100 рокiв проголошення гетьманства в Українi

Новітній період історії, попри поширення у світі соціалістичної ідеології і практики, характеризується активізацією консерватизму, котрий виявляє себе як конструктивна державотворча сила, суттєвий фактор стабільності, порядку, утвердження загальнолюдських і національних духовних цінностей у суспільстві. Сьогодні важко уявити сучасні Францію, Англію, Німеччину, Росію, Польщу тощо без національної консервативно-аристократичної традиції, без усвідомлення суспільством ролі монархічних інститутів в історії цих країн, аристократичних родин, шляхетської верстви взагалі.

У низці країн Європи, які на переломі ХІХ і ХХ ст. стали на шлях виборювання національної незалежності, консервативні політичні течії, сприяли відродженню державності, збереженню національної ідентичності. Чимало народів, які здобули незалежність, обрали монархічний устрій, або утвердили у своєму суспільному житті потужні консервативні течії. Не була виниятком із цього процесу й Україна, хоча тривалий час новітній український консерватизм не був чітко окреслений політично та організаційно і не міг суттєво впливати на зміст українського суспільного життя, позначеного переважанням у ньому ліберально-народницьких та суспільно-радикальних течій.

У свідомості переважної більшості лідерів і рядових учасників українського національного руху, вчених суспільствознавців, діячів культури переважало безоглядне «народолюбство», яке супроводжувалося глорифікацією стихійних народних рухів, селянських повстань тощо. Водночас не бралося до уваги, що останні нерідко завдавали дошкульних ударів не лише іноземним поневолювачам, а й конструктивним державотворчим процесам у самій Україні.

Можна констатувати, що українське суспільство опинилося в полоні своєрідного народницького гіпнозу, що призвело до глибоких деструкцій суспільної свідомості. Складалося враження, що українська інтелігенція сама сприяла деелітизації України, до чого прагнули Польща та Росія, заперечуючи наявність української аристократії (еліти) та відповідних соціальних інститутів на всіх етапах історичного буття України.

При цьому, однак, не слід забувати, що протягом усього ХІХ — початку ХХ ст. активні учасники українського руху, творці новітньої української літератури і науки були представниками українського дворянства, нащадками козацько-старшинської і шляхетської верстви (Білозерський і Куліш, Гребінка й Забіла, Квітка-Основ’яненко та Костомаров, Антонович і Лазаревський, О. Пчілка і Леся Українка, Драгоманов, Старицький і П. Мирний та багато інших).

Суттєві зрушення в українському консервативному середовищі започаткував В. Липинський, який одним із перших усвідомив виключну суспільну роль традиційної національної еліти. Він вважав вкрай необхідним для українського руху участь у ньому аристократичних елементів суспільства, причому в такий спосіб, щоб зберігалась їхня соціальна ідентичність і вони залишалися повнокровним соціумом, який мав будь-що зберегти своє класове обличчя. Нащадки українських шляхетсько-аристократичних родів своєю участю в українському національному житті, на думку В. Липинського, могли суттєво вплинути на зміцнення його матеріально-економічного підґрунтя і що найголовніше — своїм досвідом сприяти піднесенню рівня політичної культури українського громадянства, його авторитету в очах політичних противників.

Водночас Липинський одним із перших серед українських політичних діячів усвідомив визначальну роль власної самостійної держави для повнокровного історичного існування українського народу, забезпечення його оптимальною національно-культурного й політичного розвитку.

Завдяки багатогранній діяльності В. Липинського як історика, філософа, політолога та публіциста український консерватизм отримав ідеологію «класократичної» трудової дідичної монархії, яка надала йому нове обличчя, чітко визначивши місце серед інших українських  політичних течій. Липинський став засновником державницької школи в українській історіографії і політичній думці, поява якої показала безперспективність народницької орієнтації на національну стихію й дала змогу українцям належним чином оцінити власну державотворчу традицію і спертися на неї у боротьбі за самостійність України. Українське суспільство виявилося здатним відродити близьку до монархічної гетьманську державницьку концепцію та акцептувати її в період радикальних соціальних зрушень, коли, здавалося, зовсім не було місця для реалізації консервативних ідей.

Організаційно-політичне оформлення українського консерватизму, яке почалося з ліквідацією самодержавства в Росії, супроводжувалося зародженням гетьманського руху в Україні й відновленням Гетьманату (Української Держави) на чолі з Павлом Скоропадським.

На скликаному у Києві Хліборобському конгресі, який представляв переважну більшість українського населення, було проголошено утворення Української Гетьманської Держави. Цей акт водночас означав повну й остаточну її суверенність, котра не була послідовно і чітко зафіксована Центральною радою у її ІІІ і ІV універсалах. Вперше від часів Богдана Хмельницького було висунуто принцип соборності українських земель, який зафіксовано титулом голови новопосталої держави — Гетьман всієї України.

На Хліборобському конгресі були присутніми 6432 делегати від восьми губерній Великої України, фактично, від усіх її регіонів. Усього ж було близько 8000 учасників зібрання. Якщо порівняти представництво інших форумів доби національно-визвольних змагань, то  варто наголосити, що Хліборобський конгрес був, без сумніву, найбільш масштабним. У квітні 1917 р. на  Національному конгресі, який наділив Українську Центральну раду функціями вищого національно-представницького інституту, було 1000 делегатів, які представляли далеко не всі області України. І Всеукраїнський військовий з’їзд у травні 1917 р. зібрав 700 делегатів. При цьому норми представництва обох зібрань були спрощені, не скрізь дотримані та послідовно проведені. Трудовий конгрес України зібрав менш як тисячу делегатів, причому від участі у його виборах були відсторонені т. зв. нетрудові елементи, які складали численну і надзвичайно цінну для українського державотворення верству. Слід зауважити, що й Центральна рада, і Директорія, і Гетьманат П. Скоропадського створювалися в умовах надзвичайно гострих соціальних потрясінь, до яких не можна прикладати традиційні норми представництва і виборності. В цьому контексті Українська Держава є не менш легітимною правно уконституйованою національно-політичною формацією, ніж УНР доби Центральної Ради та Директорії.

Проголошення Гетьманату було цілком закономірною реакцією українського суспільства на політику розпалювання класової ворожнечі й протиборства, яку провадили соціалістичні лідери Центральної ради. Їхні намагання будь-що втілити в життя свою класову доктрину, хоч би й усупереч загальнонаціональним інтересам, призвело до глибокої кризи усього державного організму України, і виходом з неї могло бути лише переведення українського суспільства на нові рейки — послідового утвердження класового співробітництва та соціального партнерства, національної консолідації, закріплення самостійності української держави.

НІМЕЦЬКИЙ ІМПЕРАТОР ВІЛЬГЕЛЬМ ІІ І ГЕТЬМАН ПАВЛО СКОРОПАДСЬКИЙ. ПАЛАЦ ВІЛЬГЕЛЬМСХЕЙ ПОБЛИЗУ КАССЕЛЯ. 6 ВЕРЕСНЯ 1918 Р.

Останнє було необхідно здійснити негайно. Адже не можна не помітити, що утворення Української Народної Республіки з правового погляду ще не означало досягнення повної державної незалежності України. У ІІІ універсалі Центральної ради однозначно вказувалося на те, що нове державне утворення залишається складовою частиною федеративної Росії. Домінантою цього акту було не творення української національної державності, а турбота про збереження Російської держави. «Прокладаємо шлях до федерації! — закликала орган УСДРП «Робітнича газета». — Цією своєю роботою ми рятуємо єдність російської держави, зміцнюємо єдність всього пролетаріату Росії і міць російської революції». Ще один заклик — «Через самостійність — до федерації». Ці та подібні гасла виразно свідчили, що лідери УНР як могли відкараскувались від державної самостійності України й не хотіли бачити для неї цієї перспективи.

Зрештою, і ІV універсал Центральної ради, попри проголошення незалежності України, знову повторював тезу про доцільність федеративного зв’язку України «з народними республіками бувшої Російської держави». Така формула універсалу не виключала відновлення державного об’єднання колишньої метрополії і новопосталої української держави. Прикметно, що сама поява цього документу мотивується не головною метою і життєвою необхідністю для нації мати свою самостійну суверенну державність, а потребою моменту — якнайшвидше укласти мир. До цього також варто додати, що ІV універсал проголошував не національну українську державність, а класову, — владу, в якій мало здійснювати «представництво робочого народу, селян, робітників і солдатів». Соціальна обмеженість такої державності знайшла своє продовження у позбавленні Директорією виборчих прав т. зв. буржуазних класів під час виборів у Трудовий конгрес у січні 1919 р.

Взагалі ідея національно-державна, яка мала б об’єднати все українське суспільство, в універсалах Центральної ради без будь-якої потреби подавалась у переплетінні з соціальними проблемами. Максималістські наміри розв’язання останніх, декларовані українськими соціалістами, загострювали класові антагонізми до крайніх меж і робили співпрацю класів і станів в одному таборі просто неможливою. Це  створювало ситуацію, в якій і спроби реалізації соціальних пунктів програми українських соціалістів ставали нездійсненою утопією.

Не випадково протягом усього періоду визвольних змагань і зокрема у 1917 р. українська т. зв. революційна демократія перебувала у постійному світоглядному конфлікті з помірковано налаштованими діячами національного руху, робила їх об’єктом «класової» ненависті, відштовхувала від участі у державотворенні. Досить навести в зв’язку з цим оцінку ситуації визначним українським патріотом Євгеном Чикаленком, який у своїх споминах зауважував: «А коли настала революція 1917 р., я, як буржуй, чи навіть феодал, не мав змоги брати участь у будуванні Української Держави».

Фактично найбільш цінні державотворчі верстви, які ставили на перший план ідею національного визволення — статечне селянство, земські діячі, чимало офіцерів, заможні прошарки міста, духовенство, представники наукової та культурної інтелігенції отримали ярлик «контрреволюціонерів» і стали об’єктом цькування з боку українських соціалістів.

Політико-партійне доктринерство лідерів Центральної ради привело УНР до політичної і економічної прірви. Німецькі військові чинники усе менше зважали на кволі інститути Центральної ради, вводячи окупаційні порядки. Невміння уряду створити дієву державну адміністрацію й опанувати ситуацією в середині країни, припинити хаос, породжений революцією, зрештою поставив під загрозу існування української державності і не виключав можливості проголошення України, окупованої німецькими військами, частиною Росії. Цю обставину прекрасно усвідомлював П. Скоропадський. Він записав у своїх «Споминах», звертаючись до тих, «що звуть себе українцями»: «Пам’ятайте, що коли б не було мого виступу, німці кілька тижнів пізніше завели б в Україні звичайне генерал-губернаторство. Воно було б оперте на загальних основах окупації і нічого спільного з українством не мало б». Пересторогою українській державності було роззброєння німцями дивізії «синьожупанників».

СКОРОПАДСЬКИЙ ДЕМОНСТРУЄ КАВАЛЕРІЙСЬКИЙ ВИШКІЛ, 1910 Р.

Отже відновлення Гетьманства у цій ситуації означало врятування української державності й засвідчило закінчення автономістсько-федералістичної концепції політичної розбудови України, рішуче та безповоротне відокремлення від Росії. Акт 29 квітня 1918 р. був фактично першим державним актом, який залишив поза будь-яким сумнівом проблему державної незалежності України. Проголошене скликання законодавчого сейму мало лише призвести до впорядкування її внутрішнього устрою.

Гетьман Павло Скоропадський був приведений до влади трьома основними політичними силами: Українською народною громадою, Союзом земельних власників, Українською хліборобсько-демократичною партією. До складу першої входили, в основному, представники давніх козацько-старшинських і шляхетських родів Лівобережжя, які були носіями історичних традицій першого Гетьманату (В. Кочубей, М. Устимович, М. Воронович, М. Гижицький та ін.)

Друга група включала соціально неоднорідну верству землевласників, в якій переважали селяни та нащадки козаків. Прикметно, що організаторами союзу виступили Микола Коваленко, селянин з Кременчуччини  і Михайло Коваленко, поміщик із Полтавщини, нащадок давнього козацько-старшинського роду. Обидва послідовно відстоювали позицію політичної самостійності України.

Нарешті, третю групу складали члени Української партії хліборобів-демократів, яку очолювали відомі українські діячі Вячеслав Липинський, брати Сергій та Володимир Шемети. З лідерами УДХП тісно співпрацював один із засновників самостійницької течії в українському русі Микола Міхновський. Варто зауважити, що як і останній В.Липинський був послідовним прихильником державної незалежності України всупереч автономістсько-федералістичній позиції більшості політичних лідерів національно-визвольного руху у дореволюційний період. М. Міхновський ще на початку ХХ ст. вголос заявив про свою самостійницьку позицію виданням програмової праці «Самостійна Україна» і заснуванням Української народної партії. В. Липинський у 1911 р. на таємних нарадах низки українських політиків у Львові чітко поставив питання про необхідність боротьби за політичну самостійність України. При цьому він виступив за необхідність реалізації монархічного принципу в майбутній незалежній Україні.

Попри  певні суперечності між усіма трьома політичними силами, їх об’єднувало розуміння необхідності соціального і національного компромісу, відновлення у повному обсязі приватної власності, утвердження правових підстав суспільно-політичного та економічного життя в Україні, українізації зрусифікованих і полонізованих верств українського суспільства та залучення їх до державного і національно-культурного будівництва.

Павло Скоропадський належав до групи Української народної громади, творення якої відбулось, власне, за його ініціативою. Особа майбутнього гетьмана представляла ту частину давньої української аристократії, яка попри усі примхливі повороти долі залишалась носієм національно-історичних традицій.

Утворення Української Держави означало рішучий поворот соціально-політичного та культурного розвитку України в напрямку західноєвропейської цивілізації; опертя на її правове і духовне підгрунтя. У «Грамоті до всього українського народу» від 29 квітня 1918 р. зазначалось, що «права приватної власності, як фундаменту культури й цивілізації відбудовуються в повній мірі». Творці Української Держави 1918 р. розглядали інститут Гетьманства не як засіб подолання або ліквідації усіх інших українських політичних течій, а як засіб національної інтеграції, налагодження співробітництва між усіма класовими групами та організаціями.

На відміну від політичної нетерпимості соціалістичних лідерів Центральної Ради, а згодом УНР доби Директорії («Україна буде або соціалістична, або ніяка!», В. Винниченко) суспільно-політична позиція Гетьмана була спрямована на те, щоб боротьба між консерватизмом і соціальним радикалізмом могла набрати законно-правових і національно-творчих форм. Водночас від першого дня існування Української Держави й до останнього двері до співпраці жодній українській політичній партії не були закриті. Скоріше, навпаки, Гетьман увесь час прагнув залучити до участі в уряді представників якомога ширшого українського політичного спектру.

Дуже коротке (сім з половиною місяців) існування Гетьманату було заповнене не політичними гаслами, а надзвичайно інтенсивним і плідним процесом українського державотворення. Він захопив усі ділянки суспільного буття від закордонної політики й військового будівництва, творення адміністрації або земельної реформи до відкриття українських університетів і національної Академії наук, розбудови українського шкільництва.

Добре обізнаний з практикою державного управління царської Росії П. Скоропадський усвідомлював, що закріпити незалежність України можна тільки тоді, коли буде створена боєздатна постійна та регулярна армія, державно-управлінський апарат, налагоджено дипломатичні стосунки із якомога більшою кількістю держав, відбудовано господарство, транспорт, зміцнено фінанси, буде взято на державне фінансування заклади освіти, науки та культури.

Формування Збройних сил Української Держави виявилося дуже складною справою. Від 22 червня суттєво оновлено персональний склад військової адміністрації. Було заплановано створення системи військових шкіл для підготовки офіцерів всіх родів зброї, розпочато організацію Державної військової академії.

24 липня вийшов закон про загальну обов’язкову військову повинність. Мобілізація мала розпочатися в жовтні 1918 р. і дати 85 тис. вояків, на 1 березня 1919 р. — ще 79 тис. У липні було сформовано Гвардійську сердюцьку дивізію (5 тис. вояків), котра мала стати взірцем для майбутньої української армії.

Військове будівництво суттєво ускладнювалося позицією командування австро-німецьких військ, яке побоювалось утворення в Україні сильної і боєздатної армії. Не була чіткою позиція щодо цієї проблеми й у вищого політичного та військового керівництва Рейху. Залагодити справу будівництва української армії певною мірою вдалося особисто Гетьману Скоропадському під час зустрічі з імператором Вільгельмом ІІ. Гетьманові вдалося домогтися передачі Україні захопленого німцями Чорноморського флоту. Отже, можна констатувати, що в добу Гетьманату будівництво українських Збройних сил було введено в регулярне русло і грунтувалося на новітніх військових досягненнях тогочасного цивілізованого світу.

Водночас відбувалось неухильне та регулярне створення державного апарату. Дуже швидко було налагоджено організацію й комплектування міністерств, здійснено правильний адміністративний розподіл України на губернії і повіти, створено адміністративний губерніальний і повітовий апарат — староства. В результаті усі закони й розпорядження керівних центральних органів держави не залишалися чисто декларативними актами, як це переважно  було за урядування Центральної Ради, а реалізовувались набагато ефективніше на місцях. Одночасно відбувалась українізація усіх гілок влади згори донизу.

На відміну від попереднього уряду Центральної Ради, який вирішував проблеми міжнародного представництва не за вимогами міжнародного права і не шляхом законів, а нотами або усними заявами, Гетьман поставив цю проблему на послідовно правові рейки. У «Законах про тимчасовий устрій України» чітко зазначалося, що Гетьман є водночас керівником зовнішньополітичних зносин Української Держави. Згідно з нормами міжнародного права, це було вкрай необхідним для України як уже визнаної держави.

Прикметно, що вихід Української Держави на міжнародну арену супроводжувався проблемою визнання інституту гетьманства з усіма його правовими інсигніями, титулатурою, формою звертання тощо, які спирались на українську гетьманську традицію і ще  не застосовувались в тогочасній дипломатичній практиці. Причому вживання Скоропадським титулатури «Гетьман усієї України», яка визначила загальнонаціональний характер влади та її поширення на всі етнічні українські землі, не могло не зачіпати інтереси деяких держав, які включали українські етнічні території. Саме з огляду на це Австро-Угорщина зобов’язала свого посла Форгача утриматись від вживання титулатури «Гетьман усієї України».

Визнання влади гетьмана де юре було здійснене насамперед Німеччиною і Австро-Угорщиною в Києві вже 2 травня 1918 р. За кілька днів це було зроблено також Болгарією і Туреччиною. Своїх представників прислали до Києва Данія, Персія, Греція, Норвегія, Швеція, Італія, Швейцарія, що означало фактичне визнання України.

Прикметним було застосування болгарським послом титулатури — звертання до гетьмана «Ваша світлість», а також вживання останього царем Болгарії Фердинандом. Відтоді так почали титулувати П. Скоропадського усі закордонні представники, голови держав, зокрема й німецький імператор Вільгельм ІІ під час перебування Гетьмана в Берліні з офіційним візитом.

Привертає також увагу, що Регенційна рада Польського королівства, яка надіслала до Києва свого посла у ранзі міністра повністю визнала національно-територіальний титул гетьмана та традиційно-історичну форму звернення. Вона була застосована у акредитивній ноті від 26 травняя 1918 р.: Jasnie Wielmoznemu Panu Hetmanowi Wszech Ukrainy.

Продовження