«Гуманітарна політика – це також захист України»

Гість «Дня» В’ячеслав Кириленко обіймає посаду віце-прем’єра вже майже два роки — від 2 грудня 2014-го. За цей час у його бік пролунало чимало критики, особливо тоді, коли він також був міністром культури. Кажуть і про непрості стосунки В’ячеслава Кириленка з іншими членами уряду, як попереднього, так і нинішнього складу. Втім нині віце-прем’єр, здається, почувається впевнено і намагається впроваджувати ініціативи, які вважає важливими. Багато з них стосуються культури, хоча формально нині він не відповідає за цей напрям.

У розмові з віце-прем’єр-міністром ми зосередилися на гуманітарних питаннях, передусім на найболючіших — книговиданні, науці, запровадженні контрактно-конкурсної системи у закладах культури. Також говорили про наслідки для України трьох — за роки незалежності — масових протестів громадян, і зокрема про те, чому вони ще не змогли зруйнувати кланово-олігархічну систему.

«ЛЮДИ З ІНШИХ КРАЇН МАЮТЬ ДОВІРУ ДО ПРОЦЕСУ ВІДРОДЖЕННЯ КІНО В УКРАЇНІ»

— В’ячеславе Анатолійовичу, як зробити країну привабливою для її громадян? Ви є віце-прем’єр-міністром майже два роки. Що можете назвати своїми основними досягненнями? А які питання ще провисають, залишаються проблемними?

— Скажу про те, що вважаю важливим. По-перше, ми ухвалили закон «Про державну підтримку кінематографії в Україні». Ми зробили це зовсім недавно, але процес розпочався ще за минулого складу уряду, працювали разом із телевізійниками і кіношниками. Виникла ініціатива «КіноКраїна», ми ініціювали декілька громадських обговорень і, попри спротив, провели цей законопроект, який передбачає низку революційних економічних підходів для підтримки кінематографії: повернення частини кваліфікованих видатків, спеціальний режим оподаткування. Плюс механізм культурного тесту та запровадження фінансування телесеріальної продукції. Це, на мою думку, позитивний результат.

— Але Президент його досі не підписав — що це значить? І які подальші кроки треба зробити, щоб кінематограф в Україні продовжив розвиватися?

— Переконаний, що Президент підпише цей закон. Інша річ — необхідно внести зміни до податкового та бюджетного кодексів, щоб забезпечити можливість його реалізувати. Але, думаю, поборемося — і до кінця року й це проголосуємо.

До речі, ми можемо фінансувати і копродукцію. На останній пітчинг, який проводило Державне агентство з питань кіно, подався Кшиштоф Зануссі з проектом у копродукції з Україною. Відомий грузинський режисер Заза Урушадзе, останній його фільм «Мандарини» навіть номінувався на «Оскар», теж подавався на наш відбір із міжнародним проектом. Тобто люди з інших країн мають довіру до процесу відродження кінематографії, який розпочався в Україні. І гальмувати цей процес просто злочинно.

Продовжу щодо важливих кроків. Вважаю, була корисною епопея, яка завершилася перемогою, щодо збільшення частки україномовних пісень на радіо (відповідний Закон №1421-VIII Президент підписав у липні цього року. — Ред.). З початку листопада цей закон набуває чинності. Я від і до, під ключ, здав цю ініціативу суспільству. Звичайно, робив це не сам, а разом із громадськістю, та дуже складно було провести цей закон у парламенті. Лобі радійників, які просто не хотіли жодних змін, виявилося достатньо сильним.

Третій процес, який курую зараз, це запровадження дозвільної системи для книжок походженням із країни-агресора, з Росії. Уряд підтримав цей законопроект, профільний парламентський комітет виніс вердикт — підтримати його у першому читанні. Найближчими днями законопроект розгляне Верховна Рада (коли верстався номер, стало відомо, що парламент підтримав законопроект у першому читанні. — Ред.). Йдеться про те, щоб поставити заслін  путінській пропаганді, яка вільно проходить через наші кордони. Остання крапля — книжка російського пропагандиста Дугіна, який закликав убивати українських військових, на фестивалі «Книжковий Арсенал». Причому, книжка була завезена офіційно. Гадаю, парламент підтримає цей законопроект.

Зауважу, що ініціатива стосується дозволів саме на російські книжки — а не на російськомовні, які видаються в Україні. У десятиденний термін будуть видаватися усі дозволи, якщо це якась потрібна російська книжка. Та якщо це видавці та автура, які спеціалізуються на антиукраїнському хамстві, зрозуміло, вони отримуватимуть заборону на ввезення.

«НЕДОБРОСОВІСНА КОНКУРЕНЦІЯ З БОКУ РОСІЙСЬКИХ ВИДАВЦІВ ЗАВЖДИ МАЛА МІСЦЕ»

— Щодо книговидавництва. Уряд на початку року прийняв Концепцію державної політики щодо розвитку національної видавничої справи та популяризації читання на період до 2020 року. І чомусь доручив її виконання Держкомтелерадіо, а не Інституту книги, який вже тоді створювався. Як ви загалом оцінюєте динаміку розвитку книговидавничого ринку в Україні? Зокрема стосовно україномовної літератури. І чому досі значна частина ринку складається з літератури, завезеної з Росії?

— Наше книговидавництво достатньо потужне. Інша річ, що недобросовісна конкуренція з боку російських видавців завжди мала місце. У тому числі така, яка ставила наших у завідомо програшне становище. В останні роки, через падіння споживчого попиту на все, книжковий ринок не піднімається по тиражах. Але по назвах і номенклатурі, по змісту — він тримається на рівні, подекуди йде вперед — усі останні книжкові форуми це підтверджують.

Ми продовжуємо забезпечувати податкові пільги для книговидання, хоча щороку щодо цього виникає суперечка. Але, переконаний, у бюджеті на 2017 рік такі преференції буде збережено.

Російська книжка завжди заходила до нас і легально, і нелегально, і «по-сірому». Офіційний імпорт усієї книжкової продукції з Росії з початком війни упав у рази, що підтверджує реакцію відторгнення з боку українського читача. За даними Української асоціації видавців і книгорозповсюджувачів, минулого року він не перевищував 3,7 мільйона доларів, а за перші вісім місяців цього року склав не більше двох мільйонів доларів.

З іншого боку, за даними різних структур, які здійснюють моніторинг ринку, «сіре» і частково «чорне» завезення забезпечують структуру ринку, коли велика кількість книжкової продукції з Росії продається і реалізується на книжкових базарах.

Щодо «сірого» завезення. Зараз одній людині дозволяють ввозити 50 кілограмів книжок. Офіційно, без жодного статусу суб’єкта підприємницької діяльності. Якщо до автобусу сідає десять людей, і кожен везе по 50 кілограмів книжок, разом вони провозять півтонни — це чистої води комерційна діяльність. Усі російські видання, зокрема антиукраїнські, з’являються на ринку Барабашова у Харкові, київській Петрівці та інших українських ринках. Це «сіре» завезення у законопроекті, про який я згадував, ми відрегульовуємо: якщо людина не підприємець, вона може ввести з Росії лише десять книг. Ми кажемо тільки про книжки з країни-агресора, і це тимчасовий захід, доки Україна не відновить територіальну цілісність.

Я також веду тривалу розмову з митницею та СБУ про «чорне» завезення. Там наводять дані, що такої контрабанди практично немає.

— А яке ваше бачення діяльності та значення  Інституту книги? Враховуючи те, що досі його функції розподілені між різними установами.

— Міністерство культури призначило керівника Інституту книги і займається створенням цієї структури. Зараз стоїть завдання зосередити всі програми з книговидання у межах Інституту книги. Міністерство культури має програму закупівлі книг для публічних бібліотек, Держкомтелерадіо займається програмою «Українська книга». Причому, 2016 року ми збільшили кількість коштів із держбюджету по обох позиціях.

Інститут книги має сконцентрувати у собі втілення обох програм і розставити пріоритети, заради яких ухвалювався закон щодо нього. Це переклади, надання можливості експортувати нашу книгу та імпортувати потрібну іноземну, а головне — переклад з української на європейські мови й навпаки та фінансування цих програм. Сподіваюся, з наступного року Інститут книги запрацює остаточно і зможе це забезпечити.

— Ще один важливий пункт діяльності Інституту книги — державно-приватне партнерство. «День» втілив у життя чимало проектів, корисних із культурної і просвітницької точки зору. Але поки всі наші звернення до державних установ щодо підтримки не дали якихось практичних наслідків. Як це змінити?

— У нас є закон про державно-приватне партнерство, яке, зокрема, може мати місце у сфері культури. Але, по-перше, він складний у реалізації. Кожну програму державно-приватного партнерства має схвалити Кабмін після проходження семи кіл пекла по всіх інших міністерствах, і тому жодного рішення про державно-приватне партнерство взагалі не ухвалено. У культурі — так точно, можливо, є якісь одиничні випадки стосовно інших галузей. Тож треба лібералізувати цей механізм.

По-друге, треба створювати інституції, які дозволяють взаємодію публічних коштів держави і приватних грошей без механізмів, обумовлених законом «Про державно-приватне партнерство». Я колись пропонував ідею Українського інституту якраз для популяризації країни за кордоном, і це передбачало такий механізм взаємодії. Можуть бути й інші пропозиції. І тоді стане можливою взаємодія приватних і державних публічних коштів для реалізації конкретних проектів — звичайно, під контролем громадськості, наглядових рад тощо. Думаю, це справа близького майбутнього.

«КЛАНОВА СИСТЕМА НЕ ЗНИКЛА, АЛЕ СИЛЬНО ХИТАЄТЬСЯ»

— В’ячеславе Анатолійовичу, нещодавно була 26-та річниця так званої Революції на граніті, у якій ви брали активну участь. Як ви оцінюєте вплив цих подій на зміну свідомості та державного мислення? Чи не вийшло так, що романтики у своїй щирій пасіонарності привели до влади циніків?

— Я є активним учасником усіх трьох українських революцій. Революція на граніті — те, що навіки у моєму серці. Разом зі своїми друзями я був одним із її ініціаторів, і багато хто з цих хлопців сьогодні активний у журналістиці, публіцистиці, у політиці. Для нас це була велика подія, яка змінила країну і, на мою думку, стала предтечею незалежності.

Всі три революції були необхідними, бо Україна — європейська нація за походженням. Київська Русь — це Європа. Її князі впливали на політиків з інших країн, на тодішні уряди й королівські роди, хоча ми це не завжди усвідомлюємо. Але інституційно, з моменту втрати  державності, ми ніяк не могли повернутися до Європи. У 1991 році, коли ми проголосували за незалежність, ніби стали на шлях такого інституційного повернення. Але майже відразу після цього почався відкат від європейських цінностей. Довгих 13 років знадобилося, щоб знову стати на цей шлях — відбулася Помаранчева революція. Рік-два, і знову відкат, проєвропейські сили розсварилися і не змогли втримати владу, до якої знову  прийшли  промосковські сили. Знадобилося майже десять років, щоб повернути Україну на європейський шлях — тільки вже після дуже трагічних подій.

— Ви гадаєте, що зараз з’явилась певна демократизація? Ми бачимо на переговорах у Мінську Кучму — людину, проти якої зокрема українці виходили під час Помаранчевої революції. Тобто кланова система нікуди не зникає. Що необхідно робити суспільству в періоди між революціями?

— Кланова система ще не зникла, але вона дуже сильно хитається. По суті, зараз момент істини: чи ми її перекинемо, чи вона знову доллє бетону у свої основи і відновить потужність, що потім знов призведе до драматичних подій. Бо український народ — козацький, і ніколи не змириться з поневоленням.

Я розцінюю це практичніше. Те, що Кучма представляє Україну в Мінську, а ще хтось із представників умовно старої політичної епохи може бути у сьогоднішньому політичному процесі, не впливає на загальну тенденцію, яка є проєвропейською. Ми йдемо шляхом виконання Угоди про асоціацію між Україною та ЄС, здійснюємо дерегуляцію в економіці, вдаємося до антикорупційних заходів. Багато хто критикує певні кроки, але все відбувається по європейських рецептах. Ми робимо необхідні дії у гуманітарній політиці. Провели люстрацію, проводимо декомунізацію. Ми на початку масштабної деколонізації, й ініціативи, пов’язані з кіно, музикою, російською книгою є ознаками цього. Звичайно, боротися є з чим. Головне, щоб суспільство не впало у зневіру.

«Я НІКОЛИ НЕ ДІЮ ЯК ЧИНОВНИК. ПРАЦЮЮ ЯК ПОЛІТИК»

— Коли у 2014 році обрали парламент, утворилась коаліція з п’яти партій, і у створеній коаліційній угоді гуманітарні питання йшли останнім пунктом. Вам не здається, що це симптоматично? У нинішній коаліції з п’яти партій залишилося дві. Можливо, якісь моменти мають бути пріоритетнішими?

— Думаю, все залежить від активності конкретних дійових осіб і здатності знати свою справу та переконувати в її важливості. В минулому уряді практично всі мої ініціативи діставали підтримку Кабміну й Верховної Ради. По декомунізації ми з чотирьох законів три провели через уряд, а один внесли від депутатів. Парламент проголосував за всі чотири. Можна було уявити таке рік тому? Зараз закон про запровадження дозвільної системи для російської книжки пройшов через всі урядові інстанції і підтриманий урядом — тобто це консолідована позиція Кабінету Міністрів.

За минулого складу уряду про проблеми у культурі та гуманітарній сфері писали ледь не щодня. І писали пристрасно. Вважаю, що я виконував свою роботу. Мене багато критикували, але можна відсидітись сіренькою мишкою в будь-якому уряді. Тебе ніхто не чіпає, але це тому, що ти нічого не робиш, нічого не пропонуєш. Якщо у тебе є бачення певних процесів, його треба реалізовувати. А парламентсько-президентська республіка має природу коаліційного уряду, який є політичним інструментом. Треба реалізовувати свій курс.

Я був причетний до написання розділу щодо соціально-гуманітарної політики у попередній коаліційній угоді, а в цій угоді він практично не змінився. Я ніколи не дію як чиновник. Працюю як політик. У мене є погляди, і я їх реалізую. Інша річ, що також треба бути практичною людиною, і мати можливість перетворити всі слова на урядові рішення, нормативно-правові акти, проекти законів і переконати, що за них треба голосувати. Думаю, мені в основному це вдається, хоча я хотів би робити більше. Але треба бути реалістом, є багато інших нагальних питань, і головні, допоки війна, — оборона й безпека.

Хоча гуманітарна політика — це так само захист України. Саме тому, що ми в Криму, на Донбасі та в багатьох інших місцях на це, вибачте, плювали, маємо нинішню ситуацію, яку тепер треба долати кров’ю. Зараз Президент, прем’єр-міністр і голова Верховної Ради працюють в одному напрямку. Вони мають реальну владу, і якщо чогось дійсно хочуть, вони це реалізують. І це треба цінувати.

«ОБИРАТИ НЕОБХІДНО ВСІХ — НЕ ЛИШЕ МІНІСТРІВ І ДЕПУТАТІВ»

— Чимало критичних  відгуків отримав закон  про контрактну систему та конкурси щодо призначення керівників закладів культури. Він, на думку багатьох митців, суперечить Конституції України та Конвенції Міжнародної організації праці. Так, на нещодавньому з’їзді Національної спілки театральних діячів України делегати запропонували скасувати цей документ, суттєво його переробити і вже звернулися з листом-пропозицією до керівництва парламенту і держави. Як ви це прокоментуєте?

— Законопроект був внесений на розгляд мною як міністром культури попереднього уряду. Цьому передувало інтенсивне обговорення з робочою групою з питань театральної реформи. Про необхідність запровадження конкурсної системи у сфері культури тоді говорило чимало людей. Адже в багатьох закладах, передусім у регіонах, керівники працюють на своїх посадах по 30—40 років. Немає жодних шансів втрутитися в це, запропонувати нові думки. Тож питання назрівало довго. На конкурс мали йти не лише керівники, але й творчі працівники.

Якщо в столиці контрактна система подекуди вже існувала, то в областях — ні. Однак, мій законопроект був видозмінений парламентом, і виникло протиріччя, бо дві посади, художнього керівника і генерального директора, звели в одну позицію. Склалася ситуація, коли в одного закінчується контракт і треба оголошувати конкурс на одну посаду, а людей — двоє. А часто це люди непрості, відомі. Виникають юридичні питання — чи потрібно чекати, поки закінчиться контракт у другої людини? У деяких колективах почалися нездорові дискусії.

Кланова система ще не зникла, але вона дуже сильно хитається. По суті, зараз момент істини: чи ми її перекинемо, чи вона знову доллє бетону у свої основи і відновить потужність, що потім знов призведе до драматичних подій. Бо український народ — козацький, і ніколи не змириться з поневоленням. Ми на початку масштабної деколонізації, й ініціативи, пов’язані з кіно, музикою, російською книгою є ознаками цього. Звичайно, боротися є з чим. Головне, щоб суспільство не впало у зневіру.

Щодо творчого персоналу я запропонував перехідний період — законом він передбачений. Я пропонував, щоб він тривав три роки, але парламент залишив один, і до лютого 2017 року зі всіма творчими працівниками мають укласти контракти, але без конкурсу. Профспілки боялись, що одразу після підписання закону половина персоналу, люди, які не пройдуть конкурс, опиняться на вулиці. Завдяки перехідному періоду ми створили соціальний запобіжник.

Запровадження подібного закону вимагала сама театральна громадськість, передусім її найбільш прогресивна, реформаторська частина. Переконаний, що контрактно-конкурсну систему слід запровадити для всіх керівників закладів культури у країні. Обирати необхідно всіх — не лише міністрів і депутатів.

— Але чи немає небезпеки, що за допомогою конкурсної системи захочуть позбутися небажаних людей або навпаки нав’язати чиюсь кандидатуру? Як приклад часто наводять ситуацію довкола «Мистецького Арсеналу»...

— «Мистецький Арсенал», як і Палац «Україна», формально не є закладом культури. Це — об’єкт Державного управління справами. Тому вони могли призначити керівника взагалі без конкурсу. Але  конкурс відбувся. Водночас комісія була сформована згідно закону  — дев’ять осіб, з яких: троє — від трудового колективу, фактично їх визначає чинний керівник, троє — від органу управління, і троє — від громадськості.

Переконаний, що до проведення процедури конкурсу має бути забезпечений повний доступ ЗМІ, за потреби слід організувати пряму веб-трансляцію на сайті відповідного відомства.

«НАУКОВЦІ МАЮТЬ ПРОПАГУВАТИ СВОЇ ЗДОБУТКИ»

— Цього року в Україні відбулися масштабні протести науковців проти ситуації довкола Національної академії наук, вимагали збільшити її фінансування. Однак якихось вагомих наслідків ці виступи не мали. Нещодавно увага світу була прикута до вручення Нобелівських премій, а українським вченим доводиться здебільшого перейматися виживанням. Яким ви бачите майбутнє НАН?

— Нещодавно вперше за багато років відбулася безпрецедентна зустріч прем’єр-міністра з науковцями. Вона була змістовною, тривала майже три години. Йшлося передусім про те, як, з одного боку, забезпечити фінансування, а з іншого — реформування української науки, зробити її ефективнішою.

Наприкінці минулого року Верховна Рада ухвалила прогресивний Закон «Про наукову і науково-технічну діяльність», але сьогодні він імплементований не більше, ніж на 5%. Ключова позиція цього закону — можливості для фінансування науки через нові структури. Створюється Національна рада з питань розвитку науки і технологій, яку очолюватиме прем’єр-міністр. Вона розподілятиме грантові видатки через Національний фонд досліджень. Із цих джерел фінансуватимуться дослідження лише тих вчених, які перемогли на конкурсі й довели фундаментальну та прикладну необхідність своїх розробок. Тобто йдеться про альтернативу фінансуванню лише через загальний фонд держбюджету структур Академії наук чи галузевих академій, як це відбувається тепер. Отже, ми йдемо шляхом реформування, але рух цей повільний.

Ми забезпечимо фінансування структур Академії наук у бюджеті наступного року, але питання в тому, щоб вони давали помітніші для суспільства результати. До того ж, часто вчені просто не належним чином рекламують свої розробки. На нараді в Кабінеті Міністрів унікальні розробки продемонструвала, зокрема, Академія медичних наук. Йдеться про досвід лікування поранень — людей рятували у, здавалося б, безнадійних ситуаціях: із кулею в серці, з важкими черепно-мозковими травмами. Такі напрямки слід підтримувати. Наукових розробок потребує також оборонний комплекс — ми вже успішно просуваємося у цьому напрямку. Не про все можна говорити, але результати є.

Науковці мають пропагувати свої здобутки. Якщо вони є, то заслуговують на фінансування. А неефективні видатки необхідно скасовувати.

«Я НЕ ЗБИРАЮСЯ РОБИТИ ВИГЛЯД, ЩО ПРОБЛЕМ НЕ ІСНУЄ»

— Якого закону, на вашу думку, ще не вистачає культурній і гуманітарній сфері України?

— Закону про меценатство! Нині в Україні практично немає преференцій для благодійників. Норми законодавства, які існують, не використовуються: з ними мороки з податковою значно більше, ніж слави для мецената. Нині ми маємо проект закону про меценатство, який стосується передусім спорту. Я б його підтримав, але  переконаний, що необхідний комплексний проект. Культура, спорт та інші сфери повинні одержати можливість меценатської підтримки.

Звісно, «екстремізм» тут також не потрібний. Адже є й радикальні пропозиції — мовляв, давайте звільнимо від податків весь прибуток, який перераховується на отримувача меценатської допомоги. При цьому реципієнтом може бути будь-хто, зокрема фізична особа — конкретний спортсмен чи культурний діяч. Можна було б піти таким шляхом, якби була висока ступінь довіри між бізнесменами, фіскалами та суспільством. У нас цього немає. Одразу виникла б підозра, що ви просто хочете мінімізувати податки. Щоб вийти на адаптовану редакцію цього законопроекту, він має пройти декілька кіл інтенсивного і гострого громадського обговорення. Сподіваюсь, найближчим часом відбудеться активізація цієї теми.

— Ви оптиміст щодо майбутнього країни?

— Якби я не був оптимістом, чого б мені працювати в уряді? Я був обраний до парламенту у 2014 році й міг там спокійно впродовж п’яти років працювати. Натомість сам себе посадив на цю «розпечену пательню». Особливо непросто було в кріслі міністра культури, адже з багатьма речами я не збирався миритися, часто діяв доволі жорстко. Нинішній етап також складний, позаяк цей уряд має свої виклики. Але я не збираюся робити вигляд, що проблем не існує. Буду й надалі порушувати складні питання. І вирішувати їх.