ЛГБТ – це про вашу сім’ю

Ви упевнені, що добре знаєте свою родину? А що, як одного дня ваша дитина підійде і зізнається, що належить до ЛГБТ? Різні люди реагують по-різному. У цій статті молодий чоловік і старша жінка розповідають про свій досвід. Пані Олександра - бабуся трансгендерного онука. Богдан - закритий гей, який працює вчителем.

Вони пригадують той день, коли ЛГБТ-людина відкривається своїй сім’ї. Що далі?

Олександра: – Я багато років працюю в освіті і, за іронією долі, проводжу для підлітків та педагогів просвітницькі заходи на теми сексуального виховання. У тому числі - говоримо і про ЛГБТ. Але ж хіба я могла подумати, що це торкнеться моєї родини?! Добре пам’ятаю цей день. Онукові було 14-ть, він приїхав у гості. Ми удвох ішли в перукарню. Я була роздратована: “Що тут стригти?” Дорогою постійно бурчала, але все-таки погодилася. У перукарні онук почав пояснювати, яку зачіску він хоче. Я ледве не благала перукарку: “Зробіть їй нормальну зачіску, це ж дівчинка!” У цей момент онук повертається до мене і говорить: “Я не дівчинка, я - трансгендер”. Це був шок. Я не знала, як реагувати. Сиділа мовчки і пробувала опанувати себе. Тим часом онук проводив лекцію для перукарки, хто такі трансгендери. Коли ми вийшли з перукарні, я вже не могла себе стримувати: “Приїдемо додому - у мене немає палки, але є швабра - і я виб’ю з тебе цю дурню!” Вдома ми довго говорили, начебто порозумілися, в усякому разі - прощалися по-дружньому.  Але через кілька днів я вислуховувала по телефону  докори від сина: “Мамо, як ти могла? Ти ж вчиш інших, як психологічно підтримувати дітей, а сама?” Мені було важко.

Богдан: – У моїй сім’ї саме бабуся першою дізналася про мою гомосексуальність. Я зателефонував їй у свій день народження. Мені було 17. Абсолютно спонтанне рішення, навіть важко пояснити, чому раптом вирішив зізнатися. Коротка розмова: просто сказав - і все. Бабуся була шокована, бо вона дуже любила своїх 5 онуків і мріяла про правнуків. Я її заспокоїв: правнуки будуть. Мені полегшало від бабусиних слів про те, що вона здогадувалася, але чекала, поки я сам скажу.

Другою людиною, кому я відкрився, був батько. На той час мама із татом були розлучені, ми не спілкувалися взагалі років 10, і раптом батько захотів відновити стосунки. Мене це страшенно дратувало, тож вирішив: “Скажу йому, що я - гей, і нехай пропаде із мого життя іще на 10 років!” Але я не вгадав батькову реакцію. Він спокійно прийняв мої слова, ми почали спілкуватися і зараз маємо гарні стосунки.

Пізніше я мав відверту розмову із кількома близькими родичами - тіткою, сестрою, братом. Але із мамою досі не заговорив на цю тему. Думаю, вона здогадується.

Олександра: – Коли я дізналася, то зрозуміла, що мені треба шукати інформацію. Перечитала все, що потрапляло під руку. Потім я дізналася, що в нашому місті проходитиме тренінг для медичних працівників. Хоча я не медпрацівниця, але заповнила анкету і написала, що мені просто необхідно на такому навчанні бути. Організатори не відмовили. Скажу вам чесно: на тренінгу я задавала найбільше питань, а після завершення мене познайомили із представниками “ТЕРГО” - громадської організації батьків ЛГБТ. Там почула важкі історії про те, як розривалися стосунки між найріднішими людьми, як деякі батьки не могли пережити стрес - і це навіть ставало причиною передчасної смерті найріднішої людини. “Ні! Цього мені не треба. Я не руйнуватиму свою сім’ю!” - сказала собі твердо і поїхала до дітей. Я постукала в двері до онука і відверто промовила: “Вибач, була неправа. Мені важко прийняти це, називати тебе в чоловічому роді, але я робитиму все, що зможу”.

Богдан: – Упевнений, що  ваш онук дуже цінує ваші зусилля. Пригадую себе в 14 років, дуже хотів, аби поруч були люди, які приймають і підтримують. Я намагався демонструвати світові свою індивідуальність - носив довге волосся, часто його фарбував. У той час остаточно усвідомив свою гомосексуальність і навіть відкрився кільком друзям. Взагалі, дехто з мого оточення ставився до моєї зовнішності та манер з осудом, але в педагогічному коледжі в мене таки було багато друзів, таких, хто міг підтримати або й захистити…

Інша справа - школа. Скільки вчився - стільки був жертвою цькування однолітків. У початковій школі протистояв своєму класові, а вже з 5 класу був один проти цілої школи. Тікати було нікуди - єдина сільська школа. Рятувало те, що вчителі ставилися добре, їх цілком влаштовував слухняний хлопчик-відмінник.

Олександра: – На жаль, мій онук у підлітковому віці зазнав цькування як з боку однокласників, так і від учителів. За останні чотири роки навчання змінив більше 10 шкіл. У деяких затримувався лише на кілька днів: ми були змушені забирати дитину, бо просто боялися за її життя. В одній зі шкіл до мене підійшла психологиня. Замість фахової поради я почула гнівний осуд та ще й погрози: “Що видумує ваша учениця? Ще й батьки підтримують її хворі фантазії! За таке треба позбавити батьківських прав!” Так розпочався наш “марафон на виживання” в школах. Як ви здогадуєтеся, закінчували школу як-небудь, аби атестат дали. І це при тому, що наша дитина здібна до наук і мусила багато працювати самостійно, адже йшлося про майбутнє.

Зараз онук навчається у престижному київському виші, до нього нормальне ставлення. Я дуже рада, що є в Україні навчальні заклади, де сформоване толерантне середовище, але мені дуже боляче, що багато ЛГБТ-підлітків зазнають страждань у школах. Не кожен дорослий здатен витримувати тиск упродовж тривалого часу, а діти в школах терплять роками!

Богдан: – Дуже прикро, але дорослі не можуть відмовитися від власних стереотипів: “Проблеми ЛГБТ-дітей у школі? Що ви таке говорите?! Це ж діти!”

Насправді усвідомлення себе - це тривалий процес. Я ще в початковій школі помічав, що відрізняюся від інших хлопців і думав, що “ненормальність” пройде. Але з початком статевого дозрівання запитання звучало все частіше і гостріше: “Чому мені подобаються хлопці, а не дівчата?” І якщо немає відповіді, не вдається знайти інформацію, немає нікого поруч, то з’являється відчуття, що в найближчому майбутньому буде ще гірше.

Тому я переконаний, що сексуальне виховання в школах необхідне, а діти з невеликих міст та сіл особливо потребують підтримки. Було б добре, якби працювали телефони довіри чи анонімні Телеграм-канали або інші способи комунікації, куди б підлітки могли звернутися і запитати.

Олександра: – Погоджуюся. Скільки б дорослі не заперечували, але сексуальна освіта важлива. У Німеччині, наприклад, вона є обов’язковою вже багато десятиліть. Заняття відбуваються не тільки в школах, а й у спеціальних центрах. А результат такий: кількість підліткових абортів значно нижча, ніж в Україні; менше булінгу за ознаками сексуальної орієнтації та гендерної приналежності. У німецьких центрах сексуального виховання медики, психологи, соціальні працівники пояснюють, що люди народжуються різними: гомосексуальними, гетеросексуальними, бісексуальними. І це - природа, а не особистий вибір людини. Тому на Прайдах в Європі є колони ЛГБТ-лікарів, ЛГБТ-поліцейських, ЛГБТ-вчителів. А в нас? Я тричі була на Київпрайді, щоб підтримати онука. І скажу вам чесно: це страшно, коли ти йдеш на прайд і пишеш на руці свій телефон і групу крові, бо не знаєш, що може трапитися. І це я, літня жінка. А що відчувають молоді люди? Якщо подивитися на український прайд, цей день відтворює ставлення суспільства до ЛГБТ. Ви бачите, що поліція оточила колону людей, і тільки всередині учасники почуваються безпечно.

Богдан: – Я зараз готуюся до камінг-ауту і допускаю думку, що через гомофобність нашого суспільства буду змушений піти з професії - і мене чекатиме або місце касира в супермаркеті, або виїзд в іншу країну.

Маю особистий негативний досвід, коли звільнився зі школи через тиск колег. Так сталося, що мій колишній хлопець після розриву стосунків зателефонував директору і розповів про наш зв’язок. Директор викликав мене і запитав: “Це правда? Ти гей?” - “Так. І що? Хіба я погано роблю свою роботу?” Після цього директор школи та деякі інші колеги почали ігнорувати мене. Абсолютно. Не віталися, не говорили, навіть не повертали голови в мою сторону. За кілька місяців я звільнився.

Проте, не можу промовчати, що в інших школах, де я працював і працюю зараз, до мене ставляться як до рівного, навіть якщо підозрюють або знають. Чесно кажучи, декому я сам говорю про гомосексуальність. А що тут дивного? Ви ж розповідаєте близьким друзям про романтичні стосунки, про особисте? От і я відкриваюся людям, до яких відчую довіру.

Олександра: – Довіритися іншій людині - це сміливий крок, і надзвичайно важливо - не зрадити людину, яка вам довірилася. Підлітки частіше довіряють чужим дорослим, ніж батькам. Звісно ж, бояться реакції, осуду… Зі мною вони зазвичай відкриті і задають багато запитань. Але не всі батьки дають дозвіл на заняття. Перед тим, як його проводжу, обов’язково запитую батьків. Зазвичай від них чую: “А ви будете говорити про “цих”?” Я прекрасно розумію, про кого йдеться, тож намагаюся відповідати, чітко артикулюючі терміни: “Я буду говорити про геїв, лесбійок, трансгендерів та бісексуалів так, як про них говорять в Європі. Наприклад,  гомосексуальність вивели зі списку хвороб і говорять про це, як про норму”. Не буду заперечувати, деякі батьки забороняють своїм дітям бути присутніми на занятті. Але коли починаю працювати із дітьми, то зазвичай хтось підходить і запитує, чи буде розмова про ЛГБТ. І тоді я бачу: із цією дитиною треба поговорити, бо вона вже залякана. На жаль, в українських школах залишається багато авторитарних вчителів, які продовжують сповідувати ідейні установки Радянського Союзу, в тому числі - “у нас сексу немає”. От дивина! Сексу немає, а підліткові аборти є.

Богдан: – Як то кажуть, наше суспільство не готове до впровадження законодавства про сексуальну освіту. Важко уявити, хто з політиків узявся б за це резонансне питання. Але ж проблеми цькування ЛГБТ-підлітків у школах існують сьогодні! І це проблеми конкретних дітей, на які ми повинні реагувати зараз.

Я вважаю, важливо запроваджувати курс сексуальної освіти в педагогічних і медичних навчальних закладах, щоб молоді спеціалісти були компетентними, якщо до них звертатимуться діти.

Було б добре, аби і для молодих батьків були цікаві просвітницькі проєкти про різноманіття. Зрештою, є сім’ї, де дві мами виховують дитину, або два тата.

Олександра: – Я вважаю, Україні необхідно впроваджувати обов’язкову сексуальну освіту. Зрозуміло, що нинішні політики уникають суперечливих питань, бояться розгубити свій електорат, але давайте думати про дітей, їх психологічний стан, безпеку, здоров’я. Я переконана, що завдяки сексуальній освіті ми змогли б уникнути багатьох випадків масштабного цькування, виховувати у дітей прийняття поваги до різноманіття.

А ті дорослі, хто зараз читає і категорично заперечує цю ідею, нехай уявить ситуацію, коли ЛГБТ - це не про когось, а про вас. Що буде, якщо ваш син чи внук прийдуть і запитають: “Як мені бути? Я - гей”.

Імена героїв змінено на їхнє прохання.

Лариса ГОРИСЛАВЕЦЬ, журналістка ГО Кременчуцький інформаційно-просвітницький центр “Європейський клуб”, в рамках проєкту LGBT-Talks за підтримки Freedom House Ukraine

Ілюстрації Маргарити Пітанової