Про шлях об’єднання нації

Коментар до статті Тетяни ЯРОЇ «Мораль і Церква».

Авторка цілком слушно зазначає: «Хибною є думка, що совість перебуває в робочому стані у кожного й кожної хвилини», адже на те Бог — як засвідчують біблійна Книга Буття та наука і твори Отців Церкви — й наділив людину свобідною волею чинити так, як вона вважає за потрібне: і добре, і зле.

При цьому пані Тетяна, поряд із низкою просто разюче мудрих думок, розвиває свою тезу також і в той спосіб, що «видима, історична Церква — це земне представництво істинної, духовної, Христової Церкви, її оболонка. І, як усе земне, тобто як об’єкт відносного світу, не може бути досконалою, як кажуть, за визначенням».

Спробую не погодитися з тезою про цю відносність Церкви (принаймні канонічної й такої, що веде правонаступність своїх священнослужителів безпосередньо з апостольських часів), нагадавши вагомий — бодай для кожної віруючої людини — епізод з Євангелія від Івана, 20, 19-23:

«А як звечоріло, того самого дня, першого в тижні — а двері ж були замкнені там, де перебували учні, страхались бо юдеїв, увіходить Ісус, стає посередині та й каже їм: «Мир вам!» Це промовивши, показав їм руки й бік. І врадувались учні, побачивши Господа. І ще раз Ісус їм каже: «Мир вам! Як мене послав Отець, так я посилаю вас». Це промовивши, дихнув на них і каже їм: «Прийміть Духа Святого! Кому відпустите гріхи — відпустяться їм, кому ж затримаєте — затримаються».

І далі: «Коли ж поснідали, каже Ісус до Симона Петра: Симоне Йонин! Чи любиш ти мене більше, ніж оці?» — «Так, Господи, — відрікає той йому, — ти знаєш, що люблю тебе». Тож мовить йому: «Паси мої ягнята!» І знову, вдруге каже до нього: «Симоне Йонин! Чи любиш мене?». «Так, Господи, — відповідає йому, — ти знаєш, що люблю тебе». І мовить йому: «Паси мої вівці!» І втретє йому каже: «Симоне Йонин! Чи любиш ти мене?» І засмутився Петро, що аж утретє його питає: «Чи любиш мене», — то й каже йому: «Господи, ти все знаєш, ти знаєш, що тебе люблю!» І каже йому Ісус: «Паси мої вівці!» (Євангеліє від Івана, 21, 15-17).

І насамкінець: «Одинадцять учнів пішли в Галілею на гору, куди їм Ісус призначив. Побачивши його, вони вклонилися йому, а деякі сумнівалися. Ісус же приступив і промовив до них: «Дана мені всяка влада на небі й на землі. Ідіть, отже, і зробіть учнями всі народи, хрестячи їх в ім’я Отця і Сина, і Святого Духа, навчаючи їх берегти все, що я вам заповідав. І ось я з вами по всі дні аж до кінця віку» (Євангеліє від Матвія, 28, 16-20).

Отже, саме православна (що правильно славить Бога) й католицька (тобто в перекладі з давньогрецької — вселенська) Церква Христова є далеко не відносним, а цілком абсолютним джерелом істини у справах віри й моралі на наших християнських теренах Русі-України, й можливо, саме через сумніви у цій її авторитетності й виникає чимало наших сучасних суспільно-політичних, соціально-економічних і морально-етичних проблем...

Тож, напевно, єдиний шлях об’єднання нації й держави (незважаючи на мовну й етнічну її розмаїтість) полягає саме в канонічному об’єднанні довкола Церкви — єдиного вічного, святого й гідного джерела такого об’єднання думок, почуттів і сердець сущих у нашій країні...