Найсерйозніший недолік телевізора в тому, що у нього немає другої сторінки.
Арт Бухвальд, американський журналіст, колумніст «The Washington Post», лауреат Пулітцерівської премії

Не УНР єдиною

або Від якого спадку ми Не відмовляємося
12 січня, 2018 - 12:39

Недавня заява директора Українського інституту національної пам’яті Володимира В’ятровича про те, що радянський період української історії є окупацією, а сучасна Україна має заявити, ніби є наступницею Української Народної Республіки (УНР), викликала чималий резонанс. Адже це не просто заява одного із вчених, а керівника інституції, що має як науковий, так і політичний характер, впливаючи на формування державної «політики пам’яті». Зрозуміло, така заява в людей, які відчувають симпатії до радянського минулого (а таких є чимало, навіть серед молоді), не могла не викликати хвилю обурення. Натомість у національно орієнтованих середовищах вона сприйнялася на ура. Адже якщо державні органи України зроблять заяву, пропоновану В’ятровичем, то ми «відхрестимося» від радянського минулого й вважатимемо себе нащадками «славної УНР», яка була національною державою. Просто й ефектно!

Однак прості й ефектні рішення не завжди є найкращими. Здається, в цьому випадку якраз маємо таку ситуацію.

ЧИ БУЛИ УКРАЇНЦІ БЕЗДЕРЖАВНИМ НАРОДОМ?

На жаль, коли звертаємося до підручників з історії України, складається враження, що українці — це бездержавний народ. Мовляв, колись була Українська держава Київська Русь. Після Батиєвої навали в середині ХІІІ ст. вона перестала існувати. Почалася тривала ніч бездержавності. У середині XVII ст. за часів Хмельниччини нібито Українська держава у формі Гетьманату відновилася. Щоправда, вона проіснувала лише кілька років, піддавшись  654 р. Московії. Гетьманська Україна як автономна структура в Росії зберігалася до 1764 р. Загалом же Гетьманщина, радше, сприймається як «напівдержава». І лише 1918 р. українці спромоглися створити свою національну державу — УНР. Однак незабаром, 1921-го, цю державу втратили. І лише 1991 р. відновили свою незалежну державу.

Таке бачення процесів державотворення на українських землях є типово колоніальним підходом і породжує комплекс неповноцінності. Ми до дня сьогоднішнього не маємо праць, де би всебічно осмислювалися ці процеси. Чомусь забувається, що сучасне розуміння держави не варто екстраполювати на державні утворення домодерних і навіть ранньомодерних часів. Тоді державні утворення були різними й мали різні «ступені суверенності». Зрештою, це стосується й сучасних держав. Наприклад, який «ступінь суверенності» держав Євросоюзу в порівнянні зі США? Можна зараз говорити про існування великої кількості напівзалежних держав (у плані економічному, військовому), які при цьому мають всі формальні ознаки суверенітету. Те саме варто сказати й про етнічні спільноти: не можна уявлення про новочасну націю переносити на часи Середніх віків і Раннього модерну.

Починаючи з часів Середньовіччя на теренах України існували державні утворення, які або створювалися русами-українцями, або мали до них стосунок. Це й Русь — велика середньовічна імперія, яка фактично була конфедерацією низки держав-князівств. Творцем цієї держави варто вважати предків сучасних українців приблизно так само, як сучасних італійців можна вважати творцями Римської імперії. Навала Батия 1240 р. не знищила цю державу, а привела до її переформатування. Зокрема, з’явилося Руське королівство (в нашій літературі, на жаль, і далі фігурує утверджений галицькими москвофілами термін «Галицько-Волинське князівство»). Ця держава по праву вважала себе спадкоємцем Русі. (До речі, ця тема широко висвітлена в останньому книжковому бестселері «Дня» «Корона, або Спадщина Королівства Руського», який можна придбати за посиланням. — Ред.)

ГЕТЬМАН П.СКОРОПАДСЬКИЙ НА БОЙОВОМУ КОНІ.1916 р.

Продовжував існування й такий «уламок» Русі, як Новгородська Республіка. Росіяни присвоїли її історію, культуру, захопивши терени цієї держави  1478 року. Але, незважаючи на геноцид новгородців, який чинили московські царі, навіть у ХІХ ст. жителі Новгородщини за своєю мовою, культурою були ближчі до українців, ніж до росіян. Про це, зокрема, говорив відомий історик Микола Костомаров, який спеціально досліджував історію Новгородської землі й навіть проводив тут польові дослідження. У часи Середньовіччя Київ тісно був пов’язаний із Новгородом. Те, що відбувалося в одному з цих міських центрів, мало свій вплив на інший. До речі, саме на теренах Новгородської землі чи не найкраще збереглися давньоруські билини, в яких описуються переважно події, що відбувалися на Київській землі. Ось і питання, чому ми новгородську державність легко «здали» росіянам? Та не лише новгородську... І не лише росіянам.

Руське королівство, про яке в нас не так-то й багато говорять, проіснувало до середини XIV ст. І хоча відбулася його дезінтеграція й завоювання, все ж його традиції, як і загалом традиції Русі, перебрало Велике князівство Литовське, де, до речі, державною мовою була мова руська, наближена до тогочасних українських і білоруських діалектів. Цю державу українці мали (хоча б частково) розглядати як свою.

Те саме можна сказати про Молдавське князівство, котре з’явилося як «уламок» Королівства Руського і певним чином продовжило його традиції. Майже половину його населення становили русини-українці. Довгий час в ньому офіційною державною мовою була книжна руська мова. Не дивно, що Молдавію українські воєнно-політичні діячі розглядали майже як свою. Її господарями хотіли стати козацькі ватажки Дмитро Вишневецький та Іван Підкова. Мав свої інтереси в Молдавії й Богдан Хмельницький. Із сім’ї молдавських господарів походив Київський митрополит Петро Могила. Його традиційно вважають молдаванином. Але чомусь у сім’ї цього «молдаванина» були сильні руські культурні традиції.

На українських землях у часи Середньовіччя, окрім того, існували різні автономні й напівавтономі князівства, що входили до складу Великого князівства Литовського й Польського королівства. Було кілька різновидів Гетьманщини. Це й Гетьманська держава по обидва боки Дніпра, окремо Гетьманщини на Лівобережжі й Правобережжі, Ханська Україна (Ганьщина). Певні автономні права мала й Слобідська Україна.

Навіть у ХІХ ст., коли українські землі були розподілені між двома імперіями, Російською та Австрійською, були спроби створити Українську державу. Мається на увазі діяльність Михайла Чайковського (Садик-паші), який на теренах Туреччини під час Кримської війни 1853 — 1856 рр. сформував козацькі загони (т. зв. казакалай). Хоча в цих загонах служили люди різних національностей, але мовою спілкування була українська. Чайковський сподівався, що йому вдасться підняти повстання в Україні й побудувати тут державу. Ці плани були не такими й фантастичними, як це видається на перший погляд. Однак деякі європейські держави, зокрема Австрія, були проти походу Чайковського в Україну. І все ж його діяльність відіграла помітну роль у становленні Румунської держави, де, до речі, проживало чимало українців.

Також варто пригадати те, що у XVIII ст. українці, передусім представники козацької старшини, відіграли важливу роль у становленні Російської імперії. Багато хто з них розглядав цю державу як свою. Лише пізніше, у ХІХ ст., через різні причини, відбулося відторгнення нащадків козацької старшини, які стали малоросійськими дворянами, від «імперського проекту».

Цей екскурс (далеко неповний!) потрібен для того, щоб показати: українці — не бездержавна нація. І тому наприкінці Першої світової війни, коли валилися імперії, вони спробували створити свою державу.

ЧИ ВАРТО НАСЛІДУВАТИ УНР?

Про УНР відомо в нас немало. Пересічний українець щось мусив чути про Центральну Раду, про те, що її очолював історик Михайло Грушевський (його портрет є навіть на 50-гривневій купюрі!). Що Центральна Рада 22 січня 1918 р. проголосила УНР незалежною. І що ця незалежність була відразу скроплена кров’ю молодих українців у бою з більшовиками під Крутами 29 січня. Чув пересічний українець і те, що лідерами УНР були Володимир Винниченко й Симон Петлюра...

Звісно, не треба недооцінювати значення УНР в нашій історії. Це була перша спроба українців у ХХ ст. створити свою державу. І творити її доводилося в дуже непростих умовах.

Але чи потрібно ідеалізувати УНР і пропонувати її як предтечу сучасної Української держави? На жаль, провідні лідери УНР виявилися не на висоті свого становища. Не маючи управлінського досвіду, вони часто допускали помилки й у внутрішній, і  в зовнішній політиці. Чого вартував пацифізм цих діячів, який стояв на заваді розбудови українських Збройних сил? Або постійна міжпартійна гризня, що виснажувала сили. Чи популістські заяви про недопустимість залучення до управління державою представників буржуазії й поміщиків, до яких зараховували й кваліфікованих управлінців. Зокрема, цей популізм був однією з суттєвих причин кадрової проблеми УНР, яка у свою чергу породжувала бездіяльність влади. Її представники могли виступати з гарними заявами, деклараціями, але, коли доходило до діла, часто виявлялися безпорадними.

Сумнівною була також орієнтація УНР на союз із Німеччиною та Австро-Угорщиною. Уклавши з ними договір у Бресті 1918 р. і отримавши від них допомогу, керівники УНР тактично виграли, оскільки зуміли очистити Україну від більшовиків. Але стратегічно — програли. Вони ізолювали себе від Антанти, яка стала переможцем у Першій світовій війні. Це стало однією з причин того, що країни Антанти після закінчення війни надали значну допомогу не УНР, а її противникам — білогвардійцям.

Безпорадність лідерів УНР призвела до втрати ними влади. 29 квітня 1918 р. відбувся т. зв. гетьманський переворот, коли до влади прийшов Павло Скоропадський. УНР перестала існувати. Настала Українська держава, яку в літературі часто іменують Гетьманатом. При всіх мінусах Гетьманату, його «недостатній українськості», він виявився більш ефективним щодо державотворення, ніж УНР.

По-перше, незважаючи на складні умови, Скоропадському вдалося стабілізувати економічну ситуацію в Україні. І хоча говорити тут про якісь економічні успіхи немає підстав, але на тлі інших територій колишньої Російської імперії, які були в стані цілковитої розрухи, Україна видавалася острівцем достатку.

По-друге, почалася розбудова державних структур, судової системи,  створювалася регулярна армія. При цьому було взято курс на українізацію державного апарату.

По-третє, чимало було зроблено для розвитку української культури — створено низку українських початкових шкіл, Всеукраїнську академію наук, відкрито близько сотні українських гімназій, два українські університети (в Києві та Кам’янці-Подільському), Український державний театр у Києві тощо.

Саме Скоропадський — подобається це комусь чи ні — дав шанс для творення повноцінної Української держави.

Але цей шанс був зруйнований. Не без того, що гетьман допустив низку помилок (особливо далися знати його «малоросійські комплекси»). І все ж головна вина в нищенні Української держави, чи то Гетьманату, була в діяльності лідерів УНР, Винниченка й Петлюри, які підняли повстання проти Скоропадського. Останній 14 грудня 1918 р. зрікся влади, яка перейшла до Директорії УНР.

Це була піррова перемога. Як і передрікав Скоропадський, вона занурила Україну в стан хаосу, війну «всіх проти всіх». Керівники Директорії, які колись входили до складу Центральної Ради і були її лідерами, не зробили висновків із помилок минулого. Вони й далі продовжували міжпартійну боротьбу. Лише 26 грудня Директорія, яка заявила про відновлення УНР, спромоглася створити уряд.

Не вдаючись до детального викладу діянь Директорії УНР, скажемо про таке.

По-перше, історія Директорії — це значною мірою історія міжпартійної боротьби. Її лідери, принаймні на початковому етапі, не могли визначитися, якою вони бачать Україну, — демократичною республікою чи республікою Рад; на кого їм орієнтуватися — на Антанту, білогвардійський рух чи більшовиків. У результаті міжпартійної боротьби від Директорії відійшов її лідер Винниченко, який готовий був порозумітися з більшовиками. У ній перемогло «помірковане» крило на чолі з Петлюрою. Зрештою, коли він став лідером УНР, його теж намагалися змістити конкуруючі сили, через що неодноразово виникали конфлікти. На конструктивну державотворчу діяльність у Директорії не залишалося ні сил, ні часу.

По-друге, становище УНР ускладнювалося втратою боєздатності армії, яка утворилася у перебігу антигетьманського повстання й не вирізнялася дисциплінованістю. На місцях командири (отамани) часто діяли на свій розсуд, не надто зважаючи на центральне керівництво. Петлюра як головний отаман не мав авторитету серед інших отаманів. Доходило до того, що деякі з них узагалі виходили з підпорядкування УНР.

По-третє, Директорія навіть у тих сферах, де, здавалося б, її керівники могли показати себе, виявлялася безпорадною. Зокрема, це стосується пропагандистської діяльності. Ісаак Мазепа, один із керівників уряду УНР часів Директорії, писав: «Большевики мали рацію, коли пізніше писали, що Україну вони опанували не так збройною силою, як силою своєї пропаганди серед дезорієнтованих українських мас».

По-четверте, завдяки Директорії вдалося підписати 22 січня 1919 р. Акт злуки УНР і Західноукраїнської Народної Республіки (ЗУНР). Однак говорити про реальне об’єднання цих держав складно. ЗУНР як окрема держава зберігалася — просто тепер вона іменувалася Західна область УНР (ЗО УНР). Керівники ЗУНР багато що зберегли від державних структур Австро-Угорщини, на відміну від керівників УНР не вдавалися ні до революційної, ні до соціалістичної риторики. І культурно, і політично керівники УНР і ЗУНР різнилися між собою. Між ними не раз виникали конфлікти. Зрештою, коли Петлюра пішов на союз із поляками, погодившись віддати їм західноукраїнські землі, між цими двома державними структурами відбувся остаточний розкол.

Взагалі лідери ЗУНР відзначалися більшим конструктивізмом, ніж лідери УНР. Перебуваючи в надзвичайно складних умовах, вони не допускали хаосу, дезорганізованості на підконтрольних їм територіях.

По-п’яте, УНР опинилася в кільці фронтів. На півдні їй протистояли війська Антанти. З південного сходу наступали білогвардійці. З півночі й сходу ішли більшовики. На заході доводилося воювати з поляками. На Катеринославщині проти Директорії діяла потужна армія Нестора Махна. Такий стан речей став наслідком політики УНР. Її керівництво так і не змогло знайти собі союзників.

І якщо українцям не вдалося відстояти свою державну незалежність у 1918 — 1921 рр., то тут немала частка вини лідерів УНР. Зрештою, крім УНР, в той період на теренах України існували й інші державні утворення, зокрема ЗУНР і Українська держава (Гетьманат), діяльність очільників яких видається більш конструктивною, ніж діяльність унерівських лідерів.

ЩО НАМ РОБИТИ З РАДЯНСЬКОЮ УКРАЇНОЮ?

Володимир В’ятрович пропонує період радянської України вважати окупацією. Воно ніби й гарно... Але ж українські землі в 1921 р. опинилися не лише під більшовицькою Росією, а й Польщею, Румунією та Чехо-Словаччиною. Їх теж треба визнати окупованими?

Більшість українських земель у той час були у складі т. зв. Української Соціалістичної Радянської Республіки (УСРР), якою керували російські більшовики. Формально вона була незалежною й навіть претендувала на роль суб’єкта в міжнародних відносинах. УСРР (знову ж таки формально!) була однією зі сторін під час укладання договору про утворення СРСР в 1922 р. Зрозуміло, УСРР була маріонетковою державою. Але це був результат боротьби за українську державність — хай навіть не такий, на який очікувало багато українців. УСРР (пізніше — УРСР) у складі СРСР все ж була автономною структурою, яка давала певні можливості для розвитку української модерної нації. Зокрема, це стосувалося 1920-х рр., коли відбувався процес українізації. Тому в той час низка відомих українських діячів переїхала в радянську Україну. Переїхав навіть Грушевський — колишній лідер УНР. Можна до цього ставитися неоднозначно. Але це своєрідний симптом.

На українських територіях, які відійшли до інших держав, окрім СРСР, корінне населення не мало автономних утворень. Це навіть стосувалося демократичної Чехо-Словаччини, керівництво якої прихильно ставилося до українців. Українці тут отримали автономію лише вкінці 1938 р.

Якщо виходити із засад міжнародного права, то українські землі, що ввійшли до складу різних держав після Першої світової війни, не варто вважати окупованими (хоча статус окупації для деяких із них протягом певного часу був притаманний). Для визначення їхнього статусу радше підходить слово «анексія». Це загарбання чужої території, яке юридично закріплено й отримало міжнародне визнання.

Перед і під час Другої світової війни українці здійснили спроби створити свої держави. Це проголошення Карпатської України 15 березня 1939 р. в Хусті й Акту відновлення Української держави 30 червня 1941 р. у Львові. Але ці держави так і не змогли відбутися.

Щодо УРСР, то вона під час Другої світової війни значно приростила свої території. До її складу ввійшла низка етнічних українських земель — Волинь, Галичина, Закарпаття, Буковина, частина Бессарабії. Так, ці території були анексовані СРСР, але це було визнано міжнародними угодами й актами. Зрештою, як і кордони СРСР у післявоєнний період. Тим паче, що УРСР (хай, знову ж таки, формально) стала одним із засновників ООН. Тобто говорити, що ця територія була окупованою, з точки зору міжнародного права, не дуже коректно.

Звісно, можна тішити себе ілюзіями: мовляв, ми — нащадки УНР, чи Гетьманату Богдана Хмельницького, чи навіть Київської Русі. Насправді ж нинішня Українська держава — це наслідок непростих, часто болісних процесів державотворення, які відбувалися на наших землях протягом не лише останнього століття, а майже тисячі років, процесів із здобутками і втратами. Як би це комусь не подобалося, але безпосередньою предтечею нинішньої Української держави є УРСР, яка не з’явилася завдяки бажанню більшовиків, а стала своєрідним компромісом між ними й «відродженою» в 1918 — 1921 рр. українською нацією. І саме в межах УРСР (часто деформовано) здійснювався процес розвитку модерної української нації.

Нинішня Українська держава успадкувала чимало «родимих плям» УРСР. А деякі з них «творчо розвинула». На закінчення наведу слова Скоропадського, написані ним у 1919 р., коли ще при владі була Директорія УНР: «Я не сумніваюся, як і не сумнівався раніше, що всякі соціалістичні експерименти, якби у нас уряд був соціалістичним, повели б негайно до того, що вся країна в шість тижнів стала б здобиччю всепожираючого молоха-більшовизму. Більшовизм, знищивши всяку культуру, перетворив би нашу чудову країну на висохлу рівнину, де з часом усівся би капіталізм, але який!.. Не той слабкий, м’якотілий, що тлів у нас досі, а всесильний Бог, у ногах якого буде валятись і плазувати той самий народ». Боюся, що передбачення виявилося точним... Чи не такий ми маємо олігархічний капіталізм, який нам дістався у спадок від УРСР? Або чи не маємо ми «зачищену» культуру, що зазнає масованої русифікації?

Певно, нескладно відхреститися від якогось етапу нашого державотворення, оголосивши його «окупаційним», знайшовши для себе ідеал, приміром, ту саму УНР. Але чи не опинимося ми у вигаданому світі рожевих ілюзій, який часто далекий від реалій?

А, може, краще осмислити наші складні процеси державотворення, спробувати відсіяти «зерно» від «полови» (хоча це часто зробити ой як непросто) і спробувати хоча б... уникати помилок наших попередників?

Петро Кралюк
Рубрика: 
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments