«Сталін свідомо планував знищити український народ...»

Нещодавно піймав себе на думці, що завдяки професії мені поталанило познайомитися з сотнями непересічних і талановитих людей, кожен з яких заслуговує на те, щоби про нього, його життя й інтелектуальні здобутки знало якомога більше людей. Однак для цього не завжди є інформаційний привід. Завідувач кафедри інформатики та фізико-математичних дисциплін факультету інформаційних технологій УжНУ, професор Олександр ЛАВЕР, котрий є, крім цього, моїм добрим і давнім приятелем, якраз дав такий привід, випустивши у світ нещодавно монографію на історичну тематику: «Війни та народонаселення країн світу у ХХ — ХХІ ст. (1900—2016 рр.)», чим приємно вразив наукову спільноту ще однією гранню свого таланту.

— Будучи сином відомого футболіста, ти обрав між видовищним футболом і нудною математикою саме останню. Чому?

— Справді, я міг би стати футболістом, якби в дитинстві наслідував свого батька Георгія Лавера — представника найпершої повоєнної генерації закарпатської школи футболу в київському «Динамо». У «Динамо» він потрапив 1948 року, коли столичний клуб був на грані «вильоту» з вищої ліги радянського футболу. Тоді динамівські селекціонери запросили в команду цілу плеяду закарпатських майстрів: Георгія Лавера, Василя Годничака, Яноша Фабіана, Дезидерія Товта, Ернеста Юста, Михайла Комана, Михайла Михалину, а згодом й інших, які значно її посилили і внесли свіжий струмінь у гру.

Граючи в київському, а згодом у мінському «Динамо», батько одночасно здобував фах історика, навчаючись в Ужгородському, а потім у Київському університетах. По завершенні футбольної кар’єри він майже 40 років працював у школах Ужгорода, давав учням уроки історії та життя, у тому числі й тобі, пане Василю. Саме він націлював і своїх синів на культивування освіти й освіченості. Оскільки батько був учителем історії, а мама, Тетяна Павлівна — вчителькою математики, то ці дві дисципліни я знав приблизно однаково. Проте батько був категорично проти, щоб я вступав на історичний факультет, довелося йти на математичний. Але любов до історії все одно далася взнаки, і тому моя монографія — це історико-статистичне дослідження, тобто обох улюблених спеціальностей я не зрадив.

— Що спонукало тебе, математика-програміста, десятки літ досліджувати тему жертв воєн і збройних конфліктів у світі за останні 116 років?

— Працюючи по закінченні університету на Ужгородському машинобудівному заводі, я входив у групу лекторів-міжнародників, головою якої була знана в Ужгороді людина, підполковник у відставці Олег Самойлович. Якось у розмові зі мною він зауважив, що ніхто точно так і не знає, скільки людей загинуло у війнах і конфліктах упродовж 30 років після завершення Другої світової війни. Він зауважив, що для нас, гуманітаріїв, це складна задача, але математикам вона цілком до снаги. Ця розмова міцно засіла у мене в голові. Згодом, під час навчання в аспірантурі в Києві, я мав можливість користуватися закордонними джерелами інформації з цього питання, оскільки такі потужні видання, як Encyclopedia Americana, Еncyclopedia Britannika та інші, лежали на полиці. Загалом, я «перелопатив» усю бібліотеку ім. В. Вернадського та бібліотеку УжДУ з цієї тематики. Результатом стала перша моя монографія, яка побачила світ 2002 року. Друге її видання, доповнене і перероблене, обсягом у 760 сторінок побачило світ минулого року.

Композиційно монографія складається із двох частин та двох додатків. Перша частина присвячена аналізу людських втрат у війнах і конфліктах за останні 116 років — з 1900-го до 2016 року включно. У додатку 1 наведено результуючі таблиці з цього питання. Друга частина присвячена проблемам біженців, нелегальних мігрантів та міграційних процесів, що їх ми розглядаємо як наслідки воєн і конфліктів, які велися у той час. Додаток 2 присвячений вивченню людських втрат у 1941—1945 роках. Мене як дослідника цікавило питання, чому саме в ці роки втрати були такими колосальними, адже ні до, ні після цієї війни такого лиха не було. Думаю, що в другому додатку я знайшов відповідь на питання, яке не давало мені спокою 50 років поспіль.

— Чи дає дослідження відповідь на питання про «український рахунок» Другої світової війни?

— Так, але тут слід наголосити, що до Другої світової війни керівництво СРСР почало готуватися відразу після закінчення Громадянської війни. Попри це, у перші ж дні війни, влітку 1941 року, Червона армія потрапила під випереджувальний нищівний удар німців і була фактично розгромлена. За кілька тижнів Вермахт захопив радянських військовополонених більше, ніж була його власна чисельність. Німці не знали, що робити з полоненими, тому більшість військовополонених українців, білорусів та прибалтів відпустили по домівках. Оскільки майже всі кадрові військові підрозділи Червоної армії були розгромлені, розбіглися чи потрапили в полон (до грудня 1941 року вціліло лише 7% кадрової армії), то на фронті воювали слабо навчені резервісти, втрати яких були величезними. У червні 2017 року російський історик Ігор Івлєв на слуханнях у російській Думі опублікував такі відомості: всього у радянсько-німецькій війні загинуло 41,979 млн радянських громадян, у тому числі 19,4 млн червоноармійців. Для порівняння — втрати Вермахту склали 4 млн загиблих.

Хоч як це парадоксально на перший погляд, але раптовий напад німців 1941 року виявився для українського народу справжнім порятунком. Оскільки у військовій стратегії радянського Генштабу першому стратегічному армійському ешелону належало завдати смертельного удару по ворогу і в більшості своїй — загинути, а успіх мали розвивати війська другого і третього стратегічних ешелонів. 1941 року перший ешелон Червоної армії формувався здебільшого з українців, меншою мірою з білорусів та прибалтів, а другий і третій — переважно з росіян. Сталін свідомо планував знищити український народ, підставивши його першим під німецькі кулі й танки. Але через блискавичний і раптовий наступ німців перший ешелон Червоної армії був розгромлений, а основний тягар військових дій у 1941—1943 роках несли здебільшого росіяни. Масовий призов українців у Червону армію почався уже після форсування Дніпра, коли технічна оснащеність була набагато кращою, отже, була більшою і можливість уціліти. Загалом втрати українського народу у Другій світовій війні історик Б. Соколов оцінює в межах 8,51 — 8,7 млн загиблих (разом із Закарпаттям), у тому числі 5,7 млн червоноармійців. За альтернативними підрахунками, втрати мирного населення України коливаються в межах 2,8 — 3 млн людей (включаючи 1,4 млн євреїв та 27 тис. циган), та ще 4 млн українців загинули в Червоній армії.

— Чим були зумовлені такі величезні втрати серед червоноармійців та цивільних: особливою жорстокістю окупантів, невмілими діями командирів, чи на війну «списали» й жертви сталінських репресій?

— Усі три складові мали місце. До величезних втрат на фронті додавали також втрати військових та мирного населення від терору сталінського режиму, які є зіставними з втратами внаслідок війни. До речі, величезну смертність цивільного населення в радянському тилу від голоду і хвороб приховували ще ретельніше, аніж втрати від Голодомору 1932 — 1933 рр. в Україні. Дуже часто радянські партизани своїми діями провокували німців на каральні операції проти мирного українського населення нібито за підтримку партизан, наслідком чого були жорстокі розправи над нашим народом з боку нацистських окупантів. Крім того, на українських землях (Волинь, Галичина та східна Польща) проходив етнічний конфлікт між українцями та поляками, в результаті якого, за різними підрахунками, загинуло від 80 до 120 тис. людей.

— Якими, згідно з твоїми дослідженнями, є втрати українського народу в нинішній війні з російським окупантом?

— За останніми відомостями ООН, кількість загиблих на Донбасі сягає 12,8 — 13 тис. осіб, а Президент П. Порошенко нещодавно озвучив цифру 2949 загиблих українських військових. На мою думку, реальні втрати є більшими і становлять орієнтовно 4,5 тис. людей, оскільки сюди слід додати також втрати добровольчих батальйонів та інших підрозділів, які в цю статистику не включені. Сюди ж слід додати і небойові втрати українських військовиків у зоні АТО.

Стосовно внутрішньо переміщених осіб, то за останніми відомостями, на початок січня 2019 року таких орієнтовно 1,512 млн людей, з них із Криму — 33,5 тис. Якщо врахувати, що з цієї цифри кримські татари становлять 20 — 25 тис., то з жалем змушені констатувати, що більшість російського та українського населення Криму прийняла російську окупацію. Більше того, якщо 2001 року в Криму і Севастополі проживало 576 647 українців, то 2014 року на зазначених територіях, під час Всеросійського перепису населення, українців виявилося всього 344 515. Виникає питання: а куди поділися 232 132 українці за 13 років? Невже вони стали жертвами російських репресій? Оскільки стосовно кримських українців репресій, на зразок репресій проти кримських татар, російська влада не проводила, то відповідь на це запитання така: під час перепису 2014 року 232 132 кримських українці записали себе росіянами. Додамо, що за час окупації на територію півострову було переселено орієнтовно 247,5 тис. громадян Росії, здебільшого військових та чиновників. Тобто російська влада активно перетворює Крим на свою масштабну військово-морську базу.

Оскільки народне господарство воюючих держав є дуже уразливим до результатів ведення бойових дій, то війни можна умовно поділити на «гарячі» та «холодні». Цікава закономірність: що більше народне господарство є високоорганізованим і високотехнологічним, то воно більш уразливе до результатів війни. Так, за 22 роки війни в Афганістані (1978 — 2000 рр.), збитки народного господарства країни склали 20 млрд доларів, а терористичний акт у вересні 2001 року, за оцінкою президента Джорджа Буша-молодшого, за найнижчою ставкою коштував економіці США 500 млрд доларів.

В Україні війна іде п’ятий рік, і через втрату матеріальних цінностей на окупованих територіях та від бойових дій збитки уже сягають понад 105 млрд дол. За даними Євгена Марчука, опублікованими нещодавно, український уряд перерахував пенсіонерам на окупованих територіях 79 — 80 млрд грн, або 3 млрд доларів за офіційним курсом. Тобто збитки України можна оцінити у 108 млрд дол.

Тому класичні «гарячі» війни на зразок світових воєн відходять у минуле, поступаючись місцем таким «модерним» способам ведення бойових дій, як маніфестації, демонстрації, протести, сутички з поліцією тощо. Тобто є шанс здобути перемогу, зберігши життя, та й матеріальні втрати можуть бути не такими великими. Як приклад, наведемо рух «жовтих жилетів», який із 17 листопада 2018 року й до сьогодні «кошмарить» Францію: так, протягом цих масових протестів загинуло 10 людей, 1500 було поранено, матеріальні збитки перевищили 10 млрд євро.

— Упродовж досліджуваного тобою періоду наші предки і ровесники брали участь у двох світових війнах, причому в складі ворогуючих армій, численних військових конфліктах у країнах Азії та Африки, каральних військових операціях Радянської армії в Угорщині та Чехословаччині, миротворчих місіях ООН у Боснії, Косово, Іраку, нині героїчно воюють з окупантом на сході України. Життя скількох з них забрали війни?

— За нашими підрахунками, втрати українського народу і населення України упродовж 1900 — 2016 рр. коливаються в межах 12,94 — 18,597 млн загиблих із середньою цифрою втрат 15,417 млн людей. Військові втрати при цьому перевищили 3,477 млн загиблих. Більшість втрат припала на першу половину ХХ століття: на період 1900 — 1939 рр. — 57,05%, а на період 1939 — 1945 рр. — 39,56% від усіх втрат. Із зазначеного числа втрат втрати власне українців становлять приблизно 70% — 75% від усіх втрат.

— Яких висновків мають дійти політичні еліти, та й людство загалом, прочитавши твою монографію?

— Один із рецензентів мого дослідження, доктор соціологічних наук Сергій Устич зауважив, що демонічний характер феномену масового вбивства людини людиною є доброю профілактикою перед безумством нинішніх «яструбів» війни. А висновки напрошуються такі: будь-які переговори є набагато кращими за якнайшвидшу війну; переможця у війні «вичислити» апріорі буває дуже непросто — згадаймо війни арабів проти Ізраїлю та Росії проти Чечні. Протягом 1958 — 1970 років було три «холодні» війни Великобританії проти Ісландії — так звані тріскові війни, через кордони економічної морської зони для вилову риби-тріски. Усі три війни виграла Ісландія! Реальністю теперішньої епохи є той факт, що головним військовим ворогом України стала Росія. З огляду на це слід згадати, як означали власну державу російські імператори. Олександр ІІ казав: «Россия не есть государство земледельческое или торговое. Россия есть государство военное». Олександр ІІІ говорив : «У России есть только два союзника: ее армия и военно-морской флот».

У Росії і в сучасному світі немає стратегічних союзників, а з військової точки зору вона приблизно удвічі слабша за СРСР. Проте, з огляду на означення, яке дав Олександр ІІ, Росія шукає військові методи вирішення проблемних питань не лише в Україні, а й по інших країнах світу. Натомість, в України є багато друзів як серед різних країн, так і потужних закордонних громадських організацій. Причому що сильнішим буде український опір зазіханням північного сусіда, то більше у нас буде впливових друзів. А тому найкращим і найвідданішим другом Української держави є наші Збройні сили, які ми всі й на всіх рівнях маємо всебічно підтримувати.