Свобода бути собою

У Київській академічній майстерні театрального мистецтва «Сузір’я» мені пощастило поставити «Угорську Медею» А. Гьонца, «Випромінювання батьківства» К. Войтили, «Аудієнцію» В. Гавела. Здавалось би, простої згадки про те, що в Україні йдуть п’єси політиків світового рівня, цілком досить для того, щоб залучити й підбадьорити високим прикладом. Наші автори, на відміну від багатьох своїх українських колег, які кинулися в політику, забувши свої заслуги за вірність загальній підлості, дуль по кишенях не розпихували.

Мабуть, ця обставина й надихнула нас шукати відповідні образи в нашій історії. Цей шлях привів до рішення п’єси «Аудієнція» абсолютно несподіваного, порівняно з іншими її прочитаннями, що власне і слугувало приводом для особистого бажання автора під час свого офіційного візиту в Україну, вже як Президента Чехії, подивитися нашу постановку.

Після читання п’єси, ще до застільних репетицій, у посольстві Чехословаччини нам пообіцяли всіляку підтримку в постановці (крім фінансової) та показали відеозапис празької прем’єри. Герої п’єси: директор пивзаводу і засланий до нього на роботу вантажником малонадійний літератор протягом усієї вирішальної для їхньої долі розмови пили пиво — справжнє. Директор, якому КДБ наказало писати доноси на підопічного дисидента, просить його це робити власноруч, бо нічого загрозливого для наближення комуністичного раю за ним не помічає. «Будь ласка, пиши на себе сам. Уявляєш, ти знатимеш про себе раніше те, про що вони дізнаються з твоїх доносів потім».

До фіналу вистави актори все ж піддаються чарівності чеського пива, а призабувши текст, невимушено оголошують про це глядачам, залучають їх до гри аргументів за і проти співробітництва з таємними службами.

Нам треба було йти своїм шляхом. Хоча б тому, що 1992 року в нас навіть пива не було в магазинах. Пригадую, як усі полиці в крамницях були заставлені пляшками оцту. Словом, я попросив у посольстві п’ять ящиків з порожніми пляшками від пива і, до честі дипломатів, отримав їх із чеським «Старопраменом», що цікаво активізувало наші репетиції з Миколою Бабенком та Сергієм Джигурдою. Сергій навіть заспівав, тож засланець-письменник несподівано виявився схожим на барда а-ля Висоцький з доволі різкими піснями, які розбурхали зал.

Ну, а замість пива ми поставили в центрі пивну бочку. Неглибоко всередині неї заховали тазик з водою, куди вставили акваріумний аератор. Додавши у воду за п’ять хвилин до початку вистави шампунь, ми мали на сцені чудову шапку піни, яка в сценічному світлі соковито переливалася. Герої зачерпували її кружками, апетитно здували, робили з неї носи, погони, ковпаки... Так піна стала предметом-символом вистави, образом бога, зліпленого з комуністичних стразів, втіленням веселого гніву.

Після перегляду вистави президент України Леонід Кучма і президент Чехії Вацлав Гавел випили з нами чеського пива. Ясна річ, ми не запитували, наскільки сподобався наш спектакль, але перед тим як випиити келиха, драматург розповів історію перших днів свого президентства. Дуже швидко втомившись від постійної присутності охоронців за спиною, президент пішов випити пива до свого улюбленого ресторанчика. Він знав, що із зали, де він вирішив зупинитися, є інший вихід, а охорона не знала. Так він опинився на волі, пив пиво з друзями, слухав та промовляв слово, явлене кожному порівну і запросто. А наступного дня йому пояснили, що президент належить не собі, а народу.

Минулого тижня в Київській академічній майстерні театрального мистецтва «Сузір’я» Посольство Чеської Республіки в Україні та Чеський центр провели вечір пам’яті Вацлава Гавела. Надзвичайний і Повноважний Посол Чеської Республіки пан Іван Почух наголосив у вступній промові на високих людських якостях, політичній мудрості та літературному таланті В. Гавела. Його особистий фотограф, друг молодості Богдан Голомічек показав чудовий фотофільм, актор Театру ім. Лесі Українки Сергій Озіряний прочитав уривки з п’єси «Вернісаж» та есе «Сила безсилих». Текст із минулого лунав застережливо:

«Посттоталітарна система своїми вимогами доторкається до людини майже кожного кроку. Проте доторкається в ідеологічних рукавицях. Тому життя в ній наскрізь проросло волокнами лицемірства і брехні: влада бюрократії називається владою народу; від імені робочого класу відбулося поневолення робочого класу; приниження людини на кожному кроці видається за її остаточне звільнення; ізоляція інформації називається її удоступленням; владні маніпуляції — публічним контролем влади, а владне свавілля — дотриманням правового порядку; тиск на культуру — її розвитком; розширення імперського впливу подається як допомога пригнобленим; несвобода слова — як найвища форма свободи; заборона самостійно думати — як найвища світова наукова думка; окупацію називають братньою допомогою. Влада потрапляє в полон власної брехні, вона просто змушена фальсифікувати. Фальсифікувати минуле. Фальсифікувати дійсність і фальсифікувати майбутнє. Удавати, що нікого не переслідують. Удавати, що вона не боїться. Удавати, що вона нічого не вдає».

Думка переможця конкурсу есе «Свобода, демократія та європейський вибір. Уроки Вацлава Гавела» студента Олександра Голубова стала мудрим підсумком цього теплого вечора:

«Вацлав Гавел — це насамперед вчинок. Вчинок, який виражається його ж словами про те, що людина має поводитися так, як вона вважає, мають поводитися всі. Не чекати, доки ці «всі» дозріють до розуміння твоїх дій та думок, а бути чесним перед собою і тими, хто навколо тебе, й діяти не лише коли складаються сприятливі обставини. Якби майбутній чеський президент чекав, доки суспільство буде готовим до його приходу, то ніколи не став би президентом. Якби чехи чекали, доки з’явиться Гавел, — у них ніколи не відбулося б оксамитової революції. Бо сама революція стала можливою, коли його однодумцями стала більшість громадян тодішньої Чехословаччини.

І може, ми нарешті зрозуміємо, що власного Гавела треба не чекати — ним треба бути. Адже бути Гавелом — це не очолювати революції та держави, не володіти думками й душами своїх земляків. Бути Гавелом означає мати мужність бути людиною, свободу бути собою».