Невідворотність розпаду
Засоби масової інформації особливу увагу звернули в грудні на десятилітню річницю розпаду СРСР. З юридичної точки зору розпад розпочався ще влітку 1990 року, коли Верховні Ради союзних республік стали проголошувати декларації про державний суверенітет. Однак журналісти, політики і вчені зосередилися на агонії наддержави, починаючи iз Всеукраїнського референдуму 1 грудня 1991 року.
У розмаїтті виступів не знайшлося місця для обгрунтування думки про невідворотність самоліквідації СРСР. Дискусія точилася, головним чином, навколо конкретних подій грудня 1991 року. Політики, що брали участь в них, давали інтерв’ю, з яких випливало: вони зробили так, як потрібно, а могли б зробити й інакше. Насправді, однак, наддержава в грудні 1991 року вже була неживою.
25 грудня минає десятиліття останньої події в історії СРСР: виступу М. Горбачова по телебаченню з повідомленням про відставку . Це добра нагода, щоб висловити судження про долю багатонаціональної держави. Судження стануть переконливішими, якщо поширити історичний аналіз на весь період існування СРСР і навіть на більшу глибину.
В сучасних роздумах про долю СРСР майже нема спроб пов’язати радянську державність з її комуністичною природою. Щоправда, сумнівів у комуністичності СРСР не виникає. Але радянська державність розглядається сама по собі, тобто не виводиться безпосередньо з компартійної диктатури. Навпаки, стало звичним ототожнювати Радянський Союз з відмінною від нього за політичним устроєм Російською імперією.
Російська імперія розпалася разом з іншими традиційними імперіями в ході Першої світової війни. Радянський Союз може бути названий імперією новітнього типу не сам, а тільки у поєднанні з країнами обмеженого суверенітету, які він захопив в орбіту свого впливу після Другої світової війни. Цей «соціалістичний табір», що існував до 1989 року, принципово відрізнявся від традиційних і колоніальних імперій, хоча зберігав основні імперські риси. Однак предметом нашої розмови є будова самого Радянського Союзу, тобто природа зв’язків, що існували між союзними республіками.
Після приходу до влади у 1917 році ленінська партія встановила в Росії режим, який кардинально відрізнявся від знаних людству форм правління. Безпосередньо на себе компартійні комітети брали обмежену кількість державних функцій. Левова пайка управлінської роботи покладалася на виконкоми рад різних рівнів. «Виконавчим комітетом» найвищого рівня став очолений В.Леніним радянський уряд. Партія більшовиків користувалася всією політичною владою, але не брала на себе відповідальність за поточні справи. Радянські органи позбавлялися будь-якого політичного впливу, але наділялися повним обсягом розпорядчих функцій. Можливі непорозуміння між партійними і радянськими структурами дуже просто попереджувалися. Посади в радянських установах заміщувалися членами монопольно існуючої партії, в якій підтримувалася залізна дисципліна.
Сконструйований Леніним тандем «компартійні комітети — виконкоми рад» не випадково дістав назву радянської влади. З одного боку, він заглиблювався через систему рад в народні низи. Досягалося це шляхом наділення мільйонів громадян обмеженими управлінськими або контрольними функціями. Завдяки цьому створювалася ілюзія народовладдя. Мало хто сумнівався в народності режиму, його пов’язаності з інтересами простих людей. Та й свої кадри режим черпав із народних глибин. Робітничо-селянське походження стало знаком вищої соціальної якості, подібно до того, як до революції таким знаком вважалося дворянське походження.
Iз другого боку, в країні була встановлена диктатура більшовицьких вождів. Через партійні комітети вони контролювали геть усе. Найважливішою сферою діяльності компартійних комітетів стало так зване «радянське будівництво», тобто відтворення (від виборів до виборів) мережі рад з суворо контрольованим складом депутатів.
Симбіоз партійної диктатури з владою радянських органів давав можливість будувати державу в довільних організаційних формах. Видимі, тобто конституційні конструкції влади не мали особливого значення. За ними приховувалася не відображена в радянський конституції диктатура жорстко централізованої партії. Така особливість політичного режиму була свідомо використана керівниками більшовиків з метою відновлення контролю над імперією, що розпалася. Зменшити опір російської експансії, а то й зовсім уникнути лобового зіткнення з національно- визвольним рухом ставало можливим шляхом проголошення формально незалежних національних держав.
Перші п’ять років «зібрана» більшовиками колишня імперія існувала у вигляді країни без назви. У 1922 році центральне компартійно- радянське керівництво прийшло до висновку, що навіть з формальною незалежністю національних республік треба покiнчити. За відсутності В.Леніна, який зазнав першого удару смертельної хвороби, комісія оргбюро ЦК РКП(б) на чолі з наркомом РСФРР у справах національностей і генеральним секретарем ЦК Й. Сталіним розробила план автономізації республік. Однак зниження статусу республік до рівня автономій Російської Федерації було несхвально зустрінуте Х.Раковським і деякими іншими периферійними керівниками.
Завдяки підтримці Леніна, який цього разу одужав, Раковський переміг Сталіна. Йому не вдалося зберегти юридичну незалежність радянської України, але вона не стала автономною республікою Російської Федерації. Утворення єдиної багатонаціональної держави відбулося з меншим пониженням статусу національних республік. Більше того, всі союзні республіки, не виключаючи Росії, отримали рівний статус. Щоб підкреслити добровільність входження в нову багатонаціональну радянську державу, у статті 26 Договору про утворення СРСР від 30 грудня 1922 року урочисто проголошувалося: «За кожною із союзних республік зберігається право вільного виходу з Союзу».
Об’єднання радянських республік в єдину державу на демократичних засадах стало б видатною історичною подією, якби на хвилинку забути про існування державної партії, яка будувалася на засадах «демократичного централізму», тобто на суворій підпорядкованості нижчих ієрархічних ланок вищим. Централізована будова цієї партії була внутрішнім каркасом «союзу вільних республік». Доки партія здійснювала контроль за суспільством, аніскільки не залежачи від нього, конституційні форми побудови Радянського Союзу не мали жодного значення. 30 грудня 1922 року відбулася лише протокольна подія, наперед розписана в регламенті оргбюро ЦК РКП(б). У часи М. Хрущова була сформована концепція утворення єдиної багатонаціональної держави в ході боротьби між «добрим» Леніним і «злим» Сталіним. Кожні п’ять років, коли урочисто відзначалися ювілеї утворення СРСР, вона озвучувалася засобами масової інформації. Однак в цій концепції ігнорувалися факти, які лежали на поверхні. Адже Сталін зовсім не наполягав на плані автономізації. Він навіть схвально поставився до включення в союзний договір статті про вільний вихід республік з СРСР. У «сталінській» Конституції СРСР 1936 року ця стаття збереглася. Збереглася вона і в «брежнєвській» Конституції СРСР 1977 року.
Використаний у 1922 році механізм побудови єдиної багатонаціональної держави здавався надійним і Й.Сталіну в 1936 році, і Л.Брежнєву в 1977 році. Однак у 1990 році парламенти союзних республік ввели в дію статтю про вихід, хоча спочатку обрали для цього (окрім республік Балтії) завуальовану форму декларацій про державний суверенітет.
Керівники партії і держави стали жертвами власної демагогії. У 1922 році вони «прив’язали» національні республіки не до Росії, як цього вимагав менш схильний до популізму Сталін, а до партії. Партія, навіть якщо вона державна, менш довговічне утворення, ніж держава. Якби Україна була автономною республікою Росії, її суверенізація потрапила б на такі самі перешкоди, як суверенізація Татарстану або Чечні. Звідси висновок: при всій рутинності того, що відбулося 30 грудня 1922 року, ми повинні дякувати Християну Раковському за винайдений ним спосіб об’єднання радянських республік в єдину державу.
Розглянемо тепер в найбільш схематичному вигляді ті процеси, які призвели до так званого «параду суверенітетів». Вони засвідчують невідворотність розпаду держави, яка народилася в силовому полі диктатури.
Після розпаду імперії російські комуністи нав’язали суспільству власні методи подолання економічної відсталості, засновані на ліквідації приватної власності і максимальній концентрації матеріальних та людських ресурсів. Соціально-економічні перетворення комуністичного типу наразилися на жорстокий опір великих та дрібних власників. Опір було подолано засобами масового терору. Ленінська партія побудувала високорозвинуту командну економіку і здійснила прискорену модернізацію суспільства, що допомогло одержати блискучу перемогу в Другій світовій війні і перетворити Радянський Союз у наддержаву, оточену країнами сателітами.
Однак комуністичні методи подолання економічної відсталості виявилося дійовими тільки на етапі індустріального суспільства. У постіндустріальну добу комуністична організація управління й економічного життя вже не могла скласти конкуренції демократії і вільному ринку. Після смерті Сталіна компартійно- радянське керівництво змушене було відмовитися від державного терору як постійного методу управління. В умовах викликаної цією відмовою нестабільності радянського ладу були проведені дві кампанії десталінізації — М. Хрущова і М. Горбачова.
Лібералізація радянського режиму суперечила його диктаторській суті. Виявилося, що існує тільки дві можливості: або покінчити з лібералізацією і повернутися до масового терору, або провести реальний політичний устрій у відповідність з Конституцією СРСР і конституціями союзних республік, а систему господарювання — з приватними інтересами людей, зайнятих у виробництві.
М. Горбачов обрав другий шлях і наважився порушити самі основи створеного В.Леніним політичного режиму. Його конституційна реформа звільнила радянські органи влади від диктатури партійних комітетів. І тут виявилося, що Радянський Союз існував тільки завдяки диктатурі. Без неї він почав негайно розвалюватися.
Спроба найближчих соратників М.Горбачова врятувати становище запровадженням надзвичайного стану тільки прискорила розвал. Загроза повернення до масового терору, яка йшла від загальносоюзного центру, змусила парламент України перейти від декларацій до реальних дій. Абсолютна більшість населення республіки підтримала на референдумі 1 грудня 1991 року Акт проголошення незалежності України.
