Кріс РI: «Я ніколи не мав амбіцій стати рок-зіркою»

Днями відомий британський рок-музикант Кріс Рі виступив у Києві (це вже третій візит музиканта до нашої країни), презентувавши на суд українській публіці новий альбом Santo Spirito Blues. Популярність і успіх нелегко далися співаку, проте його концерти завжди проходять із незмінним успіхом, а хрипкий баритон складно сплутати з будь-яким іншим голосом.

Два невичерпні джерела життєвих сил — блюз і живопис — дозволяють Крісу Рі залишатися улюбленцем європейців і завжди знаходити відгук у серцях вдячних слухачів.

— Ви визнані одним із популярних британських співаків і рок-гітаристів кінця 1980-х. Чи відчуваєте різницю між рівнем популярності тоді й зараз? Чи не сумуєте за тим часом?

— Я хотів би бути молодим... Знаєте, адже ми завжди вчимося шукати літо (Looking for the summer — один із світових хітів. — Авт.). Я мав успіх у багатьох країнах, в різні роки. Наприклад, ця пісня не була популярною у Великобританії, але вона стала хітом у інших країнах. У програмі, з якою ми приїхали до України, багато хітів, які вже полюбилися, і кілька пісень із нового альбому. Для великого туру ми зазвичай не готуємо свіжий матеріал, адже було б неправильно не виконувати пісень, які подобаються такій кількості шанувальників у багатьох країнах. Крім того, ніколи не варто забувати, звідки ти родом...

— Крісе, у вас була своя музична студія, але з часом ви її продали. Чому?

— Я купив іншу студію.

— Кажуть, що ви фанат мотогонок, а що ще вам подобається, окрім музики?

— Я отримую задоволення від того, що малюю. Я почав цим займатися під час одужання (2001 року Кріс Рі переніс кілька складних операцій у зв’язку з панкреатитом. — Авт.). Але я б не хотів, щоб картини стали приводом для критики. Мені просто це подобається. І якщо я продаю картини, то виключно для доброчинності.

— Саме у той непростий момент ви й усвідомили, що хочете повернутися до блюзу?

— Блюз завжди був моїм першим музичним коханням. Щось із євангельського блюзу, не чиказького, приваблює мене, я і сам не знаю, чому. Він створює такий же ефект, як і слов’янська скрипка.

— Чи правда, що пісню Stainsby Girls із альбому Shamrock Diaries було написано й присвячено вашій дружині Джоан, яка вчилася в Stainsby Secondary Modern School?

— Вона — моя дівчина. Кінець історії...

— У вас є акторські амбіції?

— Немає. Я ніколи не любив шоу-бізнес. У мене не було амбіцій стати шоу-бізнесовою рок-зіркою чи кимось в цьому дусі. Я просто люблю музику. Усі хлопці, яких я знав, хотіли бути рок-зірками. Вони починали в 13—14 років грати на гітарі, тоді як я купив свою першу гітару в 22. Я думаю, що є істотна різниця між людьми, які роблять те, що я, і суперзірками, які живуть на зовсім іншому світі.

— Чи часто пишете пісні?

— Щодня. Я прокидаюся о сьомій ранку, випиваю дуже велику чашку міцної кави, і... десь між першою і другою чашкою кави до мене приходить натхнення, яке може тривати до 10—15 хвилин. Інколи я ловлю ідеї, інколи забуваю їх. Для мене це не робота. І мені дуже пощастило, що я цим займаюся, тому що мені це подобається.

— Своїй вічній супутниці — гітарі — ви виражаєте свою любов не лише в музиці, але й на полотні. Крім того, і в сценографії концерту використовуються картини, які намальовані вами. А якій марці віддаєте перевагу?

— Свою гітару я придбав в Guitar Club, в Італії. Вона зроблена з пластика, але звучить багато в чому, як перші чиказькі гітари. Під час покупки я зрозумів, що вона мені дуже подобається. Вона коштувала дешево, і хлопці з музичного магазину були дуже засмучені, адже для них це завжди шанс продати гітару за п’ять тисяч євро. Вона коштувала триста євро, але вона мені сподобалася, і я взяв дві.

— З ким із сучасних музикантів хотіли б разом виступити?

— Це Джеф Бек. Я вважаю, що він кращий гітарист у світі!