Професор Юрій Шаповал: «Володимир Щербицький здивувався: у Драча квартира в центрі Києва є? Книги, тиражі й гонорари є? Навіщо ж він іще створює Рух, що цьому поетові потрібно?!»
Доктор історичних наук, професор, керівник Центру історичної політології Інституту політичних і етнонаціональних досліджень імені І.Ф.Кураса НАН України Юрій Іванович Шаповал — той автор «Дня», чиї статті давно й дуже добре відомі читачам нашої газети. Історія України ХХ століття в контексті всесвітньої історії, тоталітарні трагедії на тлі драматичних поворотів людських доль, українсько-польські, українсько-російські, взагалі українсько-європейські стосунки минулого «кривавого століття», життя відомих й зовсім невідомих діячів української діаспори — про все це Юрій Шавовал пише переконливо, документально неспростовно й водночас дуже цікаво.
Днями шанований український історик відзначатиме 65-й день народження. Кореспондент «Дня» вирішив розпитати у Юрія Івановича про зроблене ним впродовж останнього часу, про творчі плани науковця та про його ставлення до актуальних проблем політичного й духовного життя України.
«ПРАГНУ ПРАЦЮВАТИ НЕЗАЛЕЖНО ВІД «КРУГЛИХ» ДАТ ЗА БУДЬ-ЯКОЇ ПОГОДИ»
— Юрію Івановичу, цікаво було б дізнатись, з яким настроєм ви зустрічаєте оцю «напівкруглу» дату — 65 років від дня народження? Над чим зараз працюєте, які творчі задуми хотіли б найближчим часом реалізувати?
— Кажучи коротко, настрій — робочий. Я не розрізняю дат «круглих», «напівкруглих», «рядових», прагну працювати, сказати б, «за будь-якої погоди». В роботі забуваєш, які негативні моменти реального життя; і мимоволі згадуються при цьому чудові рядки Бориса Пастернака: «Но поражения от победы Ты сам не должен отличать...».
Щодо того, над чим зараз працюю, то багато часу й зусиль забирає дуже цікава і, як я сподіваюсь, потрібна людям справа: робота над серією документальних фільмів під загальною назвою «Розсіяні» — про трагічні долі учених, митців й політиків української діаспори в ХХ столітті. Вже відбулась прем’єра фільму (великого, на півтори години!) про життя й творчу спадщину Євгена Маланюка; невдовзі завершується робота над стрічками про життєвий шлях Богдана Осадчука та Юрія Лавриненка; найближчим часом розпочинаємо знімати фільм про Івана Лисяка-Рудницького. Є й інші плани — але спочатку треба здійснити згадані.
— Що ви відкрили особисто для себе під час роботи?
— Що мене особисто вражає? Кого не запитаєш в Україні про цих людей (а особистості ж дуже яскраві!) — майже усі практично нічого не знають, «не чули», «не читали», за винятком хіба що Маланюка, і то як поета, а не яка мислителя, історіософа. А кожен з цих видатних людей, поза сумнівом, вартий окремої розмови, дуже докладної. Переконаймося у цьому. Євген Маланюк, не лише один з найвидатніших українських поетів минулого століття, а й напрочуд глибокий історик і філософ, чия розвідка «Малоросійство» (про ганебну нашу психологію «капітуляції ще перед боєм») та дослідження історичних коренів російського великодержавництва (і в його суто імперському, і в більшовицькому варіантах) зараз не просто на часі — є надактуальними. Зауважу, що Маланюка радянські ідеологи охрестили «українським фашистом»; вперше його твори були видані в Україні лише 1989 року (!). Уявляєте, скільки інсинуацій, наклепів та неправди накопичилось навколо його імені?
Дуже цікавою є постать і спадщина Богдана Осадчука. Це дивовижно обдарований журналіст, науковець, громадський діяч. Я знав його особисто. Зважте: ця рідкісна людина говорила всіма європейськими мовами, багато десятиліть, мешкаючи в Берліні (з грудня 1941 року по 2011 рік), був власним кореспондентом знаменитого швейцарського видання «Нойе Цюрхер Цайтунг» (друкувався під псевдонімом Олександр Короб). І так він «дістав» радянську владу своїми дописами, що особисто Микита Хрущов (!) зажадав, аби редакція швейцарської газети негайно припинила його «підривну діяльність».
Не менш обдарованою людиною (до того ж належно не оціненою в нас) є Юрій Лавриненко, автор унікальної антології української репресованої літератури «Розстріляне відродження», виданої вперше 1959 р. за активної підтримки та сприяння Єжи Гедройца. Перу Лавриненка належать також унікальні спогади. Що ж до Івана Лисяка-Рудницького, то це, сказати б, «Амбасадор Інтелекту», людина виняткової глибини думки, засновник Канадського інституту Українських студій в Едмонтоні; на жаль, він рано пішов з життя, у 55 років (у 1984 році). Це ж йому належить пророче передбачення: «Незалежна Україна постане з УРСР!». Бо він був справжнім реалістом.
Цю серію фільмів, підготовлену за сприяння Польського інституту в Києві, фонду «Відродження», низки інших громадських фундацій, ми робили, дотримуючись принципу: знімати в місцях, тісно пов’язаних з життям наших героїв. Сподіваюсь, це зробить серію «Розсіяні» достовірнішою і цікавішою.
«ВИВЧЕННЯ ВЕЛИКОЇ БІДИ НА ВОЛИНІ ЩЕ НЕ ЗАВЕРШЕНЕ. НІ НАМИ, НІ ПОЛЯКАМИ»
— Пане Юрію, ви, як відомо, є співголовою української частини Форуму українських та польських істориків. Як би ви охарактеризували стан досліджень найболіснішої для наших країн проблеми — Волинської трагедії?
— Перше, що я хотів би відзначити — треба заспокоїти емоції й пристрасті. Обов’язково треба. Бо вивчення Великої Біди на Волині (або ж «Людобуйства», як кажуть поляки, або ж «Волинської різанини») ще не завершене. ні нами, ні поляками. А компроміс шукати просто необхідно.
Ось президент Дуда каже про «етнічну чистку» на Волині у 1943—1944 р.р. і стверджує, що жерствами такої чистки стали 5 (максимум 10 ) тисяч українців і 100 (навіть 110) тисяч поляків (!). Звідки взялись такі цифри? Адже навіть Єва Семашко, відома своїми неймовірно завищеними даними польських втрат, зараз каже про документально підтверджену цифру: 60 тисяч загиблих поляків! Я підозрюю, що це робиться з «легкої руки» журналістів — показово, що навіть Польський інститут національної пам’яті оголосив цифру у 20 (не 5) тисяч жертв-українців.
До речі, частина істориків у обох країнах уже послуговуються терміном «українсько-польська війна на Волині» (я б говорив радше про «українсько-польський конфлікт»). Але, зрештою, річ не в термінології. Значно важливішим є інше. Треба розуміти стратегічну мету збройних сил обох країн. Це була нещадна, безмежно жорстока боротьба за територію (за Волинь), де обидві сторони засобів не добирали. Це треба визнати. І саме тому, повторюся, треба вгамувати пристрасті. І ми, і поляки просто «приречені на компроміс». І дуже прикро, що президенти Порошенко і Дуда цього року вшановували пам’ять полеглих у цій трагедії окремо. Кучма і Квасневський, Ющенко і Качинський так не робили.
«ДРАЧ МАВ РІДКІСНУ РИСУ — ВІН БЛИСКУЧЕ ВМІВ ІРОНІЗУВАТИ НАД САМИМ СОБОЮ»
— Юрію Івановичу, 19 червня нас назавжди залишив Іван Федорович Драч. Ви особисто багато років добре знали цю незвичайну людину. Чи могли б ви розповісти нам про Драча-співзасновника «Народного руху», отже, одного з батьків нашої Незалежності? Адже більше знаний Драч-поет.
— Іван Драч був (і як політик теж) унікальною, світлою особистістю. Чому унікальною? Він до останніх днів зберіг дуже рідкісну здатність — ставитись із дотепною іронією до самого себе. Зараз же здебільшого бачимо «високий пієтет», тремтіння у ставленні до «себе, коханих».
Я назвав би Драча одним з «останніх романтиків» (а може, й останнім) української політики. Бо зараз — доба останніх циніків. Його геть не розумів Володимир Щербицький, перший секретар ЦК Компартії України. Коли йому доповіли, що Драч має добру квартиру в центрі Києва, солідні гонорари за книжки поезій (це був 1989 рік), то Щербицький обурився чи то здивувався: «Навіщо ж він ще створює «Рух», що цьому поетові потрібно?!». Ось так...
До речі, Іван Федорович говорив мені, що шкодує через те, що колись погодився очолити «Рух». Але якби він відмовився це зробити — історія України, переконаний, була б іншою. Це взагалі — обширна тема для досліджень істориків. Це ще попереду.
— Пане Юрію, чи не «охололи» ви останнім часом до газети «День»?
— В жодному разі! Як і дотепер, дуже люблю і високо шаную вашу газету. Вона насправді є унікальною. І я, якщо редакція не заперечує, маю намір друкуватись у вас частіше та інтенсивніше.
