Хто і що стоїть за безладом у Казахстані?
Конфлікт у місті Жанаозені, що за один день забрав життя десятків людей, почався зовсім не вчора. Ще у травні робітники-нафтовики вийшли на центральну площу міста з вимогою підвищення заробітної плати. Працівникам здалося, що власник нафтової компанії — казахсько-китайське СП — платить їм не по совісті.
Підвищувати оклади робітників капіталісти не захотіли ні в яку. Тоді, не знайшовши розуміння у господаря, нафтовики просто не вийшли на роботу. І їх просто звільнили: півтори тисячі людей опинилися на вулиці без засобів для існування. Замість них найняли інших, згідливіших, благо вільних рук у країні — маса.
Більше півроку звільнені виходили на площу, сиділи, палили вогнища, рятуючись від підступаючих холодів і вимагаючи тепер уже відновлення на робочому місці, покарання колишнього працедавця, а потім — начебто задля пристойності — й відставки уряду, що не бажає перейматися їхньою долею. Насправді — перемовин з робітниками ніхто не вів, із «центру» за ці сім місяців ніхто до них так і не приїхав. Мітинг декілька разів намагалися розганяти, почалися арешти профспілкових лідерів, потім — дивні і до цього часу не розслідувані вбивства активістів страйкового руху...
Приїжджала солідна опозиція з Алмати — хотіла примазатися, але не вийшло. Можливо, тому що більшість протестуючих — з «оралманів», переселенців з сусіднього Узбекистану, не дуже заклопотаних політикою — їм шматок хліба подавай. Головним союзником та «інформаційним партнером» страйкуючих став напівмаргінальний і незареєстрований рух «Соціалістичний опір», що декларує «революційне знищення капіталізму».
З’явився заступник і з-за кордону — декілька лівих депутатів Європарламенту. Втім, прояв співчуття із Заходу не додав страйкуючим шансів на перемогу. Більш того, у патріотичних блогах їх одразу ж назвали «провідниками американських інтересів». Більш того: вчорашні бурильники перетворилися на учасників гри нібито затіяної з-за кордону опальними ворогами Назарбаєва Аблязовим і Алієвим. Останні, як написав один місцевий політолог, досить близькі до Бориса Березовського, а всі разом — до тих британських та американських олігархічних кіл, у яких у моді «плани переформатування кордонів на пострадянському просторі». Така неоплачена добавка за шкідливість стала чинником «геополітичної боротьби за євразійську дестабілізацію».
Кривава розв’язка настала тоді, коли в якоїсь сторони здали нерви. Поки не зрозуміло — у кого: у нафтовиків чи у влади. Судячи з офіційної позиції, протестувальники одразу перетворилися на натовп хуліганів, проти якого було вжито найкрутіших заходів. За словами ж самих робітників, саме міліція спровокувала конфлікт, просто як під час хвилювань у Каїрі, з розгону в’їхавши у натовп протестуючих на автомобілі.
Такий розвиток подій нагадує мені зовсім іншу історію, що сталася в узбецькому Андижані шість з половиною років тому. Тоді багатоденний мітинг мусульман, які вимагали від суду виправдання своїх побратимів, за декілька годин перетворився на терористичний акт зі звільненням в’язниці й захопленням місцевої адміністрації.
Й у тому, і в іншому випадку насильство з боку опонентів виявлялося надзвичайно вигідним владі. Влада або спокійно чекає цього насильства, своєю бездіяльністю змушуючи мирний натовп перетворюватися з часом на озвіріле стадо, або активно розпалює вогонь ненависті, провокуючи на себе справжню атаку. У відповідь на злочинні дії натовпу, для захисту «громадського порядку» влада вільна «мочити» противників на повну. Кров розв’язує їй руки. У відповідь на кинутий з натовпу камінь летять бойові кулі. Ефект виявляється подвійним чи навіть потрійним. Влада отримує виправдання своїм жорстким діям — це раз. Бунт придушений, та так, що мало не здасться, — це два.
Коли народ собі тихо чогось там вимагає, можна не звертати жодної уваги. Якщо люди обурюються дуже активно — потрібно вміло перетворити їх на терористів. Саме таку тактику протидії акціям протесту населення обрав уряд Казахстану. Якщо не можна втихомирити повсталих — ну, мізків не вистачає чи бажання, не важливо — треба їх демонізувати, а потім розстріляти й розтоптати. Наостанок непогано б знайти вдома в арештованих активістів декілька патронів і листівки забороненої релігійної партії. В епоху тотальної ісламофобії та боротьби з тероризмом це буде гарною «відмазкою» і перед впливовими партнерами в Європі — це три.
Жорстке, але «справедливе» придушення «вилазки бурильників-хуліганів і нафтовиків-терористів», про яку в понеділок повідомлять офіційні газети Казахстану, дозволить Назарбаєву досягти й ще однієї мети — закрутити гайки перед достроковими виборами парламенту. У хід піде і вимушене «антитерористичне» блокування Інтернету, під шумок можна буде притиснути і «несистемну опозицію», помічену в симпатіях до норовистих роботяг з Жанаозена.
Ось тільки працює це все лише в дуже короткостроковій перспективі. Особливо сьогодні, в епоху Інтернету, як би його не блокували. Це як з російськими виборами: новини приходять не з телевізора, а поширюються у нових, більш оперативних, медіа — соціальних мережах і блогосфері. Рано чи пізно правда про те, що сталося, вийде у світ.
Але вже сьогодні сарафанне радіо розносить Казахстаном факти про придушення мирного протесту жанаозенців, перетвореного властями в акт насильства. І вже зріє в Жанаозені гнів на міліцію, на чиновників, на господарів-капіталістів, які качають кровні «бабки» з отчої землі. І тепер дивіться: як би опір владі не підхопило б і справжнє терористичне підпілля, в існуванні якого у Казахстані сьогодні вже ніхто не сумнівається.
КОМЕНТАР
Досим САТПАЄВ, політолог, директор консалтингової організації «Група оцінки ризиків» (Алмати):
— Зараз з’являється велика кількість версій, зокрема й фантастичних. Наприклад, мене дуже смішать коментарі російських політологів, які скрізь бачать підступи Заходу: США, Європи та третіх сил; тим часом, вони також намагаються все це списати на казахстанську опозицію за кордоном. При цьому не кожен хоче побувати в Казахстані, пожити тут й зрозуміти, що всередині країни за ці роки сформувався протестний настрій. Він є в усіх регіонах Казахстану. Звісно, рівень таких настроїв різний: десь вищий, а десь нижчий.
Щодо заходу Казахстану. По-перше, давайте пригадаємо, що цього року відбулися тривалі страйки працівників нафтогазових компаній не лише в Жанаозені, а й в інших регіонах заходу країни. Там здебільшого працюють нафтогазові компанії, що входять до Національної компанії «КазМунайГаз». Вимоги, що лунали на останньому страйку (він тривав протягом декількох місяців), мали здебільшого соціально-економічний характер. Проте влада, офіційні профспілки та керівники цих компаній більше зробили ставку на силові методи. Замість того, щоб поступитися й підвищити зарплату й поліпшити умови праці, вони заарештували деяких організаторів цих заворушень й звільнили частину робітників. Хоча навіть до цього рівень напруження в регіоні був досить високим. А те, що ми спостерігали останнім часом, — продовження тих соціальних конфліктів, що виникли протягом цього року. Наша влада заявляє, що за всім цим стоять лише зовнішні сили, зацікавлені в дестабілізації нафтогазової галузі Казахстану, щоб захопити нафтогазові родовища або купити їх дешево. Це цілковитий абсурд! Адже вони не враховують версії мін уповільненої дії, що за 20 років накопичилися в Казахстані. Зараз вони поступово спрацьовують. Так звані «експерти» не врахували й того, що до подій в Жанаозені й заворушень, що також сталися в селищі Шетпе, кілька років тому відбулися аналогічні масові виступи й зіткнення з правоохоронними структурами в більш-менш стабільному й небідному місті Алмати. Певна річ, там були інші причини — люди боролися за землю. Утім навіть тут той соціальний вибух, що стався в Алмати, був першою ластівкою, яка показала, що в Казахстані є люди, котрі вважають, що їхні права зазнають утисків, і тому вони вимагають соціальної справедливості.
