Не Саркозі й не Олланд

«Бачу, що ми так і не поговорили про зовнішню політику. Обговоримо це наступного разу, якщо буде час» (радіо France Inter, 11 березня). Така беззмістовна фраза сьогодні неминуче перекреслює всі дебати, інтерв’ю, виступи по радіо й телебаченню: над усім нависає якийсь годинник, який не дає говорити про зовнішній світ. Нинішня президентська кампанія у Франції розгортається за зачиненими дверима. Ведучи запекле протиборство, малі й великі кандидати немов змовилися не переступати національних кордонів.

Якщо хтось із них і виходить за встановлені межі, то насамперед намагається підкреслити цим власну «деглобалізацію». Навіть переконані європейці з усіх таборів активно показують свою відвагу й завзяття. Розмови про діряву, бюрократичну й приречену на жебрацьку економію Європу плодяться щодня: радники наших «князів» роблять ставку на ймовірно незлагоджений і ворожий Європі електорат.

Нестійка купівельна спроможність, зростання безробіття, делокалізація засобів виробництва й загальна нестабільність — усе це, зрозуміло, викликає занепокоєння. Але звідки взялася безглузда ідея про те, що всі ці серйозні проблеми потрібно розв’язувати так, немов сусідніх країн і континентів просто не існує (за винятком хіба що Німеччини, яку то вихваляють, то обливають брудом)? Чи виходить, що Франція, де економіка п’ята за об’ємом у світі й друга в Європі, винайшла для себе деякий «капіталізм в окремо взятій країні», як і радянські сталіністи, які зациклилися на образі оточеної ворогами соціалістичної фортеці із закритими на засув брамами?

Нас усього лише 60 із гаком мільйонів серед вируючого моря майже семи млрд людей, які волею-неволею, м’яко або напористо впливають на наше з вами життя. Я уважно й із усе зростаючим здивуванням стежив за праймериз у соціалістичній партії. За три півторагодинні телевізійні виступи ніхто з кандидатів не сказав жодного слова про те, що можна було б хоч би з натяжкою назвати зовнішньою політикою. Те, що було б досить логічним у невпинному словесному потоці лідерів правих і лівих радикалів, які завжди були пророками залізобетонного протекціонізму та єдиної нації, із вуст претендентів на найвищу державну посаду лунає просто жахливо...

За дивною й незрозумілою змовою найбільші партії мовчать про арабську весну, а також про можливе літо й осінь. Вони жодного слова не кажуть про Путіна, його довічний президентський термін і неймовірні корупційні зв’язки з китайською компартією. Вони відвертають погляд від Ірану, теократичної тиранії та її бомби... Зрозуміло, адже всі ці небезпеки, якими майорить міжнародна хроніка, не повинні порушувати спокою в нашому болоті.

Ми побачили красномовнішого й енергійнішого Ніколя Саркозі (у Грузії й Лівії). Промова в Греноблі, жорстка відповідь на «вторгнення» циганів та інших небажаних елементів (моральна помилка і стратегічний прорахунок) — усім цим він намагається заманити електорат Марін Ле Пен. А що сталося із заявами, що пролунали 2007 року, і вимогою дотримуватися прав людини в міжнародній політиці, про них він благополучно забув? Сьогодні Олланд також задає тон, а ті десять років, протягом яких він очолював соцпартії, розплутуючи внутрішні суперечки, наочно демонструють, яким чужим залишився для нього зовнішній світ.

Праві й ліві прийшли до порозуміння й легко дають один одному повне відпущення гріхів. Підписана з ініціативи Ніколя Саркозі угода про продаж десантних кораблів «Містраль» «миролюбній» російській армії, яка із жадібністю поглядає на периферійні території імперії, абсолютно не хвилює Олланда. Принаймні він не сказав про це жодного слова. Разом із цим той факт, що товариші Мубарака, Бен Алі й Гбагбо, залишалися членами Соціалістичного інтернаціоналу до самого краху їхніх престолів, не викликає занепокоєння в президентській партії, де вдають, що нічого не знають. За межами нашої вотчини ніщо не має значення.

«Королівська» прерогатива президента республіки полягає в захисті інтересів та ідеалів Франції в усьому світі. Саркозі приділяє цьому велику увагу: в одних випадках він досягає успіху, в інших його чекає жорстоке розчарування. І що ж, він не здатний зробити ніяких висновків? Не хоче поділитися з нами своїми думками? І що про це думає Олланд, який сховався за стіною презирства? Сьогодні в Сирії Асад знищує місто за містом, Китай і Росія блокують ухвалення будь-яких рішень в ООН, тоді як Тегеран і Москва дають убивці зброю. Вам нічого про все це сказати? Досить! Французькому виборцеві не дають усвідомити всієї глибини відповідальності й уважають його маленькою дитиною. Телешоу, гламур, дорогі брязкальця, ресторани й таке інше — до нудоти. Тим часом життя у всьому світі не стоїть на місці з його хорошими й поганими новинами.

Зосередившись на своїх родинних негараздах, країна відвернулася від зовнішнього світу. Проте Ангела Меркель (гідна спадкоємиця канцлера Шредера, що продався «Газпрому») сама не може врятувати Європу, оскільки дуже високо цінує альянс із Росією, її нафту й газ. Принаймні набагато вище, ніж «молодших побратимів» зі Східної Європи, яку Кремль має намір вкотре перетворити на свою колонію. Обама також не здатний взяти на себе розв’язання всіх конфліктів і воєн: він дуже квапиться вийти із гри з упевненістю, що так мінімізує ризики. Нарешті, та відірвана від довколишньої дійсності Франція, яку нам намагаються нав’язати, теж неспроможна дати відповідь на виклики й перспективи сучасного глобалізованого суспільства.

Після загального краху комунізму як дійсності й полюса тяжіння новий процес глобалізації йде буквально за всіма напрямками. Він перевертає догори дриѓом тисячолітній геополітичний, соціальний і ментальний баланс, залучаючи до виробництва й торгівельного обміну мільярди людей: китайців, індійців, бразильців та інших. У такому цунамі немає нічого ідилічного. Дика експлуатація, нігілізм і руйнування досягли небувалого рівня, а умови життя безлічі людей такі, що, крім розчарування, нічого не приносять. Вони починають повстання в боротьбі за власне виживання, гідність, майбутнє. Вони скидають деспотичні режими, які вважали себе гарантами порядку, підтримуючи його силою зброї, брехні, зловживань владою, етнічних і релігійних забобонів. Занепокоєння відчувають навіть червоні фараони з Пекіна, тоді як путінська клептократія підтікає.

Але досить голосінь. Новий світ, який вирує за межами нашої коматозної президентської кампанії, заслуговує, щоб ми сміливо йшли вперед, а кандидати чітко розписали завдання, що стоять перед нами. Хіба не прагнення до свободи, рівності й братерства дало змогу змести останні залишки фашизму в Іспанії, Португалії й Греції, тоді як заколоти й сум’яття на іншому кінці континенту підточили основи червоної імперії? Після винаходу тотальної війни й тоталітарної революції Європа в другій половині минулого століття винайшла протиотруту від цієї зарази — дисидентський антидеспотичний дух, який поширився від Праги до Пекіна.

В очах усього світу Європейський Союз є головним полюсом демократії й процвітання. На жаль, нестійкого й відносного процвітання. І демократії, яку ще потрібно вдосконалювати, розширювати й захищати. Ось наша програма на найближче століття, а не абсурдний і самогубний ізоляціонізм лівих і правих політиків. Вітер свободи будить у людях відвагу і змітає заборони. То чи мусить Франція відмовитися від своїх ідеалів і поховати себе живцем?

Під час президентських виборів 2007 року філософ і письменник Андре Глюксманн опублікував 30 січня в Le Monde статтю на підтримку Ніколя Саркозі.

ДО РЕЧI

Справа Мохаммеда Мера: чи розслідують помилки спецслужб?

Серія вбивств на півдні Франції, імовірно, вчинених «тулузьким стрільцем» Мохаммедом Мера, спричинила величезний резонанс у французькому суспільстві.

Після багатогодинної поліцейської облоги багатоквартирного будинку в Тулузі снайпер застрелив Мера при спробі втечі, проте, як вважають багато французів, справу «тулузького стрільця» закривати на цьому зарано. У Франції дедалі гучніше лунають заклики провести розслідування діяльності спецслужб, які, як з’ясувалося, стежили за Мохаммедом Мера кілька років поспіль, але так і не змогли запобігти трагедії.

«Я розумію, що людей цікавить, чи не припустилася помилки розвідка. Ми повинні внести ясність щодо цього», — заявив міністр закордонних справ країни Ален Жюппе.

Міністр внутрішніх справ Франції Клод Геан, у свою чергу, вважає, що спецслужби зробили в цій ситуації все необхідне.

За словами Геана, розвідка та контррозвідка відстежують багатьох екстремістів, проте цілковито запобігти актам насильства «вовків-одинаків», подібних до Мера, украй складно.

Припускають, що саме Мохаммед Мера в понеділок відкрив вогонь в єврейській школі в Тулузі, внаслідок чого було вбито трьох дітей і рабина.

Окрім того, ймовірно, саме він винен у вбивстві трьох військовослужбовців, вихідців із Північної Африки, яких 11 та 15 березня було застрелено в Тулузі та Монтобані.

До стрілянини в школі в Тулузі Мера був відомий владі як людина, причетна до злочинів, не пов’язаних із тероризмом.

Журналісти повідомляють, що Мохаммеда Мера 15 разів притягали до відповідальності за керування автомобілем без прав, а також за крадіжки. У листопаді 2010 і серпні 2011 року він відвідав Афганістан і Пакистан.

Французька поліція каже, що Мохаммеда Мера раніше заарештовували в афганському місті Кандагарі за кримінальний злочин. За словами прокурора Франсуа Молена, який проводив розслідування, Мера зізнався, що проходив підготовку в бойовиків «Аль-Каїди» в Афганістані і вважав себе «воїном ісламу».

За інформацією американських офіційних осіб, ім’я «тулузького стрільця» було внесене до чорного списку авіапасажирів, яким заборонено в’їзд до США.

Тим часом президент Франції Ніколя Саркозі закликав жителів країни не змішувати поняття «тероризм» та «іслам». За словами Саркозі, мусульмани, що мешкають у Франції, «не мають нічого спільного з терористами».

У Франції нині мешкає близько 5 млн мусульман, більше, ніж у будь-якій іншій країні Західної Європи. Саркозі також пообіцяв посилити боротьбу з проявами екстремізму і вважає цілком імовірним запровадження кримінальної відповідальності за відвідини сайтів екстремістського змісту.