Прив’язка до історії плюс сучасний креатив

Статтю Петра Кралюка «Дивовижна доля італійця 17-го століття. Пієтро делла Валле — той, хто хотів перетворити Україну на «економічний рай» («День» від 8.02.2019) я прочитав не відразу, а з деяким запізненням. Саме тоді, коли відзначався День нашої морської піхоти. Можливо, цей випадковий збіг і підштовхнув до певних висновків. Нагадаю, про що йшлося в матеріалі:

Делла Валле прибуває до Константинополя (Стамбула), де вивчає турецьку і арабську мови. У 1615 році їде до Персії та опиняється при дворі шаха Аббаса Великого. Там відстоює ідею «козацької республіки» в Трапезунді. Його підтримує кримський принц-утікач Шагін Герей. Чи діяв делла Валле самостійно? Автор пише: «Ймовірно, він був агентом італійського, зокрема венеціанського, купецтва, зацікавленого в переорієнтації торгових шляхів у Європі...»

Тож персидському шаху італієць виклав свою ідею ґрунтовно, навіть на військовій тактиці потенційних союзників зупинився: «з’їжджаються багато козаків із навколишніх земель... Вони вибирають серед себе найкращих провідників. Пливуть озброєними чайками, що вміщують інколи від чотирьох, а то й до семи чи восьми тисяч відбірних вояків, які насправді добрі веслярі та моряки». Отже, делла Валле спеціально звертає увагу на здібності українських козаків як фахівців із морського бою. Коли шах зацікавився цим питанням і запитав, як зробити, щоб Константинополь упав, делла Валле йому відповів, що це зробити дуже просто, «треба тільки заприятелювати з козаками». Їх необхідно забезпечити та захистити від нападів; а крім того, зміцнити їхні порти, а то й спорудити пристані. Це тільки додало б сил козакам. Тоді вони, за такої підтримки, могли б мати великі успіхи в битві з турками, унеможливили б плавання турецького флоту на морі. Вся подальша інформація шаху також подавалася з урахуванням того, що доведеться мати справу із специфічною військовою кастою: «Козаки своїми атаками з моря заволоділи б турецькими поселеннями й передали б їх до рук персам. Вони вміють завойовувати чужі країни, але не можуть їх довго утримувати. Бо в них нема такої змоги, адже вони завжди в русі, живуть на протилежному березі, а цілу армію держать на морі...»

Як відомо, саме у квітні 1492 року запорізькі козаки здобули першу зафіксовану в історичних документах перемогу над турецьким військово-морським судном у Чорному морі, звільнивши українців, проданих у рабство. Історик Михайло Грушевський потім писав, що це була перша в історії офіційна згадка про дії українських козаків на морі. Чомусь подумалося про таке: ми от багато знаємо про легендарну морську піхоту США. А коли вона народилася? Виявляється, лише в 1775 році. То ми їх випередили майже на двісті років? По ідеї, ми й державу повинні мати успішну. Але з державотворенням  у нас ситуація гірша. Бо менталітет такий. Окремі групи людей можуть добре воювати: як не Запорозька Січ, то Холодний Яр чи народна армія Нестора Махна (якого філософ Мирослав Попович назвав «останнім запорожцем»)... то мотивовані добробатівці, які в 2014 році своїми тілами зупинили російську навалу. Але системного підходу до націєтворення у нас ніколи не було. Чи значить це, що не варто згадувати про давні успіхи на морі? Зовсім ні. Подібні історичні матеріали варто широко використовувати не лише при вихованні майбутніх морських піхотинців, але й навчаючи молодих політиків та дипломатів. Чому італійці та перси планували використовували козаків, а не навпаки? Невже краще гинути на морі, ніж сидіти вдома за підручниками? Так отож... Тому вищезгадану статтю Петра Кралюка я включив би в програму підготовки дипломатів.

* * *

А ще варто щедро озброювати цим матеріалом наших кінематографістів. Скільки цікавих сюжетів підкидає нам саме життя! Цікаво було б простежити, як опинилася у підрозділі морської піхоти журналістка Лариса Мала. Вона потрапила до тих морпіхів, які вийшли з Криму, бо не хотіли зраджувати Україну. Гармонійно вписалася в колектив. Тож в сценарій її! Розвинути тему. Росіяни вже сотні фільмів зняли про Афган, Чечню, розвідників Другої світової та про «смершівців» з надлюдськими можливостями, а ми чомусь і досі розкачуємося.

* * *

Територіальний аспект. Цікаво, що першими морпіхами в 1918 році стали гуцули. Перший полк морської піхоти так і називався: Гуцульський. Планувалося мати частини в Одесі, Очакові та на Перекопі. Однак, воювати довелося на Черкащині, Вінниччині, Київщині... Морські піхотинці були серед тих героїв Армії УНР, які вирушили у Перший Зимовий похід тилами денікінських і червоних військ. За п’ять місяців морські піхотинці разом з іншими українськими вояками пройшли з боями не одну тисячу кілометрів... Українська республіка не вистояла, але відважні морпіхи були учасниками Другого Зимового походу Армії УНР. 17 листопада 1921 року учасники рейду зазнали поразки на Житомирщині. Серед загиблих був і один з творців морської піхоти УНР Михайло Білинський. Гуцульщина, Одещина, Миколаївщина, Херсонщина, Житомирщина... Бачите, як ця тема може об’єднувати регіони?

* * *

Минулого року я не пошкодував часу і подолав з півтисячі кілометрів, щоб поспілкуватися з капеланом морпіхів Андрієм Зелінським. Він родом із Галичини. Це дуже нетиповий і сучасний священник. Йому недостатньо бути просто військовим капеланом — щоб краще відчувати українських воїнів і бути з ними на рівних, він разом із бійцями подолав смугу перешкод і відтоді має право носити берет морського піхотинця. Отець Андрій має три освіти — філософську здобув в американському Стемфорді, богословську в Римі і політологічну в Києво-Могилянці. Володіє десятьма мовами! Росіяни, якби мали такого героя, вже кілька серіалів зняли б. А ми? Морська піхота — це потужний бренд!

Син знайомого луганського просвітянина несподівано стає морським піхотинцем. Донеччанин Михайло Голубенко (три роки тому сепаратисти за потурання місцевої влади побили його й батька за проукраїнську позицію), також, коли прийшов час, вирішив служити в морській піхоті. Батько після побиття став інвалідом, а от син скоро повернеться в рідне село, маючи морпіхівську підготовку за плечима. А як сумувала Україна з приводу загибелі військового медика, тавричанки Ірини Шевченко? Проросійські бойовики вбили її, зробивши постріл протитанковою ракетою по санітарному автомобілю. Вірна донька Таврії, а загинула на Донбасі. Віктор Мороз, який командує взводом у 36-й окремій бригаді морської піхоти, про неї говорив дуже тепло: «Наша Іра — це образ чогось постійного, що є завжди поряд і що просто не може щезнути. Так, мабуть, діти думають про свою маму...» А журналістка Анна Комарова продовжила: «Вона й залишиться мамою, сестрою, подругою, справжнім бойовим побратимом для всіх морських піхотинців. Завжди була в самому пеклі, рятуючи життя хлопців... У Ірини залишилася лише сестра, і вона від держави не отримає нічого. Бо всі виплати видаються лише батькам чи дітям. Люди, шана їм велика, зібрали чималу суму. Що залишилося з похорон, витратимо на пам’ятник. Іринку поховали на Алеї Героїв, серед красивих надгробків відомих у Херсоні людей. Ми не можемо дозволити, щоб у неї була бідна і сіренька могила...»

Тож і кажу: нічого особливо видумувати не треба. Просто побільше знань, побільше контактів, креативу і в результаті — побільше хороших сучасних книг, передач і фільмів. За таких умов славні діяння наших  предків стануть непоганим підґрунтям для добрих справ нинішніх.