«Танго останньої надії»

Класифікуючи лише тих, хто відвідував з концертними виступами місто Рівне упродовж декількох років за певними сталими ознаками, можна помітити їхні характерні риси: фактично всі виконавці здобули якісну професійну класичну художню освіту в національних музичних закладах і досвід роботи в художніх колективах далекого зарубіжжя, а відтак — опанували специфіку функціонування європейської концертної практики, в якій постійне позиціонування власної творчості на сцені, участь у численних конкурсах і фестивалях, а часто — в ролі їх організатора, є ознакою творчого довголіття. Їх вирізняє щире бажання пошуку нових форм спілкування з аудиторію, зокрема й крізь призму популяризаторської діяльності, можливість адаптувати зарубіжний досвід під вітчизняну виконавську традицію, розширюючи таким чином свої художні можливості.

Тож концерти львівських інструменталістів у свідомості художньо освіченої регіональної публіки майже завжди сприймаються як виступи віртуозів, які своєю витонченою інтерпретацією та філігранною технікою надають виконуваному твору надзвичайної оригінальності й блиску. Спробуємо це продемонструвати на прикладі лише однієї імпрези в органній залі Рівненської філармонії, здійсненої львівським тріо віртуозних музикантів Promenade у супроводі Академічного камерного оркестру філармонії (диригент — Ю. Скрипник, 18 вересня) під винесеною в заголовок назвою, дедалі активніше засвідчуючи й вихід країни із епідеміологічної та культурної самоізоляції й налагодження звичного концертного життя. При цьому відзначимо, що сучасні виконавці серйозної музики, на відміну від їхніх естрадних колег, мають якісну і ґрунтовну освіту або, точніше б сказати, художню школу в широкому сенсі цього слова й поєднують її з різнобічною концертною практикою і науково-дослідною діяльністю.

Так, до прикладу, Н. Пилатюк після опанування основ скрипкового мистецтва (від семи років) у свого батька, проф. І. Пилатюка, навчання в Івано-Франківському державному музичному училищі ім. Д. Січинського, Київській (ім. М. Лисенка, 1998—2000 рр.) та Львівській (ім. С. Крушельницької) спеціалізованих музичних школах (2000—2004 рр.) і ЛНМА ім. М. Лисенка (2004—2011 рр.) другу вищу освіту здобув за спеціальністю «Оперно-симфонічне диригування», виконував обов’язки соліста-інструменталіста Львівського будинку органної та камерної музики. Працював концертмейстером симфонічного оркестру в Ополе (2007—2010 рр., Польща), після завершення контракту в якому працював солістом молодіжного симфонічного оркестру «INSO-Львів». Він — лауреат міжнародного конкурсу «У благословенні скрипалевих рук» (гран-прі, Тернопіль) та низки інших (конкурс скрипалів ім. Ю. Янкелевича в Омську (Росія, 2011 р.), лауреат І премії та володар спеціального призу — скрипки видатного французького майстра А. Карбонара. У 2009—2010 рр. відзначений золотими медалями Академії мистецтв України.

ПЕТРО ДОВГАНЬ СЬОГОДНІ СВОЮ КОНЦЕРТНУ ДІЯЛЬНІСТЬ СПОЛУЧАЄ З ПЕДАГОГІЧНИМ ДОСВІДОМ

Еволюція сучасної вищої школи в Україні сформувала ще одне поняття, наближене до організаційно-культурних принципів Західної Європи, а саме: «неформальна освіта», суть якої зводиться до пошуку і здобуття специфічних «мозаїчних» (точкових) форм культурного досвіду в різних типах навчальних закладів чи окремих особистостей. І серед аналізованого львівського тріо Н. Пилатюк найбільше підпадає під цей варіант навчання, адже упродовж років набував необхідного практичного досвіду на майстер-класах у видатних виконавців-організаторів культурного життя: Б. Которовича (2000—2007 рр.), З. Брона (Польща, 2002 р., Москва, 2004 р. і Гамбург, 2006 р.), М. Фрішеншляґера (Австрія, 2003, 2005 рр.), Й. Томашека (Австрія, 2004 р.), А. Чумаченко (Мюнхен, 2007 р.). І цей досвід допомагає йому й надалі бути в належній виконавській формі, відчувати «музичний пульс» сучасності в чи не найактуальнішому його варіанті. Адже критична акумуляція різноаспектного художнього досвіду — це завжди благо в будь-якій царині культурної діяльності.

Ще один представник цього тріо — П. Довгань (фортепіано), котрий починав у майже традиційних для вітчизняної академічної школи формах заняття музикою, здобув ґрунтовну музичну освіту також у музичній академії ім. М. Лисенка, продовжив її вдосконалювати на асистентських студіях у класах відомих інструментальних виконавців Е. Чуприка та Р. Криштальського, які передали йому специфіку спілкування з різноманітною аудиторією й розкрили безліч художніх тонкощів виконавства і специфіки його сприйняття широким загалом. Цей досвід він згодом поглибив у власній концертній практиці на сценах Польщі, Німеччини, Швейцарії, Угорщини, Норвегії, Росії, постійно вдосконалюючись у художній інтерпретації.

Важливою складовою формування його виконавського реноме стала й співпраця з помітними диригентами: В. Плоскіною, І. Юзюком, Р. Филипчуком, Г. Матесом, Я. Колессою, І.Пилатюком. До цього ряду музичної характеристики можна зарахувати й практику його виступів з провідними класичними виконавськими структурами: Національним оркестром України, Академічним симфонічним оркестром Львівської філармонії, Академічним молодіжним симфонічним оркестром «INSO-Львів», камерним оркестром «Академії» та Perpetuum Mobile.

Сьогодні свою концертну діяльність він поєднує з педагогічним досвідом, який упродовж багатьох років передає студентам згаданої вже Музичної академії, виконуючи обов’язки доцента кафедри спеціального фортепіано. Утім, таким шляхом, наслідуючи своїх іноземних колег, ідуть сьогодні майже всі талановиті митці Європи та США.

І нарешті, третій учасник цього тріо — А. Сопіга, який також є представником згаданої вище львівської інструментальної школи, пройшовши аналогічний шлях формування себе як творчої особистості (свого часу здобув середню спеціальну музичну освіту у Хмельницькому державному музичному училищі ім. В. Заремби), має також чимало оригінальних художніх відзнак. Позиціонуючи себе як гітарист-композитор (а композитор і виконавець в одній особі — це завжди найкращий тандем для виконання власного твору та й сприйняття мистецтва найвибагливішою публікою), він, продовжуючи практику своїх іноземних колег і усвідомлюючи важливість міжкультурних контактів у власній творчості, здійснив стажування в Музичному коледжі Сантандер (Іспанія), який традиційно славиться гітарним виконавством.

Прикметною рисою А. Сопіги є високий професіоналізм та художня мобільність, адже митець залишається постійним учасником-солістом низки міжнародних інструментальних ансамблів та оркестрів. Відтак — своєю грою він широко відомий у Польщі, Німеччині, Голландії, Іспанії, ОАЕ й в інших країнах світу. Його характерною професіональною ознакою, на відміну від творчої практики колег, є те, що він — «сесійний» музикант на звукових студіях України, що також характеризує його як фахівця, здатного швидко адаптуватися до будь-якого культурного контенту. З огляду на це він активно співпрацює з відомими світовими та українськими інструменталістами, вокалістами, діджеями. Тож перемоги на численних всеукраїнських та міжнародних конкурсах є лише логічним підтвердженням його високого художнього реноме.

Ще одним професіональним здобутком цього музиканта є те, що він — перший виконавець творів М. Скорика та М. Вербицького для гітари, що вже саме по собі гідне поваги.

А загалом ці музиканти, маючи якісну й різноаспектну освіту, здобуту в декількох спеціалізованих навчальних закладах на різних освітніх рівнях і програмах та яскравий досвід стажування чи майстер-класів у видатних зарубіжних педагогів, вкотре спростовують думку про доцільність «скорочених» термінів навчання, активно практикованих в освітній практиці сучасної України, і спонукають до перегляду наявного освітянського досвіду. Адже сучасні випускники художніх ЗВО поки що слабо позиціонуються в культурній практиці сьогодення. Та й студенти-іноземці поступають в українські ЗВО, вже маючи повну вищу освіту, здобуту в художніх закладах у себе на батьківщині.

І хоча назва концерту викликає чимало запитань до організаторів стосовно самої ідеї заходу, адже танго сприймалося як революційне в народному танці, назагал він вкотре виявився якісною презентацією сучасної світової класики на регіональній сцені та ролі в ньому вітчизняної культурної практики, адже запропоновані музичні композиції в інтерпретації згаданих вище виконавців позиціонують Україну з найкращого боку (у програмі звучала музика А. П’яцоли: «Пори Року в Буенос-Айресі», «Кафе 1930», «Liber танго», «Medi Tango»; Р. Гальяно «Танго для Клодо»; В. Винницького «Втрата» (пам’яті М. Скорика), Є. Петербурзького «Загублене Танго», М. Скорика «Танок» та «Три джазові п’єси»).

Сергій ВИТКАЛОВ, доктор культурології, професор кафедри культурології та музеєзнавства, Рівненський державний гуманітарний університет. Фото надані автором