Шухевич – син Шухевича
Поточний момент — очима політика і громадського діячаЗа плечима відомого українського політика і громадського діяча Юрія Шухевича — 87 років життя, з яких сорок (!), починаючи з 15-річного віку, — з обмеженням волі. Карала його радянська влада ув’язненням і засланням тільки за те, що був сином головного командира УПА Романа Шухевича.
Я багато разів спілкувалася з паном Юрієм на ці теми, і він розповідав мені, що йому в обмін на волю неодноразово пропонували зректися родини і націоналістичних поглядів. Безрезультатно.
Жив від вироку до вироку. Розповідає, що найважчі часи були сталінські. Після його смерті стало легше, а з 1960-го року почалися знову утиски: «Тяжко було фізично — погане харчування, важка праця в таборах. Тюрми були забиті в’язнями. Спочатку сидів у Верхньоуральську, потім в Олександрівському централі, потім два роки досиджував у Владимирі. У сталінські часи було фізично важко, у брежнєвські ж найбільше було важко морально. Старалися не дати побачення через найменші зачіпки, то мучили поштовим терором, пакунки обмежували, позбавляли права купувати продукти. На суворому режимі ми мали сім рублів на місяць, а на особливому режимі, коли судили в 1972 році, всього три рублі. У Владимирській тюрмі було легше, вона недалеко від Москви, потім у хрущовські, брежнєвські часи кількість політичних в’язнів там зменшувалася, почали привозити побутових. З’явилася можливість передавати інформацію. Перед проведенням Олімпіади 1980 року нас вивезли з Владимира у невелике провінційне містечко Чистополь у Татарії, за 130 км від Казані. Ні залізниці, нічого! Нами налякали наглядачів, побутових злочинців, вони боялися будь-яких зв’язків з нами, отже, щось передати було дуже важко. І, власне, там я втратив зір — найбільше на очі вплинули часте голодування, відсутність природного світла, та й за роки ув’язнення нервова система геть виснажилася...
А потім я поїхав на заслання у Томську область, де відбув п’ять років. У 1988 році строк заслання закінчився, але я не міг відразу приїхати в Україну, бо треба було якось прописатися. Моя мати тут купила будиночок, і 1989 року я повернувся до Львова».
На момент повернення в Україну Юрію Шухевичу було 56 (!) років.
На запитання, чи не виникло бажання помститися, відповідає так: «Мій батько якось прочитав в моїх очах, що я хочу йти в підпілля. Запитав про це. Коли я підтвердив свій намір, сказав: «А ти знаєш, що врешті-решт наше підпілля буде знищене? Ти це повинен усвідомити. Коли такі, як ти, підуть у підпілля, хто за десять-п’ятнадцять років буде піднімати знову народ? Ти маєш вчитися до того моменту!». Це для мене прозвучало як наказ».
Розповідає, що, перебуваючи в ув’язненні, здобув таку освіту, яку б не дав жоден університет: «Сталін звозив у тюрми людей з цілого світу — японців, австрійців, німців, поляків. Безумовно, таке спілкування дуже багато давало. Окрім того, у сталінські часи тюремні бібліотеки були багаті на книжки, бо дуже часто політв’язні потрапляли туди зі своєю літературою, яку потім віддавали в бібліотеки. Я прочитав там багато книжок, які на волі було б важко знайти. Познайомився, для прикладу, з Мережковським, прочитав старе видання листів Гоголя... Мав змогу читати, читав багато. Я завжди кажу, що ніякий Оксфорд чи Сорбонна не дали би мені тих знань, які дало ув’язнення».
...Але все ж таки дивовижний цей чоловік. Попри геть скалічені і молодість, і зрілі роки, попри сліпоту, не втратив спроможності жити повноцінним життям.
Донедавна був народним депутатом. Входив до тимчасової президії, яка відкривала перше засідання Верховної Ради України VIII скликання. Ініціатор проєкту закону «Про правовий статус та вшанування пам’яті борців за незалежність України у ХХ столітті», завдяки якому від 21 травня 2015 року вояки УПА мають статус борців за незалежність України у ХХ столітті.
Як чується екснардеп отепер, на карантині, далі у прямій мові Юрія Романовича.
І вже говорю, що голос у слухавці під час спілкування був дуже бадьорим. Зрештою, як і завжди — за всі п’ятнадцять років нашого спілкування.
ПРО НЕГОТОВНІСТЬ ДО ПАНДЕМІЇ
— Для мене карантин почався раніше. Поки я був у Верховній Раді, був зайнятий, то не мав вільної хвилини. Бо то сесія, то комітети... А вже коли мене звільнили від обов’язків усяких, стало більше вільного часу. А тепер — особливо. Сиджу вдома. Маю час на те, щоби подумати. Дружина читає мені всякі новини. Як казав мені один добрий знайомий у тюрмі, «это было бы смешно, если бы не было так печально». Маю на увазі всю ситуацію в країні, і, до речі, з пандемією. Тому що Україна, завдячуючи тим, хто керує нами, не була готова до пандемії. Вона й до сьогодні не готова!
Дивіться, як було з тією першою привезеною з Китаю партією людей, — нагадує Юрій Романович перипетії останніх місяців. — Казали нам: «Ми привеземо». Привеземо — то привеземо! Але ж ви мали подумати, куди повезете! Вони ж не знали, куди везти, бо всі відмовлялися приймати. Хотіли привезти до нас, до госпіталю у Винники. Але ж він був заповнений людьми! 700 ветеранів на реабілітації. То ж не десяток! Медичний персонал завчасно не попередили. У них інфекціоністів нема. А тих пацієнтів куди дівати? Попробуйте сімсот людей десь розмістити! Чи їх на вулицю викинути? Протестували й мешканці Винників.
Повезли в Санжари. І там теж не були готові. Медперсонал не мав ні захисних комбінезонів, ні масок. Але скільки було крику і скільки було галасу, що ми готові!
Так само не вирішувалося питання із заробітчанами, котрих повертали додому, а особливо — з Італії. Мали би вони піти на самоізоляцію. Але хто це перевіряв? Вертілися, крутилися як хто хотів. Тому й хворих багато.
Тобто влада не годна дати собі раду із ситуацією.
Так само ставлення влади до Російської православної церкви. Вісім монастирів стали розсадниками вірусу. І говорилося, що будуть такі суворі заходи, а їх немає! Виходить, що російський патріархат — священна корова, яку не можна рухати! Хіба не так?
ПРО БАЖАННЯ «ХЛІБА І ВИДОВИЩ»
— Щодо влади загалом... Народ хотів хліба і видовищ. Видовище мав, і це видовище призвело до того, що цей паяц став президентом. Бо я його інакше не називаю. Його смикають за ниточки, і він сам не знає, по суті — не розуміє, що робить. А в дійсності Портнов і йому подібні керують державою. А за ними ми знаємо, хто стоїть — Москва, Кремль.
Він не зрозумів, що грати роль президента у «95-му кварталі» і бути президентом держави, а особливо держави, що воює, — це різні речі.
Тут доречно згадати Порошенка. Коли я підтримав Порошенка на виборах, то мені журналісти ставили запитання: «Пане Юрію, ви так критикували Порошенка, а тепер підтримаєте? Чому?» Правильно, я критикував. Критикував за те, за що варто було критикувати. Але ж за Порошенка ми, як Україна, мали певну позицію, мали певний авторитет, Захід із нами рахувався. А тепер що? Ми дуже послабилися! Дуже!
Я знав, що так буде, тому і підтримав Порошенка на виборах.
Але, на жаль, люди наші потребують отого, римського, хліба і видовищ.
Хліба не дістають. Криза почалася ще до пандемії, наприкінці минулого року — на початку січня. І вона продовжується, а пандемія тільки посилить все це. Так що з хлібом буде сутужно. І вже є сутужно. Навіть якщо хто й мав фінансову подушку, то вона, позаяк люди були без роботи, скінчилася або скінчається. І що потім?
Ну, а видовища ще будуть. Пригадуєте слова Парубія, коли Зеленський складав присягу? «Буде весело!». Але хотіли ми видовищ — то й маємо!
Кажуть, що рейтинг президента не зменшується або зменшується дуже мало. Ну, то, значить, ще на щось сподіваються!
Мені одна людина сказала, що в нього нема ніяких цінностей. А як нема цінностей, то так воно й робиться! Але, на жаль, потерпаємо від того ми, українці.
ПРО РОЗБАЛАНСУВАННЯ
— Ви бачите, що зараз міські голови почали проводити свою політику. А таке розбалансування може довести до хаосу. А ті, хто його просував, напевно, й розраховували на такий хаос і, тим самим, ослаблення України. І воно до того йде! І це катастрофічно для України, бо Путін буде користуватися всяким хаосом, всяким непорозумінням.
Ви ж подивіться, що робиться в енергетиці. Бо допустили дешеву російську електроенергію і вдарили по наших генеруючих станціях.
А яке у цієї влади ставлення до Майдану, яке ставлення до ветеранів, до волонтерів? І це може нас завести дуже і дуже далеко!
На жаль, наше суспільство досить розпорошене і навіть розгублене. Я ж колись працював у Комітеті ветеранів і мав багато контактів із ветеранами, проштовхував закони, допомагав, скільки міг, в організації Міністерства ветеранів. Мені прикро, що ветеранські організації роздрібнені. І не можуть знайти спільної мови. Якби об’єдналися ветеранська й волонтерська спільноти, то були б силою, яка в тій ситуації зарадила б. Але, можливо, після пандемії, коли економічна криза поглибиться, то об’єднаються. І тоді можна би було йти розумним шляхом, а не шляхом хаосу.
Небезпечний хаос і тим, що на хвилях, які він спричинює, а вони — некеровані, може винирнути ще один паяц. Трохи розумніший. Але не менше шкідливий.
ПРО РОБОТУ З СУСПІЛЬСТВОМ
— Найголовніше, щоби наші люди зрозуміли, що нічого чекати! Не буде тисяча доларів пенсії. Не буде багато чого іншого обіцяного. І саджати будуть ветеранів, а не тих, кого би треба було саджати.
І ще проблема України — відсутність людей, які й патріотично налаштовані, й мають певну суму знань. Якщо цього не буде, нічого не буде!
Україна вже майже тридцять років незалежна, але досі при владі хапуги, хапуги й хапуги. Ми не можемо позбутися совковості, також — накипу, який утворився вже за оці тридцять років незалежності...
Треба мати мужність і сказати суспільству: не відразу і не все. Такого не буває. Це праця, праця і поважна праця.
Треба взяти за приклад досвід інших держав — як вони реформувалися, як вони мінялися, які в них були проблеми, коли вони починали свій шлях демократії, що їм довелося подолати...
Так, ми не можемо перенести австрійський, швейцарський, фінський, шведський досвід на український ґрунт. Але їхній досвід і поступовий рух вивчати треба.
І насамкінець поділюся тим, що мені сказала одна людина: «А знаєте? Ми пережили фараонів, ми пережили Гітлера, ми пережили Сталіна, переживемо і це! Український народ — витривалий!»
Український народ — впертий. І не треба забувати, що Україна — не москалі, які є рабами за духом.
Майдан показав нашу дивовижну самоорганізацію. Запорозька Січ теж була зразком такої самоорганізації. То ж можемо!
І ще повинні зрозуміти: не можемо ми давати владу будь-кому — горлопанам і демагогам. А повинні вибрати зі свого середовища найрозумніших, найкращих, найпорядніших. І довірити їм владу. Але, довіривши, контролювати і перевіряти на кожному кроці. А якщо почнуть зариватися, вміти дати по руках. Не боятися!