Я — для того, щоб голос мого народу достойно вів свою партію в багатоголосому хорі світової культури.
Олекса Тихий, український дисидент, правозахисник, педагог, мовознавець, член-засновник Української гельсінської групи

Феномен Шалімова

20 січня виповнюється 100 років від дня народження видатного хірурга
17 січня, 2018 - 10:16
ФОТО З САЙТА WIKIPEDIA.ORG

Зволікання смерті подібне — саме в такому фаховому виклику почав свій незвичайний шлях тоді ще лікар-початківець. Ішли суворі будні осені сорок першого року. За призначенням випускник медичного інституту в Краснодарі Шалімов був направлений у лікарню в Нерчинсько-Заводській, в Забайкаллі. В перший же день роботи з села, що за сорок верст від містечка, надійшов терміновий виклик: у жінки, вочевидь, розрив матки і в результаті сильна кровотеча. Діагноз був попереднім, проте надзвичайна його серйозність не викликала сумнівів.

І ось у меморіальному музеї в пам’ять деміурга медицини на всі часи, створеного в Національному інституті хірургії та трансплантології імені О.О. Шалімова НАНМ України, в кадрах зворушливого телефільму про одіссеї генія, я вслухався в розповідь самого Олександра Олексійовича, як все відбувалося.

— Знов і знов, дорогою вчитуючись у сторінки підручника з акушерства та гінекології, що стосуються рис цієї катастрофи, — згадував він, — я в послідовності уявляв, як треба діяти. Але потрібний був і наркоз, а оперувати доводилось лише з молоденькою медсестрою з місцевої амбулаторії. Все ж знеболення маскою за допомогою ефіру вдалося зробити, і я видалив орган, що висів лише на натягнутих судинах. Жінка залишилася живою...

Стати першопрохідцем у спектрі абсолютних вертикалей сучасної хірургії — у цьому, мабуть, весь феномен Шалімова. Але щоб усвідомити гуманістичну велич такої мети, потрібно було здолати нібито неможливе в необхідній багатогранності. Але все це схоже на притчу — «багато званих і мало обраних». Народившись дванадцятою дитиною в родині голодного буремного 1918-го в Липецькій губернії, Саша Шалімов навряд чи став би тим, ким став, коли б не переїзд родини на відносно заможну Кубань. Тут жили родичі мами, які й прихистили своїх близьких. 1934-го Олександра прийняли на робітфак при медичному інституті, а 1936-го він зарахований студентом першого курсу. Одержав диплом з відзнакою. Але направлений не в район бойових дій, а на Далекий Схід. Можливо, і тому, що в ході війни з вермахтом передбачався і збройний конфлікт із мілітаристською Японією.

Фронт його виявився особливим, мобілізувавши якості та знання в усіх сферах невідкладної медицини, перш за все тому, що Шалімов виявився єдиним лікарем на цих безмежних північних просторах, адже старші колеги були мобілізовані в армію. Правда, доля дала і дружину, ту саму молоденьку медсестру Ганну Олександрівну, з якою вони успішно боролися за згасаюче життя. І оскільки патологія була найрізноманітніша, доводилося, як кажуть, бути майстром на всі руки. Наприклад, першого ж року практики Шалімов опанував самостійно резекцію шлунка, складну операцію, яку можуть провести лише бувалі хірурги із багаторічним досвідом. Побувавши приблизно через рік на стажуванні в Читі, переконався — багато що йому під силу, але тим наполегливіше треба вчитися всьому неосяжному хірургічному універсалу.

Архітектор цієї обителі Валентин Йосипович Сморжевський залишає мене біля хвилюючих стендів, що сконцентрували сходження вчителя. Беззмінна забайкальська заставка: зовсім молодий лікар Шалімов, в оточенні медсестер, біля ліжка хворого. Чомусь знімок раптом переносить і в булгаковські нотатки про земську медицину... Брянський період, де двом майбутнім гігантам — Шалімову й Амосову — знову-таки через містерію життя, довелося стати хірургічними союзниками. Ні, вони не зближувалися в дружбі, але і не перетворилися, чесно змагаючись, в антагоністів. Знову-таки, оригінал фотодокумента без усяких слів раптом спалахує світочем того часу. Микола Михайлович і Олександр Олексійович — удвох — над операційним столом, бо дуже складний для кожного виявився випадок.

Брянська вулиця на захід нас веде. Якраз вона, після деякого інтервалу хірургічної служби в Орлі, і привела Шалімова до Харкова, а потім — назавжди до Києва.

— Утім, я після московських епізодів, куди відразу ж після війни нарешті потрапив на удосконалення, — згадує з усмішкою метр на унікальній стрічці, — намагався спершу знайти роботу в Україні, але безуспішно. Конкуренція була неабияка, з фронтів повернулися десятки хірургів, вони, зрозуміло, шукали посади. І так уже склалося — відразу ж із Чернівців, де мені відмовили, вирушив до гостинного Брянська. А через два тижні приїхав Амосов. Хірургічний підрозділ на 120 ліжок ми розділили на два відділення. Мені дісталися жіноче й урологічне.

Московські клініки і Шалімов. Знімків тих тижнів практично немає. Хто він був, молодий провінціал, в оточенні світил? Але з’ясувалося: вміє все, не гірше, ніж вони, а часом і краще — в оперативній гінекології, онкології, травматології, хірургії стравоходу та середостіння.

У Брянську, де дали невелику кімнатку на родину з п’яти осіб, ці ритми «другого дихання», перед Харковом, розбурхалися справді могутньо. Адже Шалімов розумів: для подальшого зростання потрібен вчений ступінь. Оскільки володів усім у своєму фахові, а 1956-го став заслуженим лікарем РРФСР, влився в хірургічні битви з туберкульозом, який знову почав косити міста і села. Але якщо Амосов виявив свої можливості в радикальних видаленнях легень або їхніх сегментів при нагноєннях, пухлинах, сухотах, то Шалімов опанував каверно-пластику. Видаляв осередок туберкульозного розпаду, зшивав тканини, а легеня залишалася працездатною. Обидві методики були на часі, однак цей варіант докторської дисертації Шалімова «зарубали»: немає, мовляв, перспективних результатів. Хоча був чудовий найближчий результат — збережена якість життя.

Таким чином, якщо говорити про дисертаційні марафони, Шалімов отримав ступінь лише 1958 року, розробивши технологію видалення підшлункової залози, разом з основними протоками, в разі раку цього органа. — А ось Ганну Олександрівну врятувати від цієї хвороби не вдалося — із сумом розмірковує він перед телеоб’єктивом.

Чутками земля наповнюється... 1956-го, коли Амосов працює вже в Києві, Шалімова запрошують до Харкова, його обирають доцентом кафедри хірургії старого медичного інституту. Кафедри з великою історією, що очолювалася протягом багатьох років легендарними науковцями — Грубе, Трінклером, Шамовим. Тут свої оди, але вони поза цими рамками. І знову починає пульсувати провісницьке в Шалімові: інститут, створений Володимиром Миколайовичем Шамовим, патріотом методів переливання крові, в роки війни заступником головного військового хірурга армії, Олександр Олексійович  1965 року реорганізує в Інститут загальної та невідкладної хірургії. Розвертається щось безпрецедентне: здійснюється перша в країні панкреатодуоденальна резекція, розгортаються битви з травматичним шоком, успішно розвивається кардіохірургія. До речі, тут Миколою Володосем, учнем Шалімова, було виконано перше у світі дистанційне чрессудинне стентування з патологією аорти! Це робота, по суті, на рівні Нобелівської премії, зауважує професор Сморжевський.

Створюється оригінальна, шалімовська, модель апарату штучного кровообігу і входить, уже тоді, в практику команди весь діапазон реконструкцій на серці та судинах. Інститут цей, де курс Шалімова продовжили його вихованці Володимир Зайцев і Володимир Бойко, фактично стає хірургічною Меккою світового класу.

А 1972-го починається київський Шалімовський зірковий шлях, коли хірургові надможливостей доручають створити Інститут Клінічної та експериментальної хірургії, по суті, хірургічний флагман республіки. Невелика особиста ремарка: напередодні цих нових його стартів мені пощастило познайомитися з Олександром Олексійовичем. Я написав тоді статтю «Хірургія на порозі змін». Вона з’явилася в «Правді України».

Власне, всі поверхи цієї грандіозної будівлі з велетенськими крилами — поверхи шалімовських змін, плюс три кімнати музею — лише його локальна, але така необхідна візитівка. Адже 1988-го, а очолював НДІ Шалімов лише шістнадцять років, на злеті таланту він звільняється директорської посади, законослухняно погодившись із віяннями епохи. Офіційний наказ, підписаний міністром охорони здоров’я УРСР А. Романенко, що зберігся в експозиції, свідчить: «Згідно з поданою заявою...» Що ж, функціональні ставки стали іншими. Але Шалімов, у штаті своєї ж установи, залишався самим собою, не маючи рівних. Є афоризм: дійсність далеко не завжди платить гідні дивіденди. Та все ж потік пацієнтів, сповнених драматичних сумнівів, не вичерпувався, якраз у цих кімнатах на першому поверсі, в лабіринті інститутської архітектоніки.

Останні десятиріччя віртуоза хірургії, обдарованого талантом, як ніхто інший, але палкого в невтомності жадання нових знань — тут своя повість. Взагалі Шалімов перед кожною операцією вивчав дані про неї, в основному за західними джерелами, а після втручання знову, вже свіжими очима, вчитувався в скупий текст. Але час сказати головне: меморіальної святині просто б не існувало, якби не ентузіазм Валентина Сморжевського та зворушлива підтримка з боку нинішнього директора інституту, члена-кореспондента НАНМ України Олександра Усенка. До речі, не можна не додати, що якраз у цих стінах Володимир Мішалов, що працює нині в Національному медичному університеті, і Валентин Сморжевський одними з перших успішно видалили тромб із легеневої артерії, що у поєднанні з пошуками інших колег було відмічено Державною премією України в галузі науки та техніки.

Сталося так, що і самому Олександрові Олексійовичу довелося лягти на операційний стіл. Операцію, і це знову говорить про його натуру, довірив учням. А потім, потім... Підступали роки, немічність, негаразди... Тиху необхідну турботу про Шалімова на рівні 2000-х виявляв насамперед Олександр Юрійович Усенко, тоді лише завідувач нештатної клініки, поза прямим дорученням дирекції. А потім професор Усенко зробив усе можливе і неможливе, щоб музей існував і розвивався.

— Неможливе? — запитають мене, що знав ці кімнатки, люб’язно відведені екс-директору, який часто був тут наодинці. Зберегти завидні площі, нехай і не такі великі, у царстві нових технологій — тут потрібний стоїцизм. Але завдяки цим стінам, у дрібницях, що беруть за душу, і нюансам тут ніби живе дух Шалімова — від паперів і ручок на письмовому столі до білосніжного халата, тахти, навіть зубних щіток. Інколи Шалімову доводилося тут залишатися і на ніч.

Один з наставників Шалімова по Харкову, на кафедру якого брянський світоч був зарахований, професор Олександр Захарович Цейтлін сказав про нього так: «Хірург, звичайно ж, віддає кожному хворому частинку свого серця. Але Олександр Олексійович був щодо цього ніби суцільним серцем!»

Шалімовський рік, на честь якого готується випуск персональної монети і поштової марки, лише починається. — З поверненням, Олександре Олексійовичу!

Юрій ВІЛЕНСЬКИЙ
Рубрика: 
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments