«Не посипаймо голови попелом через ницість світського вибору»

Про шістдесятницю, в’язня брежнєвських таборів, поетесу, літературознавця, історика і критика Ірину Калинець говорять, що вона завзята й гостра на слово. І завжди «на чатах»: протести, звернення, інвективи авторства пані Калинець знає, поза сумнівом, уся Україна. (Згадаймо бодай відкритий лист Ірини Онуфріївни від 29 червня 2010 року до Генеральної прокуратури України з вимогою судити її разом із чотирма молодими КУНівцями-декомунізаторами, котрі намагалися демонтувати пам’ятник Леніну в Києві.)

Ірина Калинець, як і її улюблена політична і громадська діячка Валерія Новодворська, упродовж усього життя, ні на йоту не відступаючи від ідеалів, чесно, послідовно, а головне, відкрито бореться за правду, відстоює рідну мову й культуру, рідну церкву. Каже, що ні за чим не шкодує, хіба за змарнованим часом, який можна було б використати для інтенсивнішої роботи.

Напередодні важливої для новітньої історії України дати — 20-річчя незалежності — «День» попросив відому громадську діячку відповісти на кілька запитань.

— Чи тотожна сьогоднішня Україна тій, про котру ви мріяли?

— Про мою мрію можна сказати словами Івана Франка: «Труснеш Кавказ, впережешся Бескидом,// покотиш Чорним морем гомін волі.// І глянеш, як хазяїн домовитий,// по своїй хаті і по своїм полі...» Проте чи є вже таким господарем на своїй землі український народ? Риторичне питання... І, мабуть, тому його не ставлять. Натомість щороку до річниці незалежності наші мас-медіа традиційно цікавляться в різних осіб: «Що вам дала незалежність?» і подають низку подібних відповідей про внутрішню свободу, демократію, надію (мрію, бажання) побачити Україну сильною, багатою і т. п... А від виборів до виборів лунають запевнення представників різних партій збудувати сильну, могутню, багату... Однак не гомін волі несеться нині над Україною, а розчарування, зневіра, розгубленість.

— Поза сумнівом, незалежність відкрила шляхи свободі. Як українці ними скористалися?

— Очевидно, це питання випливає з реальної ситуації — хоча з мінімальною перевагою, але все ж вибори виграли нікчеми, і вони нині представляють Україну у світі — нам на сором. Та чи тільки на сором? А може, й на науку? Бо скажіть, що, власне, є незалежністю, тобто свободою? Незалежністю від кого чи від чого? Якось забулося, що двадцять років тому український народ заявив про своє звільнення з тюрми народів — імперії під назвою СРСР — і затвердив цю заяву конституційно. Тому будь-яка спроба завести Україну назад мала б каратися за всіма вимогами закону. Однак слуги закону таких спроб ніби не бачать, а те, що рік за роком гинуть від рук убивць ті, хто обстоює ідеали національного розвитку України (серед убитих є й російськомовні українці, тож не причепиш їм жодного ярлика), пояснюється ... демократією як правом на виявлення різних поглядів. Бо, мовляв, якщо Україна шанує принципи демократії, то не може вона опиратися й традиціям недалекого минулого. А як виглядають ці традиції, влучно описала Ліна Костенко — картина параду до дня 20-ліття незалежності з усіма президентами, міністрами, депутатами, діячами, парткерівниками, есбістами-кагебістами, могильниками і т. д. аж ніяк не макабрична. Я переконана, такий парад відбудеться, але за щільно зачиненими дверима фешенебельних ресторанів. Щоб народ не побачив... Але що там народ — важливішою є традиція «всенародного» представництва, яка не минулася й не минеться, бо не лише в СРСР на Красній площі відбувалися паради достойників зі спецпропусками в руках — такі паради знає кожна країна. Правда, кожна країна хоче пишатися своєю армією, міліцією, службою безпеки, громадськими діячами, міністрами. А в нас нема ким пишатися — не українці ж, а біомаса товстосумів при владі.

— Чи позбулися ми, українці, за ці 20 років комплексу меншовартості?

— Комплекс меншовартості — ще одне поширене, але нелогічне пояснення, як і модна нині думка, що українці на загал не розуміють, що таке свобода, і не вміють її шанувати. А хто вміє? Може, імперські народи? Але ж саме імперські народи — найбільші раби. Бо хіба можуть бути вільними ті, хто поклоняється царям-батюшкам, імператорам, сатрапам, тиранам, хто вихований на злочинному переконанні у своїй вищості, здатності створити імперію на завойованих і сплюндрованих землях, на крові мільйонів невинних жертв? Хто не розуміє, що кожна імперія завжди розпадається і зникає? Очевидно, нині все більше простих росіян усвідомлюють свою біду й шукають виходу, але верхівка намагається загородити цей вихід пряником вищовартості. І це їй вдається: нині Росію опанував синдром неосталінізму й неофашизму. Що ж, і в цьому є своя закономірність. Але чому політична еліта розвинених держав недобачає російського неофашизму? Вас не дивує вишуканість, із якою нині возвеличується Его тих держав, які ще недавно, ще вчора були жорстокими колонізаторами? Так-так, я про членів «Великої сімки/вісімки» говорю... Чи може, не маю права? Бо неетично, недипломатично, наївно?... Ага, але ж я не дипломат, не політичний діяч, не керівник якоїсь там партії чи об’єднання, тож не мушу про щось замовчувати чи в папірці загортати...Як це роблять наші навіть опозиційні (чи як їх там) дипломати-депутати, коли чують закиди, що в Україні начебто є якийсь «український фашизм»... Який фашизм і звідки? Чи не є такі звинувачення реліктом імперського мислення, що вилонилося з несвідомого обвинувачувачів? ... Звісно, було б неправдою сказати, що світ осліп і оглух — було ж таки визнано Голодомор геноцидом нації. Та це визнання поховав чинний Президент... Але пощо дивуватися далекому від української культури Президентові, якщо тонни помий на українську націю виливають доморослі яничари, піддані його величності конформізму історики і квазіписьменники... Можна було б спинитися на цьому сумному висновку. Проте залишається відкритим питання, чому Україна опинилася в епіцентрі якщо не ненависті, то таки зневаги з боку близьких і дальших сусідів? Часто чуємо, що зневага до українців є реакцією на їхню нездатність до перемоги й до державотворення. Проте це стара мелодія відвічних зайд — паразитів на тілі України... В останні роки пропагується інша, новіша думка: мовляв, українці не розуміють переваг глобалізованого світу з усіма прибамбасами лібералізму (тобто вседозволеності) і тому тягнуть у морок минулого... Але й ця мелодія з репертуару паразитів, які, як чорт ладану, бояться науки Христа про духовну єдність людства... А ось ідея глобалізації їм до смиги, бо в ній не про зобов’язуючу до дотримання моральних основ духовну єдність ідеться, а про спільне стійбище для всіх із персональним коритом для кожного...

Дана Богом людині влада — це воля. Воля як здатність долати свої ниці інстинкти і воля як стан духу (свобода). Але одні шукають її в кориті, інші — смиренно приходять до храму... Не все в земній історії піддається поясненню. Проте можна здогадатися, чому злісним шипінням забулькав проти України сатанинський легіон: ці знищувані віками, нікому не відомі українці 1989 — 1990 років вибрали Божий храм. І це була перемога. Та перемога, якою не нехтують і від якої вже ніколи не відмовляться. Річ не в тім, що вона ознаменована виходом з підпілля Української католицької церкви східного обряду (відтак поверненням до життя Української православної церкви Київського патріархату і, нарешті, свободою для всіх віруючих різних конфесій), а в тім, що це перемога духовна — це повернення до життя. Тому політики про цю перемогу не говорять, адже не було ж тоді ще жодних партій. Натомість суть перемоги відчули «за бугром» — і потягнувся в Україну кортеж під назвою «рускій мір»...

— Багато хто в Україні вважає, що ми досі кульгаємо через те, що не був використаний найголовніший шанс — обрати справді українського, патріотичного Президента і справді український, патріотичний уряд. То що стало на заваді?

— Світ розвивається за законом морального добору. Тому не має жодного значення, був у нас чи не був шанс обрати українського президента... Для мене, для моїх близьких і друзів значення має Божа ласка: до відродженої завдяки проголошенню незалежності Української церкви прийшла молодь, спрагла знань і правди про Україну. І прийшли молоді освічені священики. Крім того, мені, греко-католичці, зовсім не випадковим видається те, що мою церкву з Божої ласки очолив надзвичайно глибоко освічений і глибоко духовний керівник. Тому не посипаймо голови попелом через ницість світського вибору — перемога і свобода, як і любов і повага, належать тільки вільним духом. Не сумніваюся, що серед української молоді нині є немало вільних духом...

ДОВIДКА «Дня»

Ірина Стасів-Калинець — поетеса, активістка українського національного і правозахисного руху. Дружина лауреата Шевченківської премії Ігоря Калинця. Народилася в родині вірних гнаної в СРСР Української греко-католицької церкви. Після закінчення філологічного факультету Львівського університету викладала українську мову. 1970-го за виступи на захист переслідуваних діячів культури звільнена з роботи. Виступала проти арешту Валентина Мороза та Ніни Строкатої. Брала участь у виданні нелегального журналу «Український вісник». 1972-го засуджена до шести років ув’язнення та трьох років заслання за статтею «антирадянська агітація і пропаганда». Покарання відбувала у Мордовії разом із Стефанією Шабатурою та Надією Світличною. Місце заслання — Читинська область. До Львова повернулася 1981-го. Стала співредакторкою самвидавного культурологічного журналу «Євшан-зілля», була серед організаторів «Меморіалу», Руху, увійшла до Наукового товариства ім. Шевченка, написала понад три сотні статей. Невіддільна від мистецтва: авторка віршів, новел, історичної белетристики, казок для дітей. В історичних розвідках її порадником і критиком був світлої пам’яті професор Ярослав Дашкевич. 1990-го Ірину Калинець обрано депутатом Верховної Ради України 1-го скликання. Того ж року очолила Львівське обласне управління освіти. 1998 року за громадську діяльність визнана Героїнею світу (США, Ротчестер). 2000-го нагороджена орденом княгині Ольги.