«Розкопана» правда

Голодомори, політичні репресії, розстріли, що пронеслися Україною чорним смерчем, організованим радянською владою, викосили мільйони людей. Могили тих, кого позбавили життя більшовицькі інквізитори, розкидані по всій Україні. Не кажучи, що на території самої Росії вбито й «закопано» тисячі українців. Усе це завдало величезного удару по коду української нації, наслідки якого ми пожинаємо досі.

Роман Круцик — голова Київського «Меморіалу» — ось уже 30 років робить усе для того, щоб відновити історичну правду, щоб сьогоднішнє покоління українців знало про страшні злочини компартійного радянського режиму.

«У НИЖНІХ ШАРАХ МОГИЛИ РОЗМІЩУВАЛИСЯ НЕБІЖЧИКИ, В ЯКИХ БУЛИ ПОЛАМАНІ РУКИ Й НОГИ»

— Усе розпочалося влітку 1989 року, — розповідає Роман КРУЦИК. — Збираючи в урочищі Дем’янів Лаз, що на Івано-Франківщині, гриби, випадково познайомився з чоловіком. Від нього й довідався, що наприкінці 30-х тут чекісти розстрілювали людей — «ворогів народу». Не переповідатиму всіх нюансів подальших дій, а скажу лише, що буквально за кілька місяців було проведено розкопки місць поховань.

Хоча так звана перебудова була в розпалі, місцева партійна влада чинила нам різні перешкоди у встановленні істини. Але, незважаючи на таке «сприяння», ми вперто працювали, метр за метром, сантиметр за сантиметром наближаючись до істини. Вибачте за високий пафос, але я та мої колеги поклялися на могилі невинно убієнних, що «розкопаємо» всю правду про Дем’янів Лаз, донесемо її до кожного жителя Івано-Франківщини. Так ось, у нижніх шарах могили розміщувалися небіжчики, в яких були поламані руки й ноги. То були в’язні, яких привозили сюди вже мертвими зі Станіславської тюрми: перед цим їх жорстоко катували, про що й свідчили переломи. Ті в’язні, які копали для них яму, водночас знімали з автівок мертвих та скидали до ями. Ну а потім уже розстрілювали і їх, засипаючи тіла землею. Ми знаходили грудні кістки людей із правильними чотирикутними отворами, які свідчили про те, що після пострілів у потилиці людям їх ще й проколювали багнетами. Загалом нам тоді вдалося віднайти рештки 524 невинно убієнних, що знайшли свій останній притулок у Дем’яновому Лазу.

«У ВОЙНИКОВІ, ЩО НА ІВАНО-ФРАНКІВЩИНІ, СЕРЕД 150 РОЗСТРІЛЯНИХ БУЛО 52 ДИТИНИ»

— Чи відомо, скільки більшовицький режим залишив на нашій землі могил, у яких покояться останки українців?

— Думаю, що достеменної відповіді на це запитання вам ніхто не дасть. Адже політичних репресій українці зазнавали протягом десятиліть. Так, їх масштаби в різні роки різнилися, але людей і волі позбавляли, і фізично нищили. Особливо в 1937—1939 роках. Утім, на прикладі Дем’янового Лазу ми переконуємося, що нелюди в одностроях НКВС закатовували людей навіть за кілька днів до війни. Звісно, що їм потрібно було кудись заховати свої жертви.

Наприклад, у Биківнянському лісі, що неподалік Києва закопали в землю — за різними оцінками — близько 100 тисяч чоловік. Ми знаємо, що подібні захоронення є в Дніпрі, Вінниці, Умані, інших містах України. Але здійснити розкопки та перепоховати достойно останки жертв сталінізму неможливо, оскільки на місцях захоронень побудовані різні об’єкти, зокрема й розважальні. Наприклад, у Вінниці — на тому місці, де поплічники Берії відправили на той світ тисячі людей, шумить міський парк...

ФОТО РУСЛАНА КАНЮКИ / «День»

Що стосується Західної України, то тут ситуація ще складніша: Червона армія ще не дійшла до Берліна, як від рук «визволителів» тріщали березові хрести на таємних похованнях, висипаних галичанами під час німецької окупації, викорчовувались цілі ліси, зрівнювались бульдозерами яри, що стали місцями масових нищень українців. А живі свідки, які бодай словом згадували про них, безслідно зникали. Словом, радянська влада зробила все можливе і неможливе, щоб приховати правду про свої злочини. Але це не завжди їй вдавалося, бо лише протягом 1989—1999 років на теренах Івано-Франківщини було здійснено розкопки 114 поховань. Зокрема, на Старому цвинтарі в Івано-Франківську, неподалік села Посіч, що в Чорному лісі, поблизу селища Войничів. До речі, в Войникові серед 150 розстріляних було 52 дитини. Зважаючи на це, скажіть, будь ласка, чим НКВС відрізнявся від німецького гестапо чи СС?

«В УРОЧИЩІ САНДАРМОХ, У РОСІЇ, БУЛИ РОЗСТРІЛЯНІ СОТНІ НАЙКРАЩИХ СИНІВ НАШОГО НАРОДУ»

— Вам доводилося бувати й у сумнозвісному карельському урочищі Сандармох, яке вважається кладовищем української інтелігенції 1930-х років...

— Так, 4 листопада 1937 року, напередодні 20-річчя жовтневого заколоту чекісти розстріляли сотні українців, серед яких було чимало письменників, поетів, артистів і драматургів.

Із перших днів окупації України російсько-більшовицька влада розпочала пошук так званих ворогів народу. Найбільше їх було, на думку кривавих людожерів, серед інтелігенції. І вже в 1920-х роках чимало її представників опинилися у віддалених районах Росії, де їм належало пройти «трудове перевиховання». Один із лідерів більшовицького режиму в Україні Павло Постишев писав: «Була виконана велика робота. Досить сказати, що лише один наркомісаріат освіти ми очистили від двох тисяч людей, що належали до націоналістичних елементів, зокрема й близько 300 учених і письменників».

Радянський режим полюбляв присвячувати події черговим річницям жовтневого заколоту: вводили в експлуатацію заводи й електростанції, збирали «рекордні» врожаї. А ще — проводили масові розстріли людей! Тож напередодні 20-ї річниці більшовицького заколоту — восени 1937 року в урочищі Сандармох було розстріляно сотні найкращих синів нашого народу — представників творчої інтелігенції. Зокрема, Лесь Курбас, Микола Куліш, Валер’ян Підмогильний, Павло Филипович, Мирослав Ірчан, Марко Вороний та інші.

«У НКВС БУЛИ І СВОЇ «РЕКОРДСМЕНИ» ЗІ ЗНИЩЕННЯ ЛЮДЕЙ, ЯКІ ОТРИМУВАЛИ ВИЩІ НАГОРОДИ СРСР»

— Чи правда, що партфункціонери, керівники каральних органів зверталися в Москву з проханнями збільшити «планові показники щодо ворогів народу», які б підлягали знищенню?

— Звісно, що так. Ось, наприклад, яку телеграму відправив головний чекіст Одещини Федоров 20 вересня 1937 року наркому НКВС Української РСР Ізраїлю Леплевському: «Визначений для Одеської області ліміт за 2-гу категорію (на заслання. — Ред.) у 3500 осіб абсолютно недостатній і вже використаний. Тим часом є низка серйозних за своїми показниками районів, у яких справи ще не розглядалися. Прошу збільшити ліміт за 2-ю категорією на 1500 чоловік».

Сам Леплевський теж просив своїх керівників збільшити ліміти: наприкінці вересня 1937-го благав для фізичного знищення додаткових 4500 чоловік. Прохання задовольнили. Але вже 11 листопада цього ж року він шле до Москви телеграму, в якій просить дозволу на розстріл ще 4 тисяч українців і заслання до віддалених районів СРСР 10 тисяч. Як не дивно, але там відмовляють. Та Ізраїлю Моїсейовичу настирливості в таких питаннях не позичати і вже 26 листопада він звертається знову з аналогічним проханням. Щоправда, за цей час у кровожерливого ката апетити зросли і він хоче розстріляти не 4 тисячі, а 6 тисяч. На цей раз йому йдуть назустріч...

Загалом, зважаючи на прохання українських леплевських протягом п’яти місяців 1937 року ліміти на розстріл людей, визначені в Москві, збільшили в 4 рази — з 8 тисяч до 32 715 осіб. А кількість тих, кого належало відправити до концтаборів сумнозвісного ГУЛАГу, з 20 800 осіб до 50 407. У лютому до Києва прибув Микола Єжов і на оперативній нараді зі співробітниками НКВС України зажадав збільшити кількість виявлених «націоналістів», «петлюрівців» і «опортуністів». Не встиг він ще повернутися до Москви, як головний чекіст Харківщини Л.Рейхман пише, звертаючись особисто до нього: «Харківська область забруднена ворожими елементами і просить дати дозвіл на ліміт 8 тисяч осіб, з яких 3 тисячі — за 1 категорією».

В історії України було багато моральних виродків, яких інакше назвати людьми язик не повертається. Ізраїль Леплевський — чи не найкривавіший серед них. Але такі ж виродки, наділені більшими повноваженнями, які перебували в Москві, не оцінили його старань: влітку 1938-го Леплевського розстріляли. Незабаром така ж доля спіткала і його «старшого товариша» Миколу Єжова.

У НКВС були і свої «рекордсмени» зі знищення людей, які за свої криваві злочини отримували вищі нагороди СРСР, Наум Турбовський — один із них: на його особистому рахунку понад тисячі розстріляних «ворогів народу». А скільки таких турбовських стали згодом пенсіонерами союзного значення і виховували молодь?..

«У ПІСЛЯВОЄННИЙ ЧАС КАРАЛЬНІ ОРГАНИ СРСР ВИСЕЛИЛИ З ЗАХІДНОЇ УКРАЇНИ БІЛЬШ ЯК 200 ТИСЯЧ ОСІБ»

— Нещодавно — з нагоди 75-річчя депортації кримських татар — ТБ демонструвався художній фільм, у якому розповідається про трагедію цілого народу. Як відомо, депортації українців також стосувалося.

— Окупувавши Україну, більшовицька Росія оголосила усім незгодним з її політикою справжню війну. Окрім фізичного винищення, українців, чекісти десятками тисяч депортували з рідної землі. Пік масових депортацій припав на початок 30-х, коли розпочалося так зване розкуркулення селян. Після так званого визвольного походу Червоної армії в Західну Україну, що відбувся у вересні 1939-го, виселили так званих осадників — колишніх солдатів польської армії, що отримали землю та оселились у Галичині. На збори їм давали всього кілька годин, вивізши понад 80 тисяч осіб. Але на цьому проблеми «західняків» не закінчилися...

У грудні 1943 року, коли ще Україна не була звільнена остаточно від гітлерівців, начальник спецвідділу НКВС СРСР М. Кузнецов та керівник НКВС УРСР В.Рясной звернулися до свого московського керівництва з запитом, у якому йшлося про подальшу долю «виявлених на звільнених українських територіях ворогів радянської влади». Ознайомившись із цим документом, Лаврентій Берія на початку 1944-го видав наказ, яким зобов’язав чекістів «усіх виявлених зрадників... заарештовувати з конфіскацією майна», відправляючи їх у віддалені райони Радянського Союзу. Ще гриміли залпи Другої світової, а працівники НКВС уже складали списки майбутніх жертв. Потрапляли до них насамперед громадяни, помічені в симпатіях до ОУН чи УПА. Виявляти їх допомагали так звані активісти з числа місцевого населення, а також завербовані сексоти, провокуючи людей на відвертощі.

«Головним їхнім методом були засідки, ходіння по селу і вислуховування людей. Перевіряли ліси. Перевіряли людей, чи ночують дома, описували їхнє майно», — це витяг із інформативного огляду ОУН-УПА Борщівського району Тернопільської області. Перші ешелони з депортованими з Західної України пішли на схід уже у вересні 1944-го. Тоді вивезли понад 6 тисяч чоловік. Утім, багато хто не доїхав: коли в табір на річці Печора прибув ешелон з 385 жителями Тернопільщини, то виявилося, що чимало людей померли від голоду й задухи. Адже умови, в яких перебували в дорозі люди, були жахливими. Наприклад, депортованим дозволяли брати з собою найнеобхідніші предмети, дрібний господарський реманент, продукти харчування. Для кожного була встановлена норма харчування з розрахунком на добу: 500 г хліба, 60 г риби, 10 г жирів, 10 г цукру.

Із закінченням війни пошук ворогів радянська влада не припинила. Й 10 вересня 1947 року Рада Міністрів СРСР ухвалила постанову, яка передбачала виселення з західних областей УРСР до віддалених районів СРСР «членів родин оунівців і активних бандитів», тобто вояків УПА. На її виконання чекісти розробили детальний план, який, зокрема, передбачав відправку 50 ешелонів із «націоналістами». У Львові був створений штаб на чолі з заступником міністра внутрішніх справ Української РСР Дятловим, який узяв на себе підготовку й проведення цієї акції. На підмогу місцевим чекістам, працівникам МВС прибули їхні колеги зі східних регіонів України. А в ніч з 20 на 21 жовтня 1947 року в домівки багатьох людей увірвалися солдати військ НКВС: починалася операція «Захід», яка передбачала депортацію десятків тисяч українців. Лише протягом однієї доби, як свідчать архіви спецслужб, понад 76 тисяч осіб змушені були залишити свої домівки. Зокрема, 18 866 чоловіків, 35 152 жінки і 22 174 дитини. Скільки з них доїхали до місць призначення — невідомо.

Після того, як операція була «успішно завершена», як доповідали чекісти вищому керівництву СРСР, радянський уряд ухвалив постанову «Про порядок використання земель і майна, залишених після виселення сімей націоналістів і бандитів»: наявність цього документа давала змогу «визволителям» грабувати своїх жертв.

Загалом із архівних даних відомо, що в післявоєнний час — аж до смерті Сталіна — каральні органи СРСР виселили насильницьким шляхом із Західної України більш як 200 тисяч осіб, які були «членами родин учасників банд націоналістичного спрямування», «бандпосібників» «куркулів». Для того, щоб вояки УПА не могли звільнити людей, війська МДБ патрулювали дороги, перехрестя та залізничні станції. До акції з виселення було залучено гужовий транспорт та автотранспорт, армійські засоби зв’язку. Всіх виселених розселили в віддалених регіонах СРСР. Зокрема, в Омській, Челябінській, Іркутській, Читинській та інших областях. Працювали вони здебільшого у вугільній промисловості, на підприємствах лісозаготівлі, сільському господарстві. Життя в них було вкрай важким.

На рідну землю депортовані змогли повернутися лише після того, як сконав Сталін. Але тисячі з них знайшли свій останній спочинок за тисячі кілометрів від своїх домівок.