравців і публіки – чітко визначені.

Жахлива інверсія, здійснена Ганеке, полягає в тому, що складові споживацького комфорту обертаються на пастки Затишний світ звичних, слухняних речей раптом постає проти власних господарів. Тому і ключка ламає кістку, й автоматичні ворота перешкоджають Шорші втекти, й рушниця відмовляє в руках у жертви, хоча в руках убивці спрацьовує чудово.

Інакше кажучи, речовий континуум Funny Games створений як камера тортур. Тут тривіальні побутові предмети “скаженіють”, аби завдати найгострішого болю і страждань. М'яч перевершує все, бо остаточно перекидаючи початковий  порядок цих речей. Проте віра жертв у передбачуваність, надійність свого, та й чужого, майна залишається незламною. Тож замість пошуку сховища Ґеорґ довго і марно сушить мобільний телефон феном, намагається зв’язатись, але не з копами, а з другом, щоб той викликав поліцію. І тому Анна, замість зупинити перше-ліпше авто, потрапляє саме в машину вбивць.

М'яч з'являється на довершення тривалої розрядки, раптового різкого зниження активності. Наголошу: убивць немає, після пострілу в Шорші вони миттєво зникли, випарувались, як привиди. Режисер зумисно викроїв точний відрізок часу, аби
зникнення Пауля і Пітера було направду миттєвим і нелогічним
у координатах їхньої гри, і фраза “вони пішли ”, повторена Анною декілька разів, звучить майже немислимо. Насправді у такий спосіб Ганеке відпрацював свій прийом – відсторонення насильства. Глядачам періодично дають зрозуміти: перед ними – події кінематографічні, а відтак – вкрай умовніЗникнення й подальше повернення бузувірів на автомобілі – як і підморгування, навіть пряме звернення Пауля на камеру. Та саме у таких умовах “жах буржуазії можна здолати тільки ще більшим жахом” (Жан-Люк Ґодар, 1967). Жах фільму Ганеке полягає в тому, що кожна жертва окремо й усі разом отримують безліч шансів на порятунок. Ілюзія втечі сягає найвищої міри саме після вбивства дитини. Ганеке виводить убивць за межі кадру, залишає жертв наодинці, дає їм вдосталь часу. Анні – щоб вибратися з пастки на трасу й зупинити машину. Ґеорґові – аби сховатись у підвалі.

Кулька означає лиш те, що гра триває. З другого боку – це величезна крапка після  всіх сподівань на порятунок. Точка неповернення, пороговий вузол. Подальші рятівні шляхи, пропоновані Ганеке – вже зовсім неправдоподібні. Керування грою цілковито переходить до рук лиходіїв.

Але що ж то за гра?

Гольф?

Ба більше бавляться ґольфом (можна - з певною натяжкою - казати про над-ґольф, мета-ґольф), застосовуючи відповідне знаряддя. Грають не лише предметами, а й людьми, тими, хто раніше вважав себе рівноправними учасниками. Першого удару ключкою завдають убивці, вони ж контролюють дотримання правил. Пауль (Арно Фріш) на показ крутить у пальцях головний трофей, ще не знаючи, як його застосувати найкраще. Зрештою, щойно гравці захоплюють Анну на дорозі, Пауль робить правильний хід: укидає кульку в гру, перетворюючи в такий спосіб оселю Анни й Ґеорґа на суцільну лунку для влучних, проте не остаточних ударів. Гра поглинає стіни й самих господарів, світ падає в цю бездонну вирву.

Без шибениць, вогнищ, сатани і Бога – нікчемне й вічне міщанське пекло: помирати від жаху при вигляді м'яча для ґольфу.

_________

Потішні ігри / Funny games (1997, Австрія, 108’); сценарист і режисер: Міхаель Ганеке; оператор: Юрґен Юрґес; художник: Крістоф Кантер; композитори: Ґеорґ Фрідріх Гендель, Пьєтро Масканьї, Вольфґанґ Амадеус Моцарт, Джон Зорн; актори: Ульріх Мюе, Сюзанне Лотар, Арно Фріш, Франк Ґірінґ. Виробництво: Wega Film.