Доля диктаторів

Муаммар Каддафі був узятий у полон і потім помер від ран. Є різні відомості, як це сталося: чи то внаслідок бомбардування літаками країн НАТО, чи то внаслідок обстрілу повстанцями колони автомашин, що намагалася прорватися з обложеного Сирта. Один із керівників ПНР Абдельхакім Бельхадж визнав за необхідне уточнити: «Каддафі вбито руками лівійців». Для нинішнього лівійського керівництва це особливо важливо. Зі свого боку, сенатор від штату Аризона Джон Маккейн заявив: «Я вважаю, що це вплинуло на всі країни світу. Здається, ми повинні прибрати слово «арабська» з поняття «Арабська весна». Гадаю, що сьогодні Путін відчув себе дещо не у своїй тарілці. Навіть китайці, мабуть, почувають себе незатишно». Президент Росії Дмитро Медведєв висловив надію, що тепер у Лівії настане мир і з’явиться уряд національної єдності. Таке враження, що світ після повідомлень із Лівії зітхнув із полегшенням. Хоча знайшлися й такі, які висловили жаль. Президент Венесуели Уго Чавес охарактеризував Каддафі як борця й мученика, якого вбили. Як же інакше! Друг був усе ж таки. Самому венесуельському президентові теж стало не дуже затишно.

Врешті-решт, важливим є не те, хто конкретно влучив у голову полковника. Історія розбереться чи відмовиться від цього завдання. Набагато важливіше те, що в черговий раз було підтверджене правило: що довше триває диктатура, існує тоталітарна конструкція, то жахливішим є кінець диктатора і його режиму. Практично всі вони загинули чи то від отрути, чи то від рук найближчого оточення, як Юлій Цезар, чи їх повісили, як Беніто Муссоліні, чи розстріляли, як Ніколає Чаушеску. Іронія долі в тому, що батько Муссоліні назвав його на честь великого демократа, мексиканського президента Беніто Хуареса, який багато зробив для країни й залишився у вдячній пам’яті свого народу. І якщо Сталін помер на своїй дачі за вельми підозрілих обставин, то Гітлер застрелився під розриви снарядів і не чекаючи на неминучий кінець. У цьому сенсі пощастило Мао Цзедуну, але це скоріше виняток, який підтверджує загальне правило.

Всі диктатори починають однаково — обіцянками щастя та процвітання для народу. Їхні режими характеризуються випалюванням політичного поля, розправами з інакодумцями та відчуттям вічності свого правління. І ніколи їх обіцянки не виконуються. Справа навіть не в нещадній експлуатації своїх підданих й їхньому жебрацькому існуванні. Лівія за Каддафі начебто була винятком. Нафта та газ забезпечували достатній шматок масла, який добре вдавалося розмащувати на хліб. (Чого були позбавлені арабські та африканські сусідні режими.) Але все завершилося як завжди: ненавистю підданих і радістю від кінця диктатури. Після повідомлення про смерть Каддафі небо над Триполі довелося закрити для польотів, оскільки стрілянина в повітря продовжувалася всю ніч.

Зовнішня несхожість ситуації в Лівії на становище в інших країнах, події «Арабської весни» дали підстави, в тому числі й деяким нашим політикам, бачити в подіях іноземну змову. Інна Богословська, як й інші регіонали, з цифрами в руках намагалися довести, що при заробітній платі в 1000 доларів народ на вулиці з протестами не виходить і за зброю не береться. Їм не зрозуміти, що не в грошах усе щастя, є речі й важливіші. Й найголовніше, без чого людина жити не може, — це свобода економічна, політична, свобода слова й думки. Й жодні зовнішні змови, дії спецслужб не можуть скинути диктатуру. «Західні змови», тобто спроби інсургентів здійснити переворот, безліч разів провалювалися, в тому числі й нещодавно — в арабських, африканських і латиноамериканських країнах. А тут раптом такий успіх. Вочевидь, цьому були внутрішні причини. Лише тоді, коли варта втомиться, починається падіння тих, хто збирався правити довічно.

Друга характерна риса диктатури — це пошук ворогів. Спочатку всередині країни, потім — за її межами. У відкритій країні та суспільстві тоталітарний і навіть авторитарний режим — неможливі. Такі спроби, а вони повторюються з певною постійністю, більше нагадують фарс. На жаль, при цьому ламаються людські долі, наповнюються в’язниці, гинуть політичні супротивники, чи ті, кого такими вважають. Першими жертвами стають журналісти, а з ними й свобода слова. Для диктаторів нічого немає страшнішого, ніж вільний дух і свобода вираження. Режим особистої влади починається не з приходом до урядової резиденції чи з її захоплення, а з закриття неугодних видань.

Коли із внутрішніми ворогами покінчено або здається, що покінчено, естафету приймають супротивники зовнішні. Після цього починаються воєнні авантюри, нагнітання мілітаристської істерії, вторгнення до сусідів, підтримка терористів. Усі ці фази пройшов і Каддафі. За довгі роки його правління країна неодноразово брала участь у локальних конфліктах, лівійське військо вторгалося до сусіднього Чаду, двічі починалися обстріли єгипетської території й світ жив у очікуванні нової повномасштабної війни сусідніх країн.

Але диктатури боязкі. До них цілком можна застосувати приказку: «молодець проти овець». Якщо вони зустрічають гідну відсіч, то відразу ж повзуть у кущі. Так було, коли в затоці Великий Сирт лівійські винищувачі зіткнулися з американськими. Ця сутичка закінчилася з рахунком 6:0 на користь американських пілотів, і відразу ж войовничий раж полковника згас на очах. Більше того, від страху за свою шкуру він видав агентів, які підірвали пасажирський літак над шотландським містом Локербі. Варто було єгипетським прикордонникам відповісти на артилерійський вогонь із боку Лівії, як у Триполі заявили, що війни не буде.

Головним ворогом диктаторів є час. Скасувавши можливість змін, Муаммар Каддафі виростив своїх могильників. Це той випадок, коли небажання йти на пенсію призводить до вбивства. Як і боротьба з політичними опонентами не через усенародне й таємне голосування за умов вільної конкуренції й без примусу з боку комісарів із автоматами чи партквитками, чи за допомогою адміністративного ресурсу місцевих і центральних урядовців. Якщо тоталітарний чи авторитарний режим цього не розуміє, а це завжди так, то й кінець його заплановано, й він є однозначним. У кращому разі — вигнання, як туніського президента, чи лава підсудних, як для єгипетського правителя Мубарака, або смерть від кулі чи осколка снаряда — як для Каддафі.

На жаль, тираноборці, які навіть перемогли, — це не завжди успішні розбудовники нації та держави. Вони, власне кажучи, багато в чому є вихованцями скинутого тирана. І тому, практично завжди, вони — його похідне. Що довше й безсоромніше триває політична тиранія, яка, звичайно ж, посилається на волю народу, — то жахливішим буває її кінець і безладнішими подальші спроби облаштувати державу. Схоже, що це чекає й на Лівію. Це — теж злочин тиранів! Диктатори, які відмірюють собі надзвичайно довге політичне життя, мали б про це пам’ятати.

Україна — не Лівія. Але доля Каддафі й, можливо, наступна доля сирійського президента Асада, мають навчити, якщо це взагалі можливо, наших можновладців простої істини: політичних опонентів у в’язницю не саджають. Із ними ведуть боротьбу на мітингах, шпальтах газет і на екранах телевізорів. Вердикт виносить народ, опускаючи бюлетені на виборах. Марно сподіваються у правлячій партії намалювати необхідні результати виборів наступного року. Це створює ілюзію перемоги, а не саму звитягу. Кінець такій тактиці проходить за одним сценарієм: майдан Незалежності, майдан Ат-Тахрір, у гіршому разі те, що сталося в Лівії й триває в Сирії. Якщо в Україні ті, хто задумав пересаджати лідерів опозиції чи іншим шляхом витіснити їх із політичного життя, гадають, що після цього їм стане легше жити, зручніше грабувати бюджет і розпорошувати його кошти, то вони дуже помиляються. Після Тегеранської конференції лідери союзників обіцяли знайти й судити головних військових нацистських злочинців, але в Берліні їм не повірили. Марно! Нюрнберзький трибунал не зупинив навіть початок холодної війни. І про це потрібно добре пам’ятати тим, хто думає, що це не про них. Якраз — про них! Доля Каддафі та йому подібних є найкращим підтвердженням цього.