Андрій Лівицький. 28 років на чолі уряду УНР в екзилі

В архівних документах розвідки неодноразово згадується про Андрія Миколайовича Лівицького, котрий був ключовою фігурою як у роки проголошення незалежності України та її обстоювання упродовж 1917 — 1920 років, так і за часів боротьби за інтереси українців в еміграції.

У різні періоди української історії він обіймав низку високих посад в органах влади УНР — був членом Української Центральної Ради, міністром юстиції та міністром закордонних справ, заступником Голови Ради Народних Міністрів, головою дипломатичної місії УНР в Польщі. Він також був одним із організаторів та керівників Трудового Конгресу України, який у січні 1919 року затвердив історичні документи — Універсал Директорії УНР про об’єднання УНР та ЗУНР. Ще вагомішою була його роль в українському визвольному русі в міжвоєнний період. На той час він був прем’єром уряду УНР, головою Директорії УНР та Головним отаманом військ УНР після загибелі Симона Петлюри, президентом УНР в екзилі.

Не дивно, що діяльність А. Лівицького намагалися пильно відстежувати органи ВУЧК-ДПУ-НКВС-МДБ СРСР. Попри зміну назв, усі ці радянські органи більшовицької держбезпеки послідовно і наполегливо чатували на нього, починаючи ще з Всеукраїнської надзвичайної комісії. Про це свідчать документи зі справи-формуляру «Зубр». Такий псевдонім обрали для нього чекісти. Мабуть, не випадково.

У справі зберігається висновок, підготовлений начальником секретно-оперативної частини особливого відділу при Центральному управлінні надзвичайних комісій України Семеном Дукельським, стосовно обвинувачення членів уряду Української Народної Республіки та українських політичних партій в антирадянській контрреволюційній діяльності.

Перелічивши всі ймовірні гріхи уряду УНР, з вини якого буцімто «затягнулася Громадянська війна і торжество соціалістичної революції в усьому світі» і який із-за кордону готує «нові авантюри та інтервенції для походу й завоювання України і Росії, щоб у потоках робітничо-селянської крові втопити справу визволення робітників та селян від гніту світового імперіалізму та світового капіталізму», кадровий чекіст висловив пропозиції стосовно покарання керівників українського уряду.

Зокрема, стосовно А. Лівицького вердикт звучить так: «Щодо заступника Голови Ради Міністрів і міністра юстиції в кабінеті міністрів Б. М. Мартоса, міністра закордонних справ в кабінеті міністрів І. П. Мазепи в період польської окупації, заступника Голови Ради Міністрів і міністра юстиції в кабінеті міністрів В. К. Прокоповича, голови делегації з переговорів із Польщею про укладання оборонно-наступального союзу, члена Центрального комітету Української партії соціалістів-демократів Андрія Миколайовича Лівицького, як ворога народу, застосувати вищу міру покарання, але з урахуванням того, що він не заарештований, — визнати Андрія Миколайовича Лівицького поза законом» (ГДА СЗР України. — Ф. 1. — Спр. № 10135.— Т. 2. — Арк. 22).

Цей документ датований від 20 січня 1921 року. На той час армія УНР під натиском більшовицьких військ змушена була покинути територію України і перейти до Польщі й Румунії. А проти учасників національно-визвольної боротьби почалися репресії.

У документі нарівні з традиційними звинуваченнями в контрреволюційній діяльності цитуються окремі матеріали доби УНР, які нині є важливими для розуміння вчинків і настроїв тогочасних діячів. Так, тут міститься текст подяки Голови Директорії УНР Симона Петлюри від 21 травня 1920 року голові дипломатичної місії в Польщі Андрію Лівицькому. «Шановний Андрію Миколайовичу, — йдеться в подяці, — сім місяців тому Урядом Республіки була направлена до Польщі Українська дипломатична місія з метою укладання миру. Доручаючи Вам важку відповідальну роботу з керування місією, Уряд сподівався, що Ви своїм тактом і державним умінням зможете визначити вірний шлях роботи місії, як цього вимагають інтереси України, і доведете переговори до бажаного кінця… Завдяки Вашому такту, витримці і глибокій вірі в державницько-творчі сили нашого народу Ви безвідмовно віддалися важкій роботі, не дивлячись на недовіру і малодушність, які переважали серед непостійних кіл нашого суспільства як в Україні, так і за кордоном.  І нарешті Ваша робота призвела до бажаного завершення. Україна визнана як суверенна держава з боку Польської Республіки, і між обома укладені політична і військова конвенції, які дають нам підстави для зміцнення нашої державності і консолідації всіх наших творчих національних сил для блага нашої Республіки. Я впевнений, що досягнуті нашою місією в Польщі великі надбання будуть занесені в історію як сторінка нової ери нашого дійсно реального державного життя» (ГДА СЗР України. — Ф. 1. — Спр. № 10135.— Т. 2. — Арк. 30).

Попри те, що з роками значення цього договору неодноразово переосмислювалося, слова, висловлені в подяці від керівника Української держави, характеризують А. Лівицького, найперше, як вправного дипломата, котрий у непростій ситуації успішно впорався з поставленим йому завданням. Йому вдалося знайти компроміс, який у тих обставинах, коли УНР опинилася за крок від поразки, дав змогу врятувати рештки армії і продовжити боротьбу ще на деякий час.

Сам Андрій Лівицький одразу після підписання Варшавського договору в одному своєму листі так висловлював свою позицію: «...Хай судить нас історія, ми з радістю приймемо вирок, навіть жорстокий вирок, аби він був винесений вільним українським народом в Незалежній Українській Державі».

Тим часом у ВУЧК, а згодом в ДПУ УСРР вирок виносили за іншими критеріями. Після того як А. Лівицький по загибелі Симона Петлюри обійняв посаду Головного Отамана військ УНР і очолив Директорію УНР, він уже до кінця життя не залишався без пильної уваги з боку радянських спецслужб.

Як свідчать окремі характеристики А. Лівицького із архівних документів, він вирізнявся виваженою позицією щодо багатьох питань, серед представників інших країн мав реноме освіченого, європейського за поглядами, впливового лідера, з якими можна мати справу. Мав авторитет і серед свого оточення, яке обстоювало думку й надалі розвивати ідеї УНР і не полишати боротьбу за відновлення незалежності України.

Таку характеристику дав йому і один із колишніх соратників Андрій Головко, заарештований органами ДПУ і звинувачений в антирадянській контрреволюційній діяльності. У протоколі допиту від 23 листопада 1933 року він свідчив так: «Стосовно Лівицького, кандидатура його у жодного з членів керівної ланки не мала заперечень — у сенсі визначення йому ролі головного керівника політичного життя відродженої Укр. національної республіки. Досвідчений, по-європейському освічений політичний діяч ще з часів австрійського парламенту, українець, який пов’язав своє ім’я і долю з 1918 року з історією колишньої Української Народної Республіки в ролі глави одного із закордонних посольств уряду Директорії (Копенгаген). Водночас і серед українських емігрантських кіл, серед колишн. послів і голів місій Директорії, а також в низці урядів буржуазної Європи ця фігура користувалася відносно найбільшою питомою вагою» (ГДА СЗР України. — Ф. 1. — Спр. № 10135. — Т. 1. — Арк. 31).

Відтак радянськими органами держбезпеки на А. Лівицького в різні роки велися справи-формуляри, справи оперативної розробки та розшуку. При цьому із архівосховищ діставали матеріали ще дореволюційних часів. Так, серед архівних документів зберігається довідка із Центрального державного історичного архіву МВС СРСР на Андрія Лівицького, в якій зазначено, що він навчався в Київському університеті святого Володимира і, як свідчить повідомлення начальника Київського губернського жандармського управління, «1899 р. притягувався до дізнання і утримувався під вартою за підозрою в належності до РСДРП та участі в студентських заворушеннях». Далі йдеться про те, що А. Лівицький, юрисконсульт при повітовому з’їзді м. Лубни, 1906 р. притягувався до дізнання за антиурядову пропаганду. «У 1905 — 1906 рр., мешкаючи в м. Лубни Полтавської губернії, був членом місцевої організації Української партії «Спілка». З огляду на причетність його до «визвольного руху» 1905 р. мав залишити службу в Лубенському окружному суді, де працював секретарем». Також ідеться про те, що 1907 року він серед інших осіб притягувався до відповідальності у справі про «Лубенський революційний комітет» партії соціалістів-революціонерів і вироком військово-окружного суду 1909 року був засуджений до відбуття покарання. (ГДА СЗР України. — Ф. 1. — Спр. № 10135. — Т. 2. — Арк. 120).

Навіть попри деякі неточності, ці відомості свідчили про те, що А. Лівицький ще в юнацькі роки брав активну участь у громадсько-політичній діяльності, а вже у зрілому віці використовував набутий досвід під час проголошення і розбудови Української Народної Республіки. Він пройшов шлях покоління українців, яке на початку ХХ століття розгорнуло український рух на захист рідної мови, друкування газет та книжок українською, популяризації українських п’єс у театрах тощо, а невдовзі висунуло вимогу самостійності і соборності України.

У матеріалах справи зберігається ще один цікавий документ. Це довідка із Центрального державного архіву Жовтневої революції та соціалістичного будівництва МВС СРСР. У ній зазначено, що 1917 року А. Лівицький, за відомостями канцелярії Тимчасового уряду, значився Полтавським губернським комісаром Тимчасового уряду, а 1919-го був міністром юстиції та закордонних справ уряду УНР.

Водночас ці документи формували лише біографічну складову фігуранта агентурно-оперативних справ. Обвинувальна ж складалася зі свідчень про його участь після смерті Симона Петлюри в консолідації розпорошеної української еміграції під егідою Державного Центру УНР в екзилі. Андрій Лівицький просував ідею створення єдиного політичного фронту українських партій.

У листі до одного із українських діячів та лідера УСДРП Ісаака Мазепи від 22 жовтня 1926 року Андрій Лівицький писав: «Положення в Україні вимагає від української політичної репрезентації за кордоном, щоб всі політичні угрупування, що стоять на платформі УНР, взяли участь в акції, яку готує Уряд УНР для звільнення України від московської окупації.

Вам як представнику єдиної найбільш активної політичної партії пропоную від імені уряду УНР вжити заходів, щоб УСДРП висловила з цього приводу свою думку.

Конкретно справа в тім, що в Україні більшовики втрачають силу з кожною годиною, в КП(б)У триває розклад, московсько-комуністичний експеримент опинився перед катастрофою. Українські маси самостійно готуються до повалення влади московських окупантів, національно-революційний рух стихійно шириться всією Україною. Щоб цей рух направити на демократичний шлях, потрібно всій українській демократії спільно з урядом УНР протиставити всю свою силу затіям української реакції. Українська демократія повинна мати на увазі, що в теперішній час стоїть питання про ліквідацію московсько-комуністичних експериментів і зі сторони західно-комуністичних експериментів і зі сторони західноєвропейських держав.

Маючи це на увазі, сподіваюсь, що УСДРП не відмовиться від співпраці з урядом УНР» (ГДА СЗР України. — Спр. 12617. — Т. 16. — Арк. 458).

У багатьох листах Андрій Лівицький стверджував, що настав час, коли українці мають виявити свою державну творчість. Наголошував, що на політичному горизонті Європи видніються великі та важливі події, в яких українці мають брати активну участь і внаслідок яких мають відбутися великі зрушення в Україні. Мовляв, країни Європи усвідомили всю небезпеку і загрозу, яка походить від СРСР, і готові підтримувати український визвольний рух.

Загалом він залишив по собі велику епістолярну спадщину. Це листування з відомими українськими діячами: Симоном Петлюрою, Ісааком Мазепою, Олександром Шульгиним, Іваном Огієнком, Іларіоном Косенком, Миколою Шумицьким, Володимиром Кедровським і багатьма іншими. Ці листи проливають світло на різноманітні аспекти розбудови держави, становлення й діяльність Державного Центру УНР в екзилі, становище української політичної еміграції, відносини між окремими її течіями, а також протистояння української політичної еміграції та радянських органів держбезпеки, особисте життя Андрія Лівицького та інших відомих українських діячів.

Листи розпорошені по фондах різних архівних установ. Частина із них, яку було свого часу перехоплено радянськими органами держбезпеки, зберігається в Галузевому державному архіві Служби зовнішньої розвідки України. Вони охоплюють 1920 — 1930-ті роки і є унікальним історичним джерелом для вивчення історії українського державотворення й національно-визвольного руху.

Як ось цікавий лист про те, як будувати відносини з найближчими сусідами після здобуття Україною незалежності. Український політичний і громадський діяч, публіцист, голова дипломатичної місії УНР у Будапешті Микола Галаган у листі до Андрія Лівицького пише таке: «Я переконаний, що після звільнення території України доведеться ліквідувати конфлікти, більшого чи меншого значення, які, безумовно, виникнуть із найближчими сусідами… З моєї точки зору реальне життя України вимагає союзу з Угорщиною. Беручи до уваги взаємостосунки з Угорщиною та її суспільний і державний лад, слід зазначити, що вони не відповідають демократичним вимогам України, але державні інтереси українського народу потребують союзу з Угорщиною» (ГДА СЗР України. — Спр. 12617. — Т. 2. — Арк. 2, зв.).

Наріжним каменем діяльності А. Лівицького була популяризація ідеї незалежності УНР серед урядів країн світу, а також піднесення рівня національної свідомості всередині радянської України й посилення незадоволення більшовицьким режимом. Для цього проводилася інформаційно-пропагандистська робота, створювалися повстанські загони та підпільні групи.

Разом з тим він не був прихильником радикальних дій, методів терору чи непримиренного протистояння з опонентами до останнього подиху. Для нього особисто й діяльності очолюваного ним уряду були характерні поміркованість, вірність парламентсько--республіканським традиціям та чіткий державницький орієнтир. Це сприяло гуртуванню навколо нього однодумців і водночас спричиняло відтік до інших емігрантських організацій тих, хто прагнув більшої активності, рішучості, непримиренності й боротьби за національні інтереси будь-якими методами.

Тим часом, як свідчать архівні документи, в повоєнний період інтерес до особи А. Лівицького з боку радянських спецслужб уже був не такий, як у 1920 — 1930-х роках. Зрештою, уже й стан здоров’я не давав йому змоги повною мірою віддаватися роботі на посаді першого президента Української Народної Республіки. А загалом він упродовж двадцяти восьми років, із 1926-го до 1954 року, найдовше із числа всіх українських державних діячів, очолював Державний Центр УНР в екзилі.

Помер Андрій Лівицький 17 січня 1954 року. У матеріалах справи про це зазначено так: «У січні 1954 року Лівицький Андрій Миколайович помер, що підтверджується довідкою 1-го відділу КДБ при Раді Міністрів УРСР. На підставі викладеного постановив:

Загальносоюзний розшук Лівицького Андрія Миколайовича припинити, розшукову справу № 32 на нього здати на зберігання в архівно-обліковий відділ КДБ при Раді Міністрів УРСР» (ГДА СЗР України. — Спр. 10135. — Т. 2. — Арк. 163 — 164).