На фестиваль «Живи, річко!» ми з фотографом добираємося сірою промзоною. Її непривітність підкреслює вітер, який пронизує холодом, — здається, наче рухаєшся проти течії крижаної ріки. Не рятують ситуацію навіть купки бузку обабіч дороги. Проте біля Почайни про ці негаразди забуваєш. М’якою дерев’яною щепою ступаєш до ріки, задивляєшся у неквапливі темні води, на травичку, що пробивається з землі, — і відчуваєш умиротворення. А спілкування з людьми, які взялися відроджувати Почайну, вкупі зі склянкою чаю, остаточно зігріває, навіть запалює. Та про все по порядку.

«ЦЕ МІСЦЕ ЛЮДИ СТВОРИЛИ З НІЧОГО»

«Живи, річко!» — це перший офіційний міській фестиваль, присвячений захисту та відновленню київських водойм. Під час події презентували громадські ініціативи з відновлення малих річок, проводили майстер-класи, чаювали, читали поезії, а головне — нагородили переможця першого Всеукраїнського архітектурного конкурсу на створення парку та ревіталізацію річки Почайна. На цьому конкурсі, проведеному за рішенням Київської міської держадміністрації, визначили проект, за яким відроджуватимуть землі навколо ріки та саму водойму.

«Можна я запущу кораблик і повернусь до вас?», — питає мене Аннабелла Моріна,  засновниця громадського руху «Почайна». До річки вишикувалась черга, в основному, з дітей, котрі хочуть запустити паперові кораблики, на яких написали свої заповітні бажання. За кілька хвилин продовжуємо розмову з Аннабеллою. «Бачите цю землю? Це ми завозили. А цю травичку я з друзями садила на схилах, порались тут з граблями, поки її засівав співробітник «Зеленбуду», — показує Аннабелла. — Рік тому тут було звалище промислових і побутових відходів. Ти ходив — і під тобою все пружинило. Річка була закинутою, дрібною, у неї не було імені. З неї дістали усіляку гидоту, вичистили береги. І це робили не за міські гроші — хіба що чистили річку коштом міста. Інші роботи — це виключно добра воля комунальників, бізнесу, простих людей. Все робили по шматочку. Я сама вже місяць працюю тут з п’ятої ранку до пізнього вечора. Це місце створене людьми з нічого».

Рух, започаткований Аннабеллою, перетворив на «почайнінців» сотні людей: архітекторів, юристів, журналістів, митців, богословів і навіть депутатів Київради, які ще рік тому мали намір прокласти природним руслом річки дорогу. «Ми три місяці бастували під КМДА. Тепер всі депутати Київради знають, що таке Почайна, вони теж її полюбили, — усміхається Аннабелла Моріна. — Ми показали, що ця ріка — наче мати Києва, берегиня. Вся історія Києва, пов’язана з язичництвом і християнством, йде через Почайну».

«ЩОБ РІЧКА НАСТУПАЛА НА ЗАБУДОВУ»

На конкурсі зі створення парку та ревіталізації річки переміг проект «Можливість Почайни» архітекторів з команди Next Space. Керівник авторського колективу Валентин Уваров коментує: «Ми хотіли продемонструвати можливості цієї річки та парку. Показати, що у це місце люди можуть приходити не просто відпочити, але й щось дізнатися. Головною метою є створення водно-зеленого коридору у промисловій забудові. Зараз територія, що оточує річку, здебільшого промислова або комерційна. Вона наступає на річку, фактично, може її поховати. А ми пропонуємо, щоб річка наступала на цю забудову, вклинювалась у неї зеленими ділянками. У своєму проекті ми пропонуємо розширити вихід до Дніпра, зробити єдину екосистему».

За проектом у майбутньому парку має з’явитися низка громадських просторів, спортивне містечко, стане безпечніше плавати, наприклад, на каяку, із затоки Вовкувата до Дніпра. Береги Почайни пропонують звільнити від бетону і натомість укріпити габіонами — сітчастими конструкціями з дроту, заповненими камінням. «По суті, зараз річка є частиною зливової каналізації. І парк закладає початок змінам всього району. Промисловість звідси йде, а на заміну їй приходять комерційні та адміністративні простори. Парк стане поштовхом до розвитку всього району», — додає Валентин.

Нагадаємо, статус парку землям біля ріки Київрада надала в лютому цього року. Щоб втілити «Можливість Почайни» у життя, наступним кроком має стати розробка проектної документації. «Потім затверджується кошторис проекту і, якщо все нормально, якщо є гроші, починається його реалізація. Звісно, будуть свої обставини, якісь ділянки реалізують частково, якісь — протягом кількох років. Це вже питання ресурсів, — пояснює Валентин Уваров. — Головними викликами для нас є зміна русла ріки і розчистка русла затоки Вовкувата. Ще система доріг, яка проектується зараз, недостатньо адекватна можливій структурі парку, і ми пропонуємо дещо її змінити. Це потужний виклик, але поки інфраструктура не змінена, ми маємо величезний простір для дій».

ОБЕРІГ І СИМВОЛ НАДІЇ

Під час фестивалю поети з Києва та Харкова читали вірші про річки: звісно, про Почайну, а ще — про Либідь і багато інших. «Все це символічно, бо наші далекі предки пов’язували Почайну з богом Велесом. А він був не лише богом торгівлі, а й покровителем поезії, — каже Ірина Іванченко, кураторка цих поетичних читань. — Доволі великий проміжок часу про Почайну нагадувала лише вулиця Почайнинська на Подолі й вірш Ліни Костенко, де є рядки: «Мені відкрилась істина печальна: життя зникає, як ріка Почайна». Але у 2014, 2015 роках до багатьох поетів, зокрема, до мене, почали приходити вірші про Почайну. Мені здається, що це Почайна нас покликала — як і багатьох інших людей, які приходили на суботники, розчищали береги ріки та її саму. Річка усіх нас єднає».

Ірина нагадала, що давні слов’яни ототожнювали Почайну з річкою Смородиною, яка розмежовувала світ живих і світ мертвих. «Такий своєрідний слов’янський Стікс. Але також це — оберіг, захисна межа між цими світами, — продовжує поетеса. — І коли у 1930-ті Почайна зникла з мап, Київ втратив свій оберіг. Неймовірно символічно, що саме після 2014 року повертається ця межа, яка оберігає місто і дає нам силу. Яка розділяє світи і водночас їх поєднує. А ще відродження Почайни дає надію іншим малим річкам, які перебувають у жахливому стані, які сховані у колектори та про які більшість киян нічого не чули».

ТЕЧІЯ ІСТОРІЇ КИЄВА

«Я від початку знав, що князь Володимир хрестив Русь не в Дніпрі, а в Почайні, і здивувався, що це є новиною. Але я не знав, що річка збереглася як річка. Розумів, що існує каскад озер, який є залишками Почайни, але не знав, що вони зв’язані між собою, що є шматочок річки у майже незайманому стані», — зізнається протоієрей Георгій Коваленко, ректор Відкритого Православного Університету Святої Софії-Премудрості. Він давно підтримує ініціативу з відродження Почайни, був експертом на конкурсі зі створення парку та ревіталізації річки.

Рівень конкурсних проектів приємно здивував Георгія Коваленка. Він каже, що лідера не назвав би, проте цікаві пропозиції є у кожному проекті. «Мені видається важливим те, що Почайна повернулася на мапи, але було б добре, якби вона повернулася і в життя киян. Я за те, щоб станцію метро «Петрівка» перейменували на «Почайну» (таку ідею у лютому цього року підтримала комісія Київради з питань перейменувань, 1 травня завершились громадські обговорення пропозиції, більшість людей — «за» перейменування. — Авт.). А місцевим жителям, думаю, було б добре, якби парк був зв’язаний з їхніми будинками, — розмірковує Георгій Коваленко. — Для мене Почайна — це історія Києва та киян, бо вона присутня у дохристиянських міфах, легендах, давніх літописах. Це річка, яка була багато століть тому та існує сьогодні. Думаю, це реальний зв’язок між минулим, сьогоденням і майбутнім. І хочеться, щоб у цієї річки було майбутнє — а для цього ми маємо нею опікуватися».