Якісна альтернатива має стати спільним проектом громадянського суспільства та політиків
Це новий крок. Спроба запропонувати іншу якість публічного діалогу. Розмови між політиками й молодою активною частиною суспільства. Можливо, цей крок ще належно не оцінено. Але він точно показує, що політики повинні говорити не одне з одним, а саме із суспільством.
Нагадаємо, що учасниками круглого столу «Новий порядок денний: опозиція — суспільству» в «Дні» минулого тижня стали лідер партії «УДАР» Віталій Кличко, голова політради «Нашої України» Валентин Наливайченко, народний депутат, член партії «Батьківщина» Андрій Сенченко. Громадські інституції представляли Володимир В’ятрович (історик, ГО «САМ»), Ігор Когут (голова ради «Лабораторії законодавчих ініціатив»), Ігор Луценко (керівник ГО «Збережемо старий Київ»), Остап Кривдик (політолог, активіст), а також Світлана Заліщук (ініціатор громадського руху «ЧЕСНО»). Модератор — головний редактор «Дня» Лариса Івшина.
Пропонуємо читачам найцікавіші фрагменти розмови і відео.
Лариса ІВШИНА: — Із вуст опозиції звучить замало свіжих ідей, особливо тих, які стосуються формування якісної альтернативи, нового порядку денного. Коли на цю тему заговорили Валентин Наливайченко (про долучення нових облич, громадського сектору) та Віталій Кличко (про праймериз), на це спершу реагували скепсисом. Але це не означає, що питання альтернативи знімається. В будь-якому разі така розмова — це новий рівень для опозиції.
Валентин НАЛИВАЙЧЕНКО: — Цей круглий стіл уперше пропонує формат співпраці громадських організацій з політиками, експертами та ЗМІ. На моє переконання, політикам треба визнати необхідність співпраці з представниками громадських організацій, з людьми, які виборюють свої права. Дуже важливим кроком є об’єднання опозиції з залученням громадських організацій, громадських лідерів. Прозоре і чесне об’єднання — саме в цьому суть якісної альтернативи.
Віталій КЛИЧКО: — Є проблема з нашим представництвом у виборчих комісіях. Тому ми звертаємося до опозиційних сил — передусім, треба відстоювати чесні правила гри. Інакше ми програємо.
Щодо єдиного партійного списку. У політиці не завжди працюють математичні правила. Два плюс два не завжди буде чотири, а п’ять плюс п’ять не завжди буде десять. Кожна з партій у різних регіонах має різну підтримку. Ми провели соціологічні дослідження, які показали, що не завжди партія «УДАР», об’єднавшись із «Батьківщиною» чи «Фронтом Змін», отримає більший результат. Тому логічно було б об’єднувати наші зусилля вже в парламенті.
Л. І.: — Нас, журналістів і представників громадянського суспільства не влаштовує автоматична більшість опозиції в парламенті. Нас хвилює абсолютно інше: чи буде ця опозиція нової якості, чи буде вона іншою? А для цього мають бути сформульовані чіткі вимоги від суспільства і трансляція цих вимог через ЗМІ. Має бути мужня інтелектуальна й дуже чесна робота. Чи готове суспільство підтримати нову якість, якщо навіть вона буде сформована?
За ці роки відбулося велике розбещення суспільства так званою «халявою», заниженням стандартів. А той, хто хоче підняти планку, дуже ризикує. Зараз саме той час, коли треба мужньо сказати: ми розуміємо всі складнощі сьогоднішньої ситуації в країні і кажемо «ні» деградації! А вже тоді завдання і суспільства, і ЗМІ — підтримувати, пояснювати і показувати, що це нова якість і нова опозиція.
Нещодавно було опубліковано новий рейтинг 600 найкращих вищих навчальних закладів станом на 2011—2012 роки. Перше місце — Гарвардський університет. Друге — Массачусетський технологічний університет, третє — Кембриджський. Жодного українського вишу і три російські, починаючи із другої сотні. Через ці рядки ми бачимо картину сучасного світу. І на тлі цього в Україні відбуваються чергові вибори. І де ті завдання, які має вирішувати опозиція? Звичайно, аж занадто завищувати планку при такому стані суспільства не варто, надзавдання — це повернення до більш-менш осмислених координат розвитку. Ми хочемо почути від вас не лише технологію політичної боротьби і проходження в парламент. Навіщо ви туди йдете?
ГОЛОВНЕ ЗАВДАННЯ — ОБСТОЯТИ РЕЗУЛЬТАТИ ВИБОРІВ
Андрій СЕНЧЕНКО: — Дуже важливо, щоб ми дали визначення: що таке опозиція, і що ми від неї чекаємо? Якщо говорити про парламентську опозицію, то сьогодні це — близько 120 депутатів, які працюють в умовах абсолютно неефективного парламенту. А якщо подивитися на поняття опозиції ширше? На мій погляд, сьогодні більшість громадян нашої країни перебуває в опозиції до чинної влади. Але це опозиція «кухонна», в вагонах метро, на тролейбусних зупинках. Але виникає питання: наскільки суспільство, інститути громадянського суспільства намагаються впливати (як такі опозиційні за визначенням структури) на цю владу? Давайте візьмемо, наприклад, профспілки. Сьогодні вони абсолютно перебувають під контролем режиму. А що відбувається із третьою стороною трикутника соціального партнерства — роботодавцями? Їх сьогодні уособлює пан Фірташ. Ці соціальні структури сьогодні знищені при мовчазній згоді як політиків, так і суспільства. У нас дуже багато різноманітних громадських структур, але вони в зародковому стані, склали руки і не борються.
Дуже важливе питання: якщо опозиціонери потраплять до парламенту і складуть більшість, чи відчуваєте ви в зв’язку з цим якийсь приплив гарантованого оптимізму, що ми, ставши владою, на 100% виправдаємо вашу довіру? Якщо ми разом із вами не побудуємо системи суспільного громадського контролю за діями влади, довіру виправдати не вдасться. Влада — це безліч спокус. Вважати, що для всіх інститутів по всій вертикалі ми зможемо знайти кришталево чистих людей, які ніколи не похитнуться перед цими спокусами, — це теж ілюзія. Дуже важливо, щоб і кожен громадянин, й інститути громадянського суспільства самі з себе не робили одноразових: прийшли на вибори, проголосували — і чекаємо результату. Ні, потрібно контролювати дії тих, хто прийшов до влади на кожному етапі.
Якщо спробувати спрощено представити модель українського суспільства, яка реалізована нинішньою владою при потуранні кожного з нас, то це могла би бути піраміда. Її верхівка — це десяток сімей, які вважають себе господарями країни і життя. Орієнтовно 1% населення — це держчиновники і співробітники силових органів, які, по суті, виконують (я не кажу, що всі з них абсолютно безсоромні та безсовісні, хтось робить це з відповідним бажанням, хтось — без) роль опричників влади, покликаних забезпечити комфортне перебування цих господарів життя на вершині піраміди, захистити їх від решти країни, суспільства. Далі в цій моделі — трудові ресурси (дві третини населення), це ми з вами, нас не вважають за людей, ми повинні створювати матеріальні цінності для господарів життя. І найнижча третина в цій їхній піраміді — це «зайві люди»: інваліди та пенсіонери. Як перевернути цю піраміду? Це непросто, адже завдання — перевертаючи піраміду, перенести центр ваги на той рівень, де, власне кажучи, у громадян країни і виникають проблеми, на той рівень, де течуть дахи, де низький рівень освіти, де швидка допомога не приїжджає вчасно. Це означає, що на той рівень потрібно віддати повноваження, і ніколи, інакше як за наявності тиску з боку суспільства, навіть найкращі обрані до влади люди цього не зроблять.
Сьогодні бюджетна забезпеченість сільських рад в країні відрізняється в 11 разів, тобто найбільш забезпечена сільська рада в розрахунку на одного жителя має в 11 разів більше фінансових ресурсів, ніж найменш забезпечена. Дика диспропорція, яка призводить до того, що ні для мешканців, ні для влади немає жодних стимулів ні жити, ні працювати на локальному рівні, ні розвивати його.
Головне завдання нашої спільної широкої опозиції — відстояти результати виборів. Тільки своїми силами політичні партії не в змозі проконтролювати цей результат. А зараз, в умовах, коли відбувається зубожіння суспільства, нам з вами важливо знайти механізми, як не віддати цього економічно незахищеного виборця в руки тієї банди, що сьогодні називається владою.
ПОТРІБНІ ЛЮДИ З «КРЕДИТНОЮ» ІСТОРІЄЮ
Л. І.: — Чому люди так багато говорять про об’єднаний список? І чому, навіть не аналізуючи, підтримують його і кажуть: ми хочемо, щоб ви були єдиними? Тому що для багатьох із них це може стати запереченням міфів про те, що українці не здатні об’єднуватися заради якихось очевидних стратегічних інтересів. Суспільство хоче переконатися, що є люди з надзавданням, з місією та харизмою, які безперешкодно можуть «протаранити» будь-яку несправедливість і брехню.
Як на мене, треба думати от про що: чи хотіли б люди бачити всі три ваші політичні сили в одному списку? Чи це реально? Чи маєте ви спільні цінності, і чи ми можемо бути в цьому переконані? Так, ми розуміємо, що існують спокуси і що вони примножуються, коли суспільство бідніє, але врешті-решт хтось повинен сказати: крапка! Правила, за якими збагачувалися протягом 90-х і 2000-х років, в Україні більше не працюють. Цю крапку потрібно було поставити ще 1999 року. Але не зважилися. І зрештою, вже навіть чинна влада опинилася в дуже скрутній ситуації. Може, вони й не розраховували, що їм доведеться працювати. Ми висимо на сучку над прірвою. Чи в такій ситуації опозиція повинна спілкуватися з владою, допомагати їй альтернативою, критикувати, пропонувати? Ми не в тій ситуації, коли опозиція могла би просто все змести й прийти. Суспільство сьогодні не має достатньо резерву для формування іншого «стерильного» світу.
На Майдані, як виявилося згодом, провалилися не тільки політики, а й суспільні інституції, адже вони нічого не робили, аби підвищити свою якість та переосмислити досвід. А скільки довіри інвестували не в тих людей? Якщо подивитися на наших сусідів, то так — вони провалилися, в них не відбулося навіть Майдану. Але якість їхнього суспільного діалогу помітно відрізняється. Вони — пасіонарна публіка, тому успадковують всі типи державності, а нам пропонують усі типи руїни. Тому нам все-таки потрібно змінити платівку. Ми не хочемо, щоб Партія регіонів закінчила погано... разом із країною.
Я дякую кожному з вас, хто сьогодні, в цих непростих умовах, займається українською політикою. Я знаю, що, крім спокус, вона приносить багато чого іншого, значно менш приємного.
Я можу тільки сказати, що нам потрібні люди, у яких є «кредитна» історія. І в цьому сенсі дуже обнадійливо виглядають ті громадські інституції, які сьогодні вже існують в Україні.
ПОЛІТИКИ МАЮТЬ СТАТИ ЗВИЧАЙНИМИ ГРОМАДЯНАМИ
Ігор ЛУЦЕНКО: — Нам варто сконцентруватися на вузькому порядку денному, який дасть розуміння, що нам разом — політикам і громадянському суспільству — потрібно робити. Перше — це культурний шар. Винищення архітектурних пам’яток треба припинити. Друге — природні багатства, які також потребують захисту. Що нам заважає вирішити ці питання? Вважаю, що не політика, а значно глибші проблеми. Якщо політика не працює, то мала б працювати правова система, але вона знищена. Треба починати зі змін правової системи, правоохоронної — суди, міліція, прокуратура... Якщо у якоїсь партії є чітка, переконлива програма, її треба реалізовувати. Тоді з цією партією можна мати справу.
З моїх спостережень. Політики багато говорять про власні проблеми. І якщо ми ставимо питання про переформатування політики, про реформу відносин, то політики мають відмовитися від своєї теперішньої самоідентифікації і стати звичайними людьми. Умовно кажучи, залишити свого бойового коня і почати займатися тим, чим займаються пересічні громадяни. Це також стосується і штабів, які на 99% займаються власними проблемами, рейтингами тощо. Якщо ми хочемо переформатуватися, треба ставати громадськими рухами. Так, радикальний підхід, але для радикальних ситуацій потрібні радикальні рішення. Насправді це може багато що змінити. Якщо ви — політик, то давайте приклад суспільству, тоді ви його будете виховувати! Крім того, ви автоматично опинитеся в фокусі фотокамер і матимете більше можливостей впливати на суспільство, на яке постійно нарікаєте. Так, воно ретроградське та пасивне. Ну то виховуйте його, на власному прикладі показуйте, як треба робити!
Ми знаємо, що наш Президент — узурпатор, який, з юридичної точки зору, втратив будь-яку легітимність, але політичну легітимність він зберігає. Тому опозиція має провести власний праймериз у вигляді загальних виборів. Це дозволить структурувати — хто, як, куди і в яких пропорціях має йти. Крім того, це мобілізація людей. Нам нічого не заважає провести справжні вибори.
УКРАЇНУ ТРЕБА ПЕРЕТВОРЮВАТИ НА КРАЇНУ ГРОМАД
Володимир В’ЯТРОВИЧ: — Історія, як відомо, дуже жорстока вчителька — вона буде повторювати один і той самий урок десятки разів, доки він не буде засвоєний. Сьогоднішня ситуація — це результат політичного переформатування, яке відбулося 2010 року. Після президентських виборів виявилося, що демократична більшість була формальною, тому за кілька тижнів вона розвалилася. Саме це стало передумовою всіх політичних процесів, зокрема узурпації влади, яку ми пожинаємо зараз. Чому це стало можливим? Тому що люди, яких обрали 2007-го на парламентських виборах, так і не об’єдналися. Їм забракло ціннісних орієнтирів, конкретної політичної програми. Тому коли президентом став Янукович, вистачило невеликого тиску — і ефемерна більшість посипалася.
Антивладні настрої в суспільстві зростають дуже швидко. Але це не означає, що любов до опозиції автоматично зростає. Об’єднуватися треба на позитивних цінностях, а не на антицінностях. Маємо перед собою чудовий приклад — останні вибори в Росії. Мітинги проти Путіна вперше за багато років зібрали десятки тисяч людей. Вони об’єдналися проти чогось і когось, але коли прийшов час об’єднатися навколо чогось або когось, процес пішов на спад. Завжди треба йти на кілька кроків вперед, мати ціннісні об’єднавчі орієнтири.
Ви (політики. — Ред.) говорите про кандидатів: хто, куди, з ким, але передусім ви мали б говорити про цінності. Окрім того, повинні бути конкретні програми: що маєте намір робити за рік, два, три... Треба владу переносити вниз, до громади. Україну треба перетворювати на країну громад, а не на якусь монархію чи ієрархію, яку ми бачимо сьогодні.
Л. І.: — Повернути українським містам магдебурзьке право.
В. В.: — Так. Але влада в громади сама по собі не з’явиться. Тільки після конкретних коротко- і довгострокових програм можна говорити про єдині списки із обраних громадою кандидатів. І лише тоді ми можемо сподіватись, що народ буде готовий відстоювати результати виборів.
Найважливішим рубіконом стане не те, хто пройде в парламент, а як відбудуться вибори, чи відстоїть країна своє право обирати. Інакше ми можемо повернутися до часів Кучми. Для влади це також рубікон: або вона переламає громадянське суспільство, опозицію і продовжить нав’язувати свої принципи (а це означатиме, що найближчі 10 років виборів не буде), або суспільству вдасться переламати ситуацію. А для цього йому потрібен певний рівень свідомості, який наразі є доволі слабким. Нам потрібно зосередитися не тільки на тому, щоб були нові кандидати, а й на тому, щоб були нові виборці, які по-новому обиратимуть. Є дуже гарна фраза Махатми Ганді: хочеш змін — стань ними. І це може стати спільним проектом громадянського суспільства та політиків. Адже люди, що беруть на себе виконання певних завдань, що стоять перед суспільством, уже претендують на звання політичної еліти. Тому політики та громадськість повинні виховувати цих людей. А сьогодні відбувається навпаки — політики (і провладні, й опозиційні) користуються невіглаством людей. Бо так краще для рейтингу. Планку опустили критично — і тепер громадськість і політики повинні спільно цю планку підіймати. Нехай це навіть буде коштувати певних електоральних втрат.
Л. І.: — Якщо ви будете піднімати планку, то ми вас будемо в цьому підтримувати. Адже досі два десятиліття після відновлення української державності минали під гаслом «Будь поганим — і тобі буде добре, ти потрапиш в парламент, влаштуєш особисте життя, навіть для спадкоємців». І це заразне мислення інфікувало суспільство. І для того, щоб покласти йому край, в політику повинні прийти люди з репутацією, принаймні ті, які можуть дозволити собі почати розмову про це.
Ірина ШТОГРИН, «Радіо Свобода»: — Мені здається, що в цій дискусії з’явився момент, коли всі ниточки зв’язалися в одне. Політик може стати іншим тільки в реальній справі. Якщо Наливайченко, Кличко, Сенченко скрізь намагатимуться досягти якогось конкретного позитивного результату, то з’явиться і новий виборець, і нова якість політики. Якщо влада буде на рівні громади, тоді її легше буде контролювати. Нову якість треба породжувати в добрій справі.
Л. І.: — На місцевому рівні потрібно значно більше мужності, щоб протистояти владному тріо. Я вважаю, що саме з громадянського суспільства прийдуть нові люди, які не мають негативного досвіду в політиці. Суспільство має принаймні усвідомити той рівень розбещення і масштаби поширення антиправил.
ДЕ ЗНАЙТИ «ЦЕМЕНТ» ДЛЯ ОБ’ЄДНАННЯ?
Світлана ЗАЛІЩУК: — Об’єднання ресурсів, ідей, людей дозволяє вирішувати проблеми на громадському, загальнонаціональному та всепланетарному рівнях. Ми, практики, знаємо: коли об’єднуємося, нам вдається вирішувати багато проблем. Щодо ключових проблем об’єднання опозиції. Мені здається, що ми забагато говоримо про об’єднання навколо відсотків. А це — об’єднання «клеєм ПВА». Достатньо дощу — все розклеїться, тому що соціологія дуже змінна, внутрішні та зовнішні фактори також можуть змінюватися. Де знайти «цемент» для об’єднання?
Ми мало чуємо про те, довкола яких ідей і цінностей опозиція пропонує об’єднатися суспільству? Які рішення вона пропонує для зовнішньої політики? Як бути із питанням освіти? Адже ми — нація, яка бідніє інтелектуально, культурно, морально. Як вирішувати питання довкілля? 2010 року ми проаналізували програми всіх кандидатів у президенти, і лише в двох із були пункти щодо вирішення питань довкілля. Зрештою, як забезпечити Інтернетом суспільство? ООН вже давно визнала, що доступ до Інтернету є правом громадянина, людини. 59% українців взагалі не мають доступу до мережі. Це — ті ключові питання, на які суспільство сьогодні хоче почути відповіді від опозиції.
Три речі, які здаються мені важливими. Перше. Якість політичного лідерства, як мені здається, — це величезна проблема для суспільства. Я маю на увазі справжнє лідерство і тих людей, які готові брати на себе відповідальність, вирішувати болючі для країни питання. Коли є справжнє політичне лідерство, люди не голосують за гречку. 2004 року, коли мільйони українців повірили в нову якість опозиції, люди не тільки не голосували за гречку, а й самі носили її на Майдан!
Пане Віталію, ви говорили про ситуацію, коли в деяких регіонах, об’єднавшись (із БЮТ. — Ред.), ви виграєте, а в деяких — програєте. Так, безумовно, опозиції потрібно виграти ці вибори, вона має бути конкурентоспроможною, але, можливо, варто замислитися ось над чим: у разі, якщо БЮТ і Кличко запропонують суспільству реальні речі, то, можливо, воно буде зовсім інакше сприймати цей союз? Є приклад Обами, який до останніх місяців напередодні виборів посідав третє-четверте місце в рейтингу. Але він повірив у молодь, у нові технології, у медіа — й суспільство повірило в нього.
Друге. Опозиція має бути справжньою альтернативою, тому що протиставлення владі як таке не є конструктивною позицією. А я не переконана, що опозиція сьогодні краща за владу.
Третє. Нам потрібно, щоб опозиція пропонувала не тільки якісне лідерство та якісну програму, а й грала за правилами. Сьогодні ініціатива «Чесно» висуває опозиціонерам пропозицію — грати за правилами. Ми виробили шість критеріїв і вимагаємо, щоб під цими критеріями підписалися всі представники опозиції (ці критерії такі: відсутність фактів порушень прав і свобод людини, незмінність політичної позиції відповідно до волевиявлення виборців, непричетність до корупційних дій, прозорість задекларованих доходів та майна та їхня відповідність способу життя, особисте голосування в парламенті, участь у засіданнях парламенту та роботі комітетів. — Ред.). Віталій Кличко вже заявив, що його політична сила готова визнати ці критерії, про це говорив і Данило Лубківський. Запитання до всіх лідерів опозиції: чи готові ви задекларувати на публічному рівні ці критерії й викинути зі списків людей, які не відповідають цим критеріям? Звісно, відразу повний парламент таких людей не набереться, але опозиція має взяти на себе зобов’язання, що в наступному скликанні таких людей з’явиться більше. Треба шукати саме таких людей і саме їм, а не корупціонерам пропонувати бути в списку.
ІСНУЄ КРИТИЧНА ПОТРЕБА В РОЗУМНОМУ ДІАЛОЗІ
Остап КРИВДИК: — Мені здається, що завдання української опозиції — встановлення нової політичної системи. Партія регіонів не є партією, це — клан, сукупність людей, які перерозподіляють ресурси нації на свою користь. На моє переконання, вони повинні залишити український політичний простір. А опозиції слід чітко сказати: Україна потребує люстрації! Мають бути чітко названі злочинці — злочинцями, бандити — бандитами, фальсифікатори — фальсифікаторами. І, відповідно, треба віддати їм належне за законом.
Я не впевнений, що опозиція має йти на парламентські вибори єдиним списком. Ці люди, досить різні за своїм шляхом, з різними командами, навряд чи зможуть зійтися докупи (мені як громадянину було приємно, що партія «УДАР» відреагувала на расистські заяви представників ВО «Свобода» проти українського кандидата на «Євробачення» Гайтани). Якщо ми говоримо про списки, було б цікаво почути принципи їхнього формування. Виборчий закон передбачає старі закриті виборчі списки, які формуються традиційно чи то внутрішньопартійною корупцією, чи фаворитизмом, чи підбиранням красивої першої п’ятірки (а далі вже йде хто як). Особисто я не маю рецепта, як в умовах закритих списків формувати їх публічно та відкрито.
Я хотів би почути від опозиції, як вона бачить нову інституційну картину? Поразка помаранчевої революції — це інституційна поразка, встановлена конституційною реформою. Це — закладена в системі суперечка двох «стільців» — прем’єрського та президентського. Як опозиція пропонує вирішити цей конфлікт, щоб не наступати на одні й ті самі граблі, — або суперпрезидент, або влада, що сваряться між собою? Я хочу почути про гуманітарний імунітет, про українсько-українське примирення (за Ярославом Грицаком). Існує критична потреба якісному, розумному гуманітарному діалозі всередині країни.
Раніше політика говорила про якийсь «дивний» конфлікт шлунка та мозку: або духовність, або економіка. Цей штучний конфлікт нарешті мусить бути подоланий. Бідний не може бути справді вільним і освіченим. Я хочу бачити від української опозиції концепцію національного прагматизму — чітке розуміння того, як Україна має прийти до того, щоб стати безпечною, вільною та комфортною; скільки це нам коштуватиме і де ми візьмемо на це гроші. Треба, щоб люди чітко розуміли, скільки вони зрештою втратять, якщо їм заплатять за їхній голос. Але при цьому не слід боятися говорити з людьми про матеріальне. Центр України 2004 року вирішив питання громадських свобод. Зараз, можливо, приходить час Сходу із вирішенням економічного питання.
СУСПІЛЬСТВО ДЕМОРАЛІЗОВАНЕ, АЛЕ ЖИВЕ
Ігор КОГУТ: — Передусім треба говорити про довіру. Бо розмірковувати відносно об’єднання без усвідомлення того, як знайти порозуміння, в принципі, неможливо. Довіра — це формування репутації, коли ми знаємо, чого чекати одне від одного. Є режим, є опозиція, але альтернатива в сьогоднішньому українському суспільстві — це щось третє. Серед нас є ті, хто має шанс стати альтернативою, але для цього потрібно дуже багато зробити. Демократія сьогодні — це велика сміливість і мужність, тому що вона певною мірою передбачає слабкість позицій та вразливість. Демократія починається тоді, коли з’являються демократичні середовища, коли проблеми країни відкрито обговорюються. Отже, перший аспект — довіра, демократичність і ротація.
Важливе питання також — фінансування. Наскільки відкрито партії можуть декларувати свій кошторис і називати імена своїх спонсорів? Тим часом для цього в Україні було створено передумови. На початку 2000-х років ми запропонували запровадити часткове державне фінансування політичних партій. Навіть було ухвалено відповідний закон, підписаний Кучмою, однак він так і не запрацював.
Сьогодні політик, якщо він має власну позицію та справді хоче щось змінити, має бути політиком зразка Коновальця, безстрашним офіцером з відчуттям честі. Політика — це пожертва, а не геройство, дуже часто це також — втрати. В Україні політикам потрібно багато говорити саме про цінності, про європеїзацію, потрібно провести десовєтизацію.
Кілька слів про конкретику виборів. Сьогодні відбувається процес зачистки округів, тобто є проблема добору людей, які підуть на багатомандатні округи. Праймериз має бути, адже тільки люди, зрештою, покажуть, довіряють вони цим представникам партій чи ні. А внутрішньопартійне узгодження кандидатів нічим, по суті, не відрізняється від закритих списків. Інший аспект, за який сьогодні потрібно боротися, — щоб прозоро «нарізали» округи.
Так чи інакше, безумовно, після виборів знайдуться люди, які перебіжать із опозиції до більшості. «Козачків» немало, вони вже є в списках БЮТ.
Щодо стану громадянського суспільства, то воно дуже хворе. І ті, хто взяв «погони» політиків, повинні бути сьогодні «лікарями». Суспільство деморалізоване й зневірене, але ще живе. Суспільство чекає мрії. Проблема в тому, що наші лідери не мають візії. Чомусь Блер може говорити про візію, а ми — ні? Ми говоримо тільки про ВВП. Коли цього року на Ялтинській європейській стратегії говорили про те, що Україна може стати тигром або левом, мені стало цікаво, з яким тотемом асоціююють Україну наші політики? Якою хочуть її бачити? Для політиків це дуже ц цікава вправа.
О. К.: — Кілька тез. Праймериз — як визначальний стиль опозиції. Громадські виборчі комісії сформовано представниками всіх партій-конкурентів, громадянського суспільства й духовенства. Добровільна реєстрація виборців. Легітимність бюлетеня підтверджують мокрі печатки всіх партій, які спостерігають за виборами, громадських організацій. Публічний підрахунок голосів.
НИНІ САМЕ ГРОМАДЯНСЬКОМУ СУСПІЛЬСТВУ МІСЦЕ В ПОЛІТИЦІ
В. Н.: — На мою думку, з присутніх тут саме у Віталія Кличка є великий шанс, він має чітку програму дій. Змінити якість в політиці можна, запросивши до «політичного ліфта» саме вас та ваших однодумців (звертається до представників громадянського суспільства. — Ред.). Це — величезний шанс для нової української політики. Зараз саме цій частині суспільства місце в політиці.
Ті, хто при владі, повинні або пройти люстрацію, або відійти від влади. Йди на мажоритарний округ і прозвітуй, що ти зробив за той час, поки був при владі.
А. С.: — Окреме питання — форми співпраці громадського об’єднання та політичних партій. Цієї співпраці тривалий час не було, а коли почалися мітинги біля парламенту, то виявився такий синдром: «Тільки не підходьте до нас ні з якими прапорами». До політичних партій є безліч справедливих претензій. Але треба розуміти: з невизначеності поглядів громадські організації повинні, зрештою, або сформуватися в партію, або ж підтримати вже політичну силу, що існує. Інакше відбувається відрив того, за що ви боретесь, із ідеєю майбутнього країни. Боротися на маленькій ділянці за локальну ідею і при цьому не бачити загальної проблеми та не розуміти, як взяти участь у її вирішенні, просто означає відмову від участі в глобальному проекті побудови країни.
В. К.: — Відповідаючи Ігорю Луценку щодо програми партії. Я читав програми дуже багатьох партій. Вони мало чим відрізняються одна від одної й виписані політтехнологами із тих речей, які люди хочуть чути. Питання в іншому: чи будуть політики і партії відповідати за задеклароване?
Мета для об’єднання має бути стратегічною і тактичною. Нині перед опозицією стоїть тактична мета — прийти до парламенту. Є й стратегічна — вона стосується того, що ми збираємося робити в парламенті, навіщо ми туди йдемо, навколо яких цінностей ми об’єднуємося. Гадаю, кожен представник опозиції має відповісти на це запитання.
Мені подобається висловлювання Жан-Клода Лелюша, який сказав, що бокс — один із найжорсткіших видів спорту, але найцікавіше те, що він найбільше схожий на життя. Знаю з власного досвіду, що важко дістатися вершини, але значно важче на ній утриматися. Нам буде складно пройти до парламенту, але утриматися на тих позиціях, з якими ми йдемо, буде значно складніше.
Щодо формування виборчих списків. Опозиція завжди виступала за відкриті списки, втім, на жаль, цього разу вони знову будуть закритими. Але ми зараз формуємо списки на принципах відкритості й готові надати інформацію про кожну людину, яка є в нашому списку, — хто він, яку роль виконує в партії. Це саме ми пропонуємо й іншим партіям.
«СОВОК» В УКРАЇНІ НЕ ЛІКУЄТЬСЯ, БО ДОСІ ПРИНОСИТЬ УСПІХ
Данило ЛУБКІВСЬКИЙ: — Гадаю, така розмова-терапія дуже необхідна для опозиції, для політичних діячів загалом. Подолання спокус, з якими стикаються ті, хто приходить до влади, залежить не лише від зовнішнього контролю, а й від внутрішнього.
Золотий ключ до зміни ситуації — це, безперечно, реформа місцевого самоврядування. Це, по суті, фундамент. Це — досвід успішних націй, держав, які виховують найважливішу, як на мене, функцію в особистості — функцію господаря.
«Совок» в Україні може виявитися невиліковним, тому що він приносить успіх. Його можна викорінити лише тоді, коли люди побачать, що успіху досягає зовсім інша поведінка.
Доки в списках політичних сил, які претендують на членство у Верховній Раді, не з’являться люди, які сьогодні демонструють такий масштаб мислення, як ці представники громадського сектору під час нашої розмови, — доти діла не буде. Але це не панацея, це — шлях, яким треба йти.
В. К.: — Ми не відкидаємо можливості об’єднання, але ми маємо знати, на яких принципах ми об’єднуємося, й що нам це дає. Якщо ми побачимо, що люди підтримують об’єднання, якщо це засвідчать соціологічні дослідження, то я впевнений: політики повинні будуть на це реагувати.
До нас приходить багато людей. До кожної людини ми ретельно придивляємося за двома факторами: професіоналізм і моральна складова.
Якщо люди не будуть відходити від тих принципів, які вони задекларували, впевнений, що вони ніколи не стануть частиною влади в негативному сенсі. Кожна політична партія має на меті прийти до влади, але питання в тому, чи є вона інструментом реформ, чи, як сьогодні, інструментом поліпшення фінансового становища своїх представників.
Ірина ШТОГРИН: — Пане Сенченко, на які політичні «жертви» готова піти БЮТ, щоб отримати тактичну перемогу й мати реальну більшість в майбутньому парламенті? Якщо на конкретному місці хтось із представників партії «УДАР» матиме більше прихильників, ви готові їм поступитися?
А.С.: — Саме на цих принципах сьогодні й відбуваються переговори про об’єднання опозиції. Об’єднання опозиції означає поступки одне одному і жертви. На мій погляд, сьогодні це необхідно не стільки політичним партіям, скільки суспільству, яке має відчути, що народжується нова сила. Заради цього відчуття треба йти на поступки й жертви.
«День» дякує партнерам — групі компаній «Адамант», «5 каналу», ТРК «Чорноморська» та «Радіо Свобода».
