Кожен народ пізнається за його богами та символами.
Лев Силенко, український мислитель, філософ, історик, письменник, номінант на Нобелівську премію

«Мені не потрібні зруйновані будинки, мені потрібні люди та їхні історії»

Український фотограф-документаліст Олександр Чекменьов — про мешканців Донбасу та причини сьогоднішніх подій на сході
9 жовтня, 2014 - 10:16
ОЛЕКСАНДР ЧЕКМЕНЬОВ

Олександр Чекменьов — один із небагатьох фотодокументалістів України, лауреат і переможець європейських і міжнародних фотовиставок, автор двох книг — «Donbass» і «Чoрно-бiла фотографiя». До виходу готує ще одну книгу — про людей Майдану, яка планується на кінець 2014 року. Його знімки — це портрет усього Донбасу. Фото, які ввійшли до книги «Donbass» (зняті ще в початку 1990-х років), показують причини тієї гуманітарної катастрофи, яка сьогодні відбувається в регіоні. Жоден уряд і жоден президент не змогли вирішити цю проблему. На цих фото — життя звичайних гірників Луганщини, які готові жертвувати своїм життям заради вугілля.

Донбас Чекменєва цікавий ще й тому, що він сам родом із Луганщини. Його батьки і друзі до цих пір перебувають там. «Моя бабуся — із Західної України, порушила закон, щоб до її 15-ти років дописали зайві роки, і тоді вона змогла влаштуватися на роботу. І її відправили штовхати вагонетки. Але пізніше їй довелося звільнити, оскільки на такій праці вона почала кашляти кров’ю», — розповідає він.

«Мої батьки розуміють, що відбувається. Їм зараз близько 70 років. Вони живуть в Кам’янобродському районі, біля Стукалової балки. На кладовищі «Металіста» поховані всі мої родичі, а за «Металістом» — Кам’янобродський район, де знаходиться будинок, у якому я виріс», — розповідає фотограф.

«Я ПЕРЕЖИВАЮ ЗА СВОЇ РОБОТИ ТА СВОЇХ ГЕРОЇВ. А ЇХ НІХТО НЕ ПОМІЧАЄ»

— У своїх фотографіях ви, по суті, зафіксували причини сьогоднішніх подій.

— Абсолютно правильно. Я знімав Донбас 15 років. Усі говорили: «О, Донбас, Чекменєв — молодець». Але за безліччю фотографій — є безліч історій, які в сучасному електронному світі втрачаються. Мені насправді все одно: чи буде у мене ім’я як фотографа чи ні — я переживаю за свої роботи і своїх героїв. А їх ніхто не помічає. Я зміг опублікувати книгу в Німеччині, в Україну її доводилося завозити нелегально. Але тут вона не була сприйнята. Мені здається, що добре було б зробити пересувну виставку, показати фотографії в різних областях України — це б познайомило людей із тим, що насправді відбувалося на Донбасі протягом багато років.

У мене недавно були гості з далекої російської глибинки, вони дивилися цю книгу і, не додивившись, закрили — плакали. Вони не розуміли, як це вони, бідні, там під смертю ходять щодня і в таких умовах живуть.

— Якою була реакція у суспільстві на ваші фото тоді, і чи викликають вони інтерес сьогодні?

— Зараз немає ніякої реакції взагалі. Цього року я став Фотографом року, тому що зробив виставку про Донбас. Мені дали грошову винагороду та скляну кулю. Але на цьому все закінчилося. Продовження не було, виставок не організовували. Можу сказати, що зустріч у Донецьку у Фонді ІЗОЛЯЦІЯ, яка у мене була два роки тому, теж була непомітною. Я привіз із собою декілька десятків книг, але вони майже всі так і залишилися у мене. А в залі під час дискусії сиділо близько двадцяти осіб. Тобто їм (донеччанам — ред.) це не цікаво, їх уже нічим не здивуєш.

Адже показувати такий Донбас нікому не цікаво. У мене були два випадки, коли депутати двох протилежних фракцій, у тому числі й ПР, хотіли виділити кошти на розвиток цього проекту, але так і не виділили. Адже я міг опублікувати книгу ще до 2008 року. Ми тоді намагалися вийти на оточення президента Ющенка і просити у нього допомоги. Тоді депутат Топалов висловив бажання допомогти. Він бив себе в груди і говорив, що «за Донбас зробить все». Але як тільки ми все підготували, він сказав, що йому «не до політики». «Партія Регіонів» теж побоялася це опубліковувати, сказали, що книгу можна зрозуміти по-різному, а їм це невигідно. Вони мені запропонували опублікувати своє вступне слово, але я відмовився, адже в такому разі, змінюється вся ідея книги.

— Але ж є декілька фотопроектів про Донбас. Наприклад, Віктор Марущенко...

— Вітю я поважаю, він мені допоміг в 1999-2000 роках, коли відправив мою заявку на Міжнародний фотоконкурс до Швейцарії, де я здобув перемогу. Вітя побував у тих же будинках, де був і я. Він діяв як камера-фотограф, знявши все із-за плеча, і все. Вітя зробив тонесеньку книжку, яка насправді є брошурою. Тому, мені здається, що робота не вийшла такою сильною, якою могла б бути.

«ЛУГАНСЬК НА ПОЧАТКОВОМУ ЕТАПІ МОЖНА БУЛО Б ВІДВОЮВАТИ ДУЖЕ ШВИДКО. ІНШЕ ПИТАННЯ: ЧОМУ ЦЬОГО НЕ СТАЛОСЯ?»

— А тепер про ІЗОЛЯЦІЮ. На самому початку, коли Фонд тільки-но захопили, в інтернеті ходило відео, де терорист-ополченець коментує фотографії Бориса Михайлова, мовляв, вони розбещують населення.

— Моя особиста думка: гуманітарну катастрофу придумали не просто так. Вона була створена для того, щоб був привід для введення «дружніх» російських військ. Я найбільше цього боюся. У Луганську про це говорили багато. Причин для таких розмов було багато. Одна з них — це колишній мер міста Кравченко, народний депутат від ПР (тепер «Опозиційний блок») Єфремов і колишній губернатор, які ходили з «георгіївськими стрічками». На Луганщині справді катастрофа. Проте для тих людей, яких я назвав, це не має значення. Їх провина тут очевидна. Адже коли «захоплювали» відділення СБУ та міліції, до приміщень першими заходили люди олігархів — Ахметова та Єфремова. І мені здається, Луганськ на початковому етапі можна було б відвоювати дуже швидко. Інше питання: чому цього не сталося?

— А серед місцевого населення наскільки велика підтримка бойовиків?

— Немає жодної підтримки. Недавно мені дзвонив мій знайомий. Говорив, що в його будинок влучив снаряд. Я запитав, чи вивіз він свої вудки. «Звичайно, Саню, сім’ю і вудки я вивіз першими», — сказав він. Так, за його словами, терористи в селі хотіли поставити установки «Град» перед житловим кварталом, жителі намагалися їх вигнати, посилали чистою російською, проте терористи так і не пішли — вимагали грошей і погрожували зброєю. З тих пір у цьому населеному пункті їх ніхто не підтримував. Та варто сказати і те, що негатив до наших військ теж є. Адже, вони дають «отвєтку», і часто знають, куди ця «отвєтка» летить.

Ви знаєте, у нас дуже стійкі люди. Я був у Миколаївці під Слов’янськом, там люди самі все відновлюють, не чекаючи міських і обласних властей. Те ж саме і в Семенівці, яка теж дуже постраждала. Мені знайомий художник розповідав, як сів із друзями дивитися Фінал ЧС з футболу, а тут «Град» лупить страшно. Футбол дивитися неможливо — перешкоди йдуть. Так один не розгубився, говорить, підемо до мене додому, в інший район. Тож і пішли. Таких випадків було багато. Я запитую: чому?.. А мені відповідають: «Ти знаєш, Сашо, ми просто втомилися. Втомилися від усього».

«ПІСЛЯ ЗВІЛЬНЕННЯ Я ХОЧУ ПОВЕРНУТИСЯ ДО СЕБЕ ДОДОМУ, ДО СВОЇХ ДРУЗІВ, У ЯКИХ ТЕПЕР НЕМАЄ МАШИНИ, ЧИЇ БУДИНКИ ПОСТРАЖДАЛИ...»

— Що ви останнім часом знімали і які проекти готуєте?

— Я готую зараз нову книгу, презентація якої відбудеться в Німеччині. Ця книга про Євромайдан. Я вважаю, що це дуже важливий етап, який є нашою точкою відліку для змін. Зворотного шляху вже немає. Я знімав людей, мені цікаво саме це. Зараз мої фотографії виставляються в Європі та Північній Америці.

— Газета «День» на Форумі видавців у Львові презентувала книгу своїх фотографів про Майдан...

— Я вважаю, що це добре. Чим більше буде книг, чим більше буде різних поглядів, тим краще. Роботи живуть своїм життям, і якщо вони цікаві, то вони житимуть довго. Книги залишаються в історії.


СЛОВ’ЯНСЬК, ЛІТО 2014 р. / ФОТО ОЛЕКСАНДРА ЧЕКМЕНЬОВА

— А не чи хотілося вам зняти проект про війну на сході України?

— Я вже був там. Із часописом, у якому я працюю, ми робили історії людей. Я тоді привіз близько 20 фотоісторій. На жаль, у пресі опубліковано лише п’ять. Для того, щоб створити окрему книгу, потрібен ще матеріал. Наприклад, нещодавно я знімав у госпіталі. Але для себе я зняв усього один знімок за цілий день. Для часопису або газети я можу зняти великий матеріал, але для себе — зробити один знімок. Я хочу повернутися після звільнення до себе додому, до своїх друзів, у яких тепер немає машини, чиї будинки постраждали — для мене ось ця історія — від початку до кінця.

«НЕХАЙ Я НАВІТЬ ЗРОБИВ ОДИН ЗНІМОК, АЛЕ Я ВЖЕ НАБИРАЮСЬ СИЛИ, ЩОБ ЖИТИ ДАЛІ»

— Що для вас фотографія нині: робота, творчість або щось іще?

— Я нею живу, от і все. Нехай я навіть зробив один знімок, але я вже отримую сили, аби жити далі. Це не публікація в журналі і не виступ в будь-якому іншому ЗМІ. Для мене важливою буде персональна виставка в галереї в Німеччині, де я виставляв «Донбас», яка планується до кінця року. Далі — вихід книги, до якої обіцяв написати текст Юрій Андрухович.

— Але ж раніше Юрій Андрухович жодного разу не виступав із заявами від’єднати Донбас, вважаючи, що таким чином Україна розвиватиметься швидше і краще...

СЛОВ’ЯНСЬК, ЛІТО 2014 р. / ФОТО ОЛЕКСАНДРА ЧЕКМЕНЬОВА

— Я сподіваюся, що після моєї книги він змінить свою думку (сміється).

— А що вам особисто дав Майдан, окрім знімків?

— Я ж познайомився з тими, хто там, на Майдані, перебував постійно. Пізніше я їх зустрічав часто вже поза Майданом. Я почав дізнаватись, якими вони були, хто вони без масок і балаклав. І з цього я зробив проект. Це декілька знімків людей на Майдані в революційний час і людей без масок у звичайному житті. Таких учасників Майдану я зустрів близько десятка. Двоє воювали під Луганськом. Одна людина пішла на війну в кінці липня — на початку серпня. Ще один — загинув... Але на знімках він є, в масці. До фотографій підібрано тексти. Цей проект оцінив журнал «Time» у Нью-Йорку. Виставка фотографій проходила і в Гамбургу.

«ФОТОГРАФІЯ — ЦЕ ДОКУМЕНТ ЕПОХИ, ДОКУМЕНТ СЬОГОДЕННЯ, ЦЕ ЛІТОПИС»

— Ми з вами говорили про гуманітарну, культурну катастрофу. Як, на вашу думку, її варто вирішувати?

— Людей спочатку потрібно нагодувати. Відсікти вплив комуністів і регіоналів від цих регіонів, тому що розвиток цих регіонів гальмують саме вони. Тоді вже можна займатися іншими речами. Це ми зараз говоримо про Донбас, а що, на західній Україні цієї катастрофи немає? Там взагалі роботи немає. Неможливо ж прожити на одну тисячу в місяць. Ось матір моя хвилюється, що у зв’язку з війною розсада пропала, але я їй кажу: «Мам, ну яка розсада, головне, що ви цілі». А вона: «Знаєш, синку, як шкода, адже все своїми руками». Тому що кожен рахує копійку. Бізнесменам і політикам вигідно тримати в жебраках людей. Наприклад, мій батько все життя пропрацював на заводі, потім пішов на пенсію. Коли при Ющенкові власником заводу став Жванія, мужики плакали від того, що на металобрухт віддавали залізо. А коли туди прийшли «регіонали», розпродали вже все. Тому я вважаю, що таке коло потрібно розривати, потрібно зменшувати різницю між багатими і бідними. Адже пам’ятаєте, як на Донбас їхали на заробітки з усього Союзу? Всі знають, що Донбас має гроші, але ці гроші належать декільком людям. А людей спеціально ставлять у таке становище, аби вони не змогли підняти голову, а думали лише про те, як їм вижити. Яка там може бути культура в такому стані? Я знаю декількох людей, які намагалися розвивати культуру в Луганську, створивши галерейний простір, але вони не змогли і повернулися до Києва, адже працювати з такими людьми, як Єфремов, наприклад, неможливо.

— Дуже часто Донбас і асоціюють саме з цим олігархічним кланом...

— Олігархам це вигідно. Вони таким чином вибивають для себе самостійність, наплювавши на інших людей. Погляньте, адже і ми з вами говорили більше не про фотографію, а про політику.

— А фотографія — це не політика?

— Ні, звичайно, це різні речі. Це документ епохи, документ сьогодення, це літопис. Ніхто ще не зняв фільм про копанки, наприклад, який міг би стати таким літописом. Адже цей матеріал дуже актуальний. І були часи, коли це було масово. Люди возили додому вугілля на тачках, розбирали терикони. Я дивився і думав, що швидко все це у такому вигляді пропаде. Так майже і сталося. Я постійно думаю про це, але не можу знімати в дві руки. Я пропонував своїм друзям, але так ніхто цього не зробив. Тому фільми про Донбас знімали німці, французи, австрійці, хто завгодно, але не ми. Наприклад, фільм Міхаеля Главоггера «Смерть робітника» (Австрія-Німеччина, 2005 р.) про ручну працю в ХІХ столітті. Фільм знімали в п’яти країнах: Україні, Китаї, Нігерії, Індонезії та Пакистані. В Україні зйомки проходили в Донецьку на закритій шахті. З цього і починається фільм. Про проблему нелегальної ручної праці в Україні вже заявлено на весь світ. Цей фільм отримав не одну міжнародну премію.


РОДИНА ЩЕМИЛІНИХ ЗБИРАЄТЬСЯ НА ЦВИНТАР ПРОВІДАТИ МОГИЛУ СВОГО ДРУГА СТАХАНОВА. ТОРЕЗ, ДОНЕЦЬКА ОБЛАСТЬ. 2000 р.

 

Я знаю, що мине час, і всі ці олігархи підуть у вічність. Залишаться лише книги і фільми. І вони розповідатимуть наступному поколінню про нас. І чим більше буде таких робіт, тим більше залишиться в пам’яті. Адже коли я приїжджаю, я не можу зняти все. Я починаю розмовляти з людьми, але нічого не виходить.

Мені часто кажуть: «От для чого ти знімаєш? Якщо поясниш, то ми тобі дозволимо знімати». Так було на полігоні в селищі Жовте Луганської області. У це селище можна було потрапити лише на поромі. Селище жило за рахунок старих набоїв. Я тоді сказав, що знімаю для історії, бо думаю, що скоро все це зникне. На що мій співрозмовник посміявся і сказав, що металу вистачить на рік. Він дозволив мені знімати, але попросив публікувати не відразу, а за рік, побоявся, що приїдуть і заберуть цей метал. Такий випадок вже був, але люди відстояли цей метал. Потім я сказав, що знімаю для книги, і дійсно, цей знімок потрапив до книги, яку формував Павло Гудімов. Цей знімок вибрав саме він. Моєму герою на цій фотографії — років 26-27 було, він закручував гайки. І ось через декілька років у купе я їхав з незнайомою мені дівчиною. У мене була абсолютно випадково ця книга, і дівчина попросила її подивитись. Коли вона відкрила на сторінці з цим фото, почала плакати. Запитала мене, що це за знімок, де був зроблений. Я їй відповів, що це Жовте Луганської області. Виявилось, що це її рідний брат, який загинув. Вона сказала, що з його знімків у неї залишилися лише дитячі, довгий час вона його не бачила і не знала, що з ним. Я віддрукував їй всі дублі, які у мене були. На знак вдячності вона написала мені вірші. Це лише одна історія. А за кожним знімком — доля людей. Багато чого я, звичайно, не дізнаюся.

Пам’ятаю також, як 1994 року знімав жінку з трьома маленькими дітьми. Її чоловік, єдиний годувальник, загинув незадовго до моменту зйомки. Я після цього довго думав, переживав за її долю. Потім теж у поїзді чую кашель, такий, як у шахтарів-силікозників. Підійшов до чоловіка, почав розмовляти. Виявилось, що з Луганська, що це земляк моєї героїні. Я запитав, що з ними сталося, як склалося життя. Сказав, що виросли бандитами.

«Я НЕ ХОЧУ ЗНІМАТИ АГРЕСИВНИХ І НЕГАТИВНИХ ЛЮДЕЙ. Я НЕ ХОЧУ, ЩОБ ЦЕЙ НЕГАТИВ ІШОВ ЧЕРЕЗ КАДР »

— А як у вас відбувається процес зйомки?

— Є як мінімум два варіанти. Або коли тебе не бачать, і ти відразу, побачивши кадр, тиснеш на кнопку. Тоді вже все вирішує герой, я, звичайно, намагаюся його переконати, розговорити. Або коли ти довго спілкуєшся з героєм. У Семенівці і Миколаєві мені потрібно було мінімум півгодини, аби поговорити з однією людиною. На когось витрачалася година, аби зробити один знімок. За весь час перебування там лише двоє підійшли до мене і запросили до будинку, аби показати руйнування. Мені постійно доводилося виправдовуватися і говорити, що я чесний, і в разі, якщо вони не захочуть, то матеріалу не буде. Вони боялися, що їх реальне життя і їхні проблеми не покажуть. А мені не потрібні порожні зруйновані будинки, мені потрібні люди з їх реальними історіями. Нічого не відбудеться, якщо ти сам не будеш віддавати своєму герою свої історії і душу. У мене є фото, де люди позують на тлі своїх зруйнованих будинків. Але вони трималися недовго, потім плакали. Це я знімати вже не міг.

ШАХТАР ОЛЕКСАНДР НА НЕЛЕГАЛЬНІЙ КОПАНЦІ. ТОРЕЗ, ДОНЕЦЬКА ОБЛАСТЬ. 2000 р.

— У вас є табу на зйомку?

— Я не хочу знімати агресивних і негативних людей. Я не хочу, аби через кадр ішов цей негатив. Розумієте, у нас фотографію не цінують. Нікому не потрібні хороші кадри, потрібно просто вміти натискати на кнопку. Що в такому разі можна говорити про Донбас, де для фотографа найпрестижнішою була публікація в газеті «Луганська правда»? Я приїхав до Києва у 1990-х. Моїм першим місцем роботи була газета «День». Я розумію, як потрібно знімати для журналів і газет, але на моїх фотографіях люди позують. Я такі кадри з дитинства люблю. Пам’ятаю, коли газета вийшла, вони випустили велику рекламу в метро. І тоді я лише переїхав до Києва, заходжу в метро «Вокзальна», сідаю у вагон і бачу свій знімок на цій рекламі. Пам’ятаю, на цьому знімку була людина-жебрак, без зубів, але він сміється і радіє. Більше цієї реклами я не бачив. Але для мене це стало символічним.

Катерина ЯКОВЛЕНКО, «День». Фото надані Олександром ЧЕКМЕНЬОВИМ
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ