Україна і проблема фальшивої історичної пам’яті

«30 січня 1945 у Данциґській бухті був торпедований радянським підводним човном С-13 (командир — Олександр Маринеско) і затонув лінкор «В.Густлов» із 7 тисячами членів екіпажів підводних човнів на борту. Після цього в Німеччині було оголошено триденний траур, а О.Маринеско офіційно названий особистим ворогом Гітлера. Це була «атака століття», бо знищені Маринеско німецькі підводники повинні були на кількох десятках найновіших субмарин зірвати в Атлантиці постачання «другого фронту» та вивести США і Велику Британію з війни. Подвиг Маринеско порятував війська союзників у Європі й істотно наблизив перемогу над Гітлером».

Такі чи майже такі тексти можна було прочитати в українській пресі — не проросійській чи комуністичній, а саме в українській — ще 10 — 15 років тому. Ба більше, й досі з’являються дописи, присвячені «уславленому командирові підводного човна Маринеско, що більше зробив для перемоги, ніж багато генералів, разом узятих». Досі ім’я героя-підводника фігурує в топонімії України й у назвах різного роду освітніх закладів.

А Друга світова війна для абсолютної більшості українців розпочалася 22 червня 1941 року. Он і Президент Зеленський після обрання про це писав у соцмережах: «Київ бомбили, оголосили, що почалася війна...» Ну, а для Західної України воєнні часи настали дещо раніше — коли 17 вересня 1939 року туди вступила Червона армія. А так часи були мирними, довоєнними. І ніхто не чекав війни. Ні, звичайно, Гітлерові не вірили, проте всі вірили в мудрість Сталіна, що він не допустить початку війни, бо армія ще не здійснила переозброєння на нову техніку. Тим часом радянська розвідка невпинно доповідала Сталіну, що Німеччина от-от нападе, проте «вождь усіх народів» не хотів вірити своїм розвідникам. Ось такі твердження є ще більш поширеними, бо йдеться не про одну постать «моремана», а про цілий період історії. «Мені старі люди розповідали...» в дописах такого ґатунку сусідять із цитуванням документів і фрагментами з книжок радянських полководців.

І, нарешті, Микита Хрущов. Жорстокий кат сталінських часів, коли його прислали в УРСР, він підписував розстрільні списки на десятки тисяч людей. Потім, щоправда, вже після смерті Сталіна, де в чому розкаявся, звелів випустити з таборів ҐУЛАҐу й інших «виправних» структур (здебільшого будівельних і гірничих) мільйони людей. А разом із тим своїми необачними експериментами руйнував економіку СРСР (влаштував раднаргоспи, чим знівелював планові засади народного господарства, які хоч так-сяк давали можливість підтримувати в ньому лад), запроваджував усюди вирощування кукурудзи, аж до полярного кола, тим часом вона на більшости території СРСР просто не визрівала, побудував величезні житлові масиви неоковирних і незручних п’ятиповерхівок, названих у народі «хрущобами», порізав на метал цілу купу найновіших військових кораблів і літаків, а також кілька разів скорочував армію (найпам’ятнішим із цих скорочень звалося «мільйон двісті») — і так далі, і таке інше. В Росії Хрущову ставлять на карб і те, що він «подарував Крим Україні», на наших теренах це або вважають заслугою Хрущова, або наводять документи — мовляв, зовсім не він «дарував» Крим, а Малєнков із Ворошиловим, ось їхні підписи... Ну, а те, що в останні роки хрущовського правління не стало в продажу хліба та борошна, особисто пам’ятають ті, кому нині шістдесят і більше. Одне слово, поганим господарем був Микита, та й політиком дурним — ледве не розпочав ядерну війну в 1962 році...

Я навів лише три приклади знакових сюжетів (чи, сказати б, сюжетних комплексів), які є складовими історичної пам’яті українців. Домінуючими складовими, коли йдеться про згаданих персонажів і часові відтинки подій. А разом із тим — або істотно викривленими, або повністю фальшивими. Так, саме повністю, коли йдеться про Олександра Маринеско, та майже повністю у разі з українцями та Другою світовою війною. Коли ж ідеться про Микиту Хрущова, то викривленими істотно, а в деяких сюжетах — дуже й дуже істотно, внаслідок чого реальні події приховані за запоною фальшу.

Іншими словами, маємо тут наочні (серед численних інших) вияви фальшивої історичної пам’яті, яка сприймається як щось самоочевидне, незаперечне, таке, що начебто передане нинішнім поколінням від діда-прадіда чи від близьких знайомих («матрос, який плавав із Маринеско», «літні люди, які пам’ятали довоєнний час», «виконавці розпоряджень про саджання кукурудзи за полярним колом» тощо). Насправді ж маємо таку фальшиву історичну пам’ять, яка перетворилася на соціально-історичну міфологію. Остання являє собою певну систему квазіфактів й оповідей про значущі події минулого; йдеться про свідомо створену пропагандою та підкріплену всією державною могутністю (зокрема й репресивною машиною) систему ідеолого-політичних міфологем, які з часом перетворилися на певні стереотипи розуміння історії і втілилися в фальшиву історичну пам’ять не лише т.зв. пересічного люду, а й значного числа претендентів на роль суспільної еліти. Така фальшива історична пам’ять передається з покоління в покоління та постійно коригується за допомогою російських масмедіа і певного числа ЗМІ України.

Практика останніх десятиліть довела, що процеси очищення соціально-історичної пам’яті (цей термін знімає непринципові для нашої теми нюанси розбіжностей між поняттями «історична пам’ять» і «соціальна пам’ять»), її відновлення та переконструювання на основі фактів і критичного мислення переходити до детальної розмови про конкретні прояви такої пам’яті та про такі інструменти, варто здійснити бодай стислий теоретичний екскурс, бо такій інтелектуальній спільноті, як читачі «Дня», безумовно, буде цікаво дізнатися, що вкладає світова гуманітарна наука в поняття історичної пам’яті. Та про це — в наступній частині статті.

У цьому плані показовою є воістину гротескна ситуація з «подвигом 28-ми панфіловців», який увійшов до офіційного радянського «літопису Вітчизняної війни». Проте це, як то кажуть, абсолютна туфта в стилі Орвела. Так, бій у районі Дубосєкова був, але його вів стрілецький полк неповного складу, а не 28 солдатів на чолі з політруком (як же без нього?). По війні з’ясувалося, що з цих навмання названих газетярам політвідділом 28-ми, посмертно удостоєних звання Героя Радянського Союзу за те, чого вони не робили й не могли зробити (тобто знищити пів сотні німецьких танків), четверо залишилися живими; один із них... служив у німецькій поліції. Його по війні засудили. А троє ще довго виступали перед молоддю, зі сльозами на очах розповідаючи їй про свій героїчний бій, якого ніколи насправді не було. Головне, що документально ще за Сталіна була доведена фальсифікація історії! Але міфологію руйнувати не дозволили. Врешті-решт стаття про реальні обставини цього «подвигу» — на підставі документів військової прокуратури — була опублікована наприкінці 1960-х у журналі «Новый мир» і стала однією з причин усунення Олександра Твардовського з посади головного редактора. А «28 панфіловців» продовжили своє буття як складова фальшивої історичної пам’яті. Наприкінці 1980-х, під час перебудови, матеріали про реальні обставини бойових дій у тих місцях знову були описані в ЗМІ, а на початку 2000-х повторені в більш розширеному вигляді в наукових статтях і науково-популярних книжках російських дослідників історії Другої світової війни. Здавалося, все має стати на свої місця. Проте за президентства Путіна неототалітарна пропаганда в поєднанні з політичним тиском швидко реанімувала фальшиву історичну пам’ять, і як наслідок у 2016 році директор Держархіву РФ Сергій Мироненко, який публічно назвав міфом «подвиг 28 панфіловців» (і це стало несподіванкою, шоком для тисяч російських інтелектуалів, які по вуха занурилися в міфологічну реальність!) змушений був піти з посади, а на державне замовлення знято було стилізований під документ художній фільм про «подвиг 28-ми», що відтворив версію сталінської пропаганди, яка свого часу сфальсифікувала все, що могла. А міністр культури РФ історик Володимир Мединський заявив — не має значення, як було насправді, в історичній пам’яті зберігся саме героїчний подвиг 28 бійців і політрука Клочкова-Дієва (прикметним є і це — подвійне прізвище політрука, бо творці міфу ніяк не могли обрати один із варіантів, тому врешті-решт поєднали обидва, мовляв, одне справжнє, а друге — прізвисько від бійців-українців — адже «політрук діє»...). А оскільки з кінця 1941 року тоталітарна та неототалітарні механізми насильства й пропаганди — в послабленому вигляді вони діяли і в 1990-ті, без офіційних вказівок з Кремля, але ж залишилися основна маса вчителів і шкільні підручники, та й усі майже пам’ятники радянської доби разом із топонімією, — то для кожного нового покоління гучні викриття міфу були несподіванкою, і далеко не завжди сприймалося позитивно, а по тому міф відновлювався.

Ось так на загал працюють механізми формування та підтримання дії соціально-міфологічних формул фальшивої історичної пам’яті. Вони тим більш успішні, якщо йдеться про складові всеосяжного способу життя цілого суспільства, якщо відбувається заміщення «нормального» бачення світу не лише в свідомості, а й у підсвідомості. Сковорода колись казав: світ ловив мене, та не спіймав, — ті часи минулися. Тепер відповідні суспільства ловлять майже всіх, і непомітно для них; вислизнути з тенет тепер дуже важко.

Отож чи треба спеціально зазначати, що питання історичної пам’яті є одним із провідних для України та всього світового українства? Причому не суто теоретичним, а засадничо-практичним. Особливо в зв’язку з російською агресією, окупацією Криму та частини Донбасу, насаджуванням у самій Росії і поза нею тоталітарної міфології за допомогою потужної пропагандистської машини та — в самій РФ — ще й репресивного апарату.

Сучасна російська історична міфологія, яка або замістила собою реальну історичну пам’ять, або викривила її, розповідає про росіян як «рятівників людства», про «здобуту власними силами велику перемогу» і «всесвітню місію російського народу». Відтак за нинішніх умов має йтися як про цілеспрямовану протидію поширенню соціально-історичних міфологем, продукованих російською пропагандою, і не тільки офіційною, так і про своєрідне «промивання мізків» мільйонів українців.

Зазвичай слово «промивання мізків» уживають у негативному сенсі, виходячи з наче «самоочевидного» засновку про апріорі правильні ментальні настанови, принципи поведінки та світоглядні цінності індивіда, які, мовляв, можуть бути лише «засмічені» пропагандою. Проте реально в людини, яка виростає за умов загального панування соціально-історичної міфології тоталітарного чи неототалітарного типу, тим паче в другому чи третьому поколіннях, не може бути таких настанов і навіть «моральної невинності» (С.Рубінштейн); світоглядні орієнтації та мисленнєві матриці такої людини будуються на фундаменті «словесних шлакоблоків» (М.Мамардашвілі), які унеможливлюють критичне мислення та самочинну діяльність. І соціальна пам’ять може бути відновлена/реконструйована тут лише в разі посиленого «промивання мізків», деконструкції всієї соціально-історичної міфології.

Практика останніх десятиліть довела, що процеси очищення соціально-історичної пам’яті (цей термін знімає непринципові для нашої теми нюанси розбіжностей між поняттями «історична пам’ять» і «соціальна пам’ять»), її відновлення та переконструювання на основі фактів і критичного мислення переходити до детальної розмови про конкретні прояви такої пам’яті та про такі інструменти, варто здійснити бодай стислий теоретичний екскурс, бо такій інтелектуальній спільноті, як читачі «Дня», безумовно, буде цікаво дізнатися, що вкладає світова гуманітарна наука в поняття історичної пам’яті. Та про це — в наступній частині статті.