Украдений Луганськ

Коли в центрі столиці спілкуються два луганчанина, то підсвідомо виникає відчуття, що життя у нас розламалося навпіл. І тут нічого немає трагічного чи доленосного. Просто війна провела риску, за якою необхідно було робити висновки. В певний момент успішні проекти, власний бізнес та взагалі плани розбились об скелю реальності окупації. Луганчанин Андрій Діхтяренко — журналіст «Радіо Свобода», редактор видання «Реальная газета» — ділиться з «Днем», що залишилося на березі минулого та що ми взяли з собою на берег нашого нинішнього «переселенського» життя.

«ЧАСТО СТВОРЮЮТЬСЯ ОРГАНІЗАЦІЇ НЕ ЗАРАДИ ІДЕЇ, А ЗАРАДИ ОРГАНІЗАТОРІВ»

— Існує жарт, що луганчанам варто в Києві створити свій Брайтон. Зрештою, чи могли б луганчани та донеччани створити не те щоб альтернативу існуючим політичним і громадським рухам, а хоча б якісну ініціативу?

— Я скептично ставлюся до подібних ініціатив. Багато спостерігаю за спробами луганчан самоорганізуватися. Вони здатні на це тоді, коли треба відстоювати якісь свої локальні права. Виникла проблема — почали гуртуватися, виходити на якісь мітинги. А коли починається створення якихось клубів за «інтересами», то часто виникає підозра, що за цими рухами можуть стояти політичні сили, які перетворюють їх в технічні політичні проекти. Часто створюють організації не заради ідеї, а заради організаторів. Вони намагаються людей, які виїхали і потребують допомоги, організувати, а потім використати для висування до місцевих рад. Мені б не хотілося, щоб така практика тривала і далі. Нам не потрібні однодобові проекти, яких ми останнім часом бачили досить багато. Але є й позитивні приклади. Переселенці організовуються в досить ефективні волонтерські рухи. Отже, я думаю, що доцільним є об’єднання за професійною й цільовою ознаками, а не за географією походження. Ми можемо як завгодно спілкуватись одне з одним, але справу треба робити на базі конкретних завдань. Я себе вважаю таким самим українцем, як і всі інші.

— До певної міри це допомогло нам адаптуватися в нових умовах — відчуття того, що ми тут не чужі, ми всі українці.

— Саме так. У нас лише одна різниця — ми пережили момент окупації й матеріальні втрати, а інші — ні. На початку липня буде вже три роки, як я залишив Луганськ. Ми тоді випустили останній номер «Реальной газеты» і зрозуміли, що більше там залишатися не варто. В той період ми не боялися самостійно аналізувати все, що відбувається. Це був унікальний момент. Ще в березні 2014-го ми писали про те, як треба вести себе під обстрілами, адже було відчуття, що все йде до війни. Тоді, у березні, в Луганську збирались і проросійські, і проукраїнські мітинги. Тоді ми писали про те, що на Донбас «прийде Кавказ». Згодом так і сталося — з’явилися чеченські й осетинські батальйони. Ще в червні 2014 року в нас вийшла стаття із заголовком: «Хто стане луганським Кадировим?» Тобто йшлося про те, хто стане головним сепаратистом, адже коли бойовики зайшли в Луганськ, то було відчутно, що з’явилося декілька центрів впливу, і це мало призвести до внутрішньої боротьби.

— Чи не здається тобі, що нам деякі терміни просто нав’язали, зокрема й термін «сепаратизм», для того, щоб загнати нас у матрицю переконань, що нібито Донбас має елементи своєї суб’єктності?

— Погоджуюся з тим, що використав цей термін автоматично. Сепаратизму на Донбасі дійсно немає. Цікаво те, що їх не називають сепаратистами і в західних медіа, попри намагання РФ протиснути саме цей термін. Їх називають rebels, або russia-backed rebels, тобто ті, за чиїми спинами стоять росіяни. Само слово rebels в англійській мові має доволі негативний зміст, який дуже складно перекласти нашою мовою. На мою думку, тут можна говорити про колабораціоністів.

«ПРОРОСІЙСЬКІ КОЛАБОРАЦІОНІСТИ ВИКОНУЮТЬ РОЛЬ ПОЛІЦАЇВ ЧАСІВ ДРУГОЇ СВІТОВОЇ»

— Існує ще один давній класичний термін із часів Другої світової війни — поліцаї, тобто найманці окупанта. В Україні й Росії — це були ті люди, які пішли на служіння німецькому окупантові та вчиняли злочини проти свого народу.

— Це, до речі, дуже прикра сторінка нашої історії. Якщо пригадати часи Другої світової війни, то багато людей пішли на зговір з окупантом і з особливою жорстокістю розправлялися зі своїми ж сусідами. Тих самих молодогвардійців катували якраз поліцаї. Зараз відбулося фактично те ж саме. Прикметним є те, що на окупованій території міфи про молодогвардійців намагаються взяти на озброєння. Але вони не усвідомлюють того, що коли зробити проекцію радянського міфу про молодогвардійців на наш час, то якраз проросійські колабораціоністи виконують роль поліцаїв. Справжні ж молодогвардійці на тій території — це, наприклад, футбольні фанати «Зорі». Молоді люди, які на свій страх і ризик фотографуються з українським прапором на тлі луганських відомих місць, вночі викладають ці фотографії в інстаграм та інші соціальні мережі, а потім потрапляють у підвали. Зрештою вони піддаються тортурам і отримують реальні строки у тих поліцаїв та колабораціоністів.

— Ми з тобою зараз говоримо про викривлення інформаційного поля, руйнацію системи координат, чим досить успішно в певний момент скористалась Росія. Братський народ, спільна історія, ототожнення фашистів з «бандерівцями», культивація величі Радянського Союзу — все це відбувалося не лише за радянських часів. Потім, у 1990-х, одних журналістів купили і «приручили», а незгодних та принципових калічили й убивали. Після Майдану з’явилися розкручені в ЗМІ персонажі та політики, які перетворюються лише на чергових ляльок Карабаса-Барабаса. Так олігархат зберігає свій вплив на думки народу і навіть формує курс держави.

— Я погоджуюся з тим, що з другої половини 1990-х років ми дійсно увійшли в іншу викривлену інформаційну реальність. Але не можна сказати, що й до цього існувала незалежна журналістика.

— Вона тільки почала народжуватись і вже начебто почала ковзати, перш ніж стати на ноги, але її моментально приручили. І тепер українська журналістика у свої 25 років існує з атрофованими ногами. Вона так і не змогла самостійно піти, стати четвертою владою. Зрештою, як і повноцінної політики у нас теж немає.

— Свого часу я робив розслідування про поховання в Луганську на території Сучої балки. Це місце, де наприкінці 1930-х — на початку 1940-х років НКВС розстрілювало луганчан. Наприкінці 1980-х років на хвилі десталінізації, перегляду комуністичних радянських цінностей було організовано товариство «Меморіал». Це товариство почало знаходити в Росії та Україні подібні місця розстрілів. Уже був встановлений поклінний хрест, збирались викарбувати всі прізвища луганчан, яких було там поховано для пам’яті родичів. Що зробило КДБ?

Вони замовляли статті проти «Меморіалу», розповідали, що нікого там не розстрілювали, зокрема поляків. Додам, що деякі луганські журналісти, яких вважають метрами журналістики, доклали руку до написання цих статей. Закінчилося все тим, що було визнано: на цій території був скотомогильник, а не поховання людей. Зрештою навіть в 1992 році ніякого меморіалу там не виникло, на відміну від тої ж київської Биківні. Ні в Донецьку, ні в Луганську людям не дали можливості отримати регіональну пам’ять про сталінські репресії. Ці жертви на Донбасі так і залишились без імен. Цей факт дав можливість, зрештою, поновитись потворній реінкарнації сталінізму у вигляді «ЛНР» і «ДНР». Донбас так і не усвідомив небезпеки цього. Точніше йому не дали цього усвідомити. Дуже добре, що ми згадали про 90-ті роки. Наприкінці 90-х відбувся переломний момент на Донбасі. Тоді зупиняли заводи, які розпилювали на метал, їхніми власниками ставали нові персони, а люди продовжували працювати. Їм не платили зарплату, а вони все одно механічно, голодні, з боргами йшли на своє звичне робоче місце.

«ТАК ДО НАС І ПРИЙШЛА ВІЙНА — У ВІДКРИТІ ДВЕРІ СПОЧАТКУ ОКУПОВАНОЇ СВІДОМОСТІ»

— Тоді з’явився навіть вислів: «А давай з них брати гроші за прохід на завод, щоб вони зрештою перестали ходити на роботу».

— Так. І зараз на окупованій території ситуація повторюється. Коли бойовики «націоналізували», а насправді забрали шахти і заводи, виробництво фактично припинилось. А люди все одно ідуть на роботу. Вони бояться втратити робоче місце і тішать себе надією, що завтра стане краще. Для них є шоком можливість втратити своє місце.

— У нас оголошено декомунізацію. В Росії триває зворотний процес — ресталінізація з акцентом на «стабільність». Тобі не здається, що й у нас декомунізація лише косметичного характеру, а насправді, попри Майдани і війну, українці так і не пройшли процес внутрішнього відторгнення авторитаризму з притаманним йому ідеологічним фетишем?

— У мене є лише інтуїтивне відчуття того, що форма, в якій зараз проводять декомунізацію, більше показна, ніж спрямована на ґрунтовне перевиховання суспільства. Тобто все це робиться «для галочки», для тренда, бо так зараз модно і популярно серед певних кіл. Багато чого робиться для створення яскравого інформаційного приводу із гаслами, репортажами, пікетами «за» чи «проти» перейменування.

— А влада взагалі дозріла до того, щоб донести суспільству необхідність тих чи інших, навіть непопулярних, кроків?

— У нас проблема в тому, що декомунізацією займаються ті ж самі старі комсомольські інструктори. Як вони робили комунізацію за радянських часів, так само вони за тими ж лекалами роблять декомунізацію. Це механіка, а не метод, який мав би враховувати нюанси суспільних запитів в той чи інший час для того, щоб формувати, а не дратувати настрої. Ці люди лише перефарбувались, а не змінилися. На другому боці стоїть церква як ще одна сфера впливу на свідомість левової частини громадян. Я пригадав те, скільки всього зробила церква Московського патріархату на сході України для того, щоб розпочалася війна. Пам’ятаю, як біля захопленого російськими бойовиками Луганського СБУ було створено наметове містечко, а в ньому багато хрестів. Так званий антимайдан постійно ходив хресними ходами. Дійсно створювали ще одну паралельну реальність, яка примушувала повірити в нісенітницю. До речі, в Луганську, наприклад, живе митрополит Митрофан із Білої Церкви, який обслуговує бойовиків. Тепер у луганських школах викладають уроки православ’я, і все це під соусом начебто моральності. Не може ж людина, яка говорить про Бога, про добро, бути насправді пособником бандитів? Виявляється, може. Тут криється цинічний спосіб впливу на маси людей, і не важливо, атеїстів чи віруючих. Спочатку підміняється мораль, потім історія, а зрештою перевертається догори дриґом сприйняття реальності. Так до нас і прийшла війна — у відкриті двері спочатку окупованої свідомості.