«Про події в Україні серби дізнаються із московських джерел…»

Упродовж багатьох років діяльності на журналістській ниві доля не раз зводила мене із співвітчизниками, які з різних причин були змушені шукати щастя в чужім краю, як кажуть, «з нуля» починати облаштовувати своє життя. Нещодавно вперше в житті зустрівся з людиною, яка через любов до України змушена покинути свою батьківщину та перебиратися до нас на постійне місце проживання. Це уродженка русинського містечка Руський Керестур у Сербії Саманта Рац-Стоїлкович.

Більшість жителів Руського Керестура – нащадки переселенців із території історичного Закарпаття, які почали прибувати сюди з 1750 року, коли австро-угорська влада всіляко заохочувала переселення працьовитих селян із бідних карпатських Верховин на спорожнілі після затяжної Османської війни родючі рівнини межиріччя Тиси і Дунаю. Русини з Пряшівщини, яка нині належить Словаччині, та українського Закарпаття емігрували здебільшого в сьогоднішні регіони Бачка і Срім автономного краю Воєводіна.

Предки пані Саманти, які поселилися у Руському Керестурі, мали прізвища, що й нині побутують на Закарпатті: Криніцькі, Палко і Віславські. Через якийсь час Криніцькі стали іменуватися Рацами, оскільки тогочасна угорська влада масово замінювала слов’янські прізвища на угорські відповідники. Так один із дідів Саманти по батьковій лінії й позбувся прізвища Криніцькі та став однофамільцем знаних сьогодні футболістів –  колишньої «зірки» київського «Динамо» Василя Раца та румунського легіонера донецького «Шахтаря» Резвана Раца.

За фахом Саманта – економіст, п’ять років працювала фінансистом у приватній батьковій компанії, що виготовляє фруктову горілку. Молодий фінансист дуже швидко переконалася, що царина фінансів – не для неї. Її душа прагнула лірики – вона почала писати вірші, яким місцеві композитори надавали музичний супровід, а самодіяльні митці залюбки виконували на численних фольклорних фестивалях, друкується у часопису «Шветлость», досліджувала походження русинів, організовувала семінар, присвячений діяльності Гавриїла Костельника. 2013 року на батьківщині побачила світ її перша поетична збірка «Чорна русалка», яку наступного року було перевидано у Львові.

Помірний плин її життя закінчився наприкінці 2013 року, коли в Києві завирував Майдан. У перші ж його дні вона оприлюднила листа на підтримку української Революції Гідності. Згодом на Майдані загинув її знайомий, і коли вона розмістила на своїй сторінці у ФБ його фото, відверті вороги України почали «засипати» Саманту своїми безглуздими звинуваченнями прокремлівської риторики: мовляв, оскільки вона підтримує Україну, то підтримує нацистів, що вона організувала у Сербії «Правий сектор»… Голова сербської світової діаспори, який упродовж 20 років жив в Україні і мав хороші особисті стосунки із Януковичем, написав про неї пасквіль до російських газет та виступив на московському телебаченні. Після цього на її адресу з’явилися погрози розправитися з родиною. Їхня кількість була такою, що сербська поліція впродовж кількох днів надавала її родині цілодобову охорону. 

Люди в Україні та в Сербії, які цькували Саманту, у «Фейсбуці» почали шукати членів її родини та друзів, які листуються з нею. «Одним з таких «фейсбушних» друзів у мене був старший чоловік Віктор Раца з Кіровограда. Я з цим чоловіком переписувалася на теми культури та історії. Мої вороги думали, що він мій батько, тому що був активний на моїй сторінці, та почали писати йому погрози. 8 березня Віктор востаннє написав мені, що йому постійно погрожують, що він погано почувається, у нього хворе серце. Буквально через 10 хвилин після цього він помер від інфаркту», – каже С.Рац-Стоїлкович.

Фонд із захисту прав людини порадив їй на якийсь час полишити Сербію. Їй пропонували переїхати до Німеччини, але вона хотіла лише до України, і ось древній Ужгород, що стоїть на кордоні двох усе ще ментально різних Європ, став для її родини прихистком. Сюди вона приїхала з чоловіком – військовослужбовцем сербської армії, та двома шестирічними доньками-близнючками Глорією і Вікторією. Родина почуваються тут у повній безпеці та затишку. Дітям настільки сподобався Ужгород, його замок, театр, музеї, кафе, що запрошують і бабусю теж перебратися до них.

У Сербії родина Рац-Стоїлковичів звернулася по допомогу до українського посольства у Белграді. Їм порадили оформити статус закордонного українця, але ця процедура є довготривалою. І досі, попри напружену ситуацію, з українського МЗС родина Саманти Рац не отримала конкретної відповіді. Загалом родина планує перебратися на постійне проживання до України. Їхні друзі погодилися знайти роботу в Києві.

Аналізуючи сьогоднішні події на сході України, Саманта каже, що вони є дуже схожими з драматичними подіями 1990-х років у Югославії. Тоді у кровопролитних і жорстоких боях біля хорватського містечка Вуковар, у якому окрім хорватів та сербів мешкають представники української та русинської общини, загинуло багато русинів, мобілізованих до сербської армії з теренів сербської Воєводіни, зокрема й із Руського Керестура. Вони воювали з хорватською армією, у рядах якої було чимало русинів із Хорватії.

«Сьогодні багато пишуть хороших слів про хорватів і недобрих про сербів. Я кажу, що це неправильно, бо не буває поганих і добрих народів. Є нечесні політики, які дезінформують своїх громадян та налаштовують проти них сусідів. У Сербії національні меншини мають право на школи з рідною мовою, газети, за державний кошт видають книжки авторів нацменшин. У нас добрі люди, і мені там, як корінній русинці, добре було жити. Єдине, що маю особисті проблеми через свою громадянську позицію щодо подій в Україні», – каже Саманта Рац-Стоїлкович.

«Про події в Україні мої співвітчизники дізнаються майже всуціль із московських джерел – від кореспондентів телеканалів, які працюють у… Москві. Центральні бєлградські газети теж переповнені тенденційними статтями про «фашизм і нацизм» в Україні, а публікацій про життя людей у місцях збройного конфлікту практично немає. Якщо хтось немає в Україні родичів чи знайомих – не може відрізнити правду від пропаганди. Звісно, не затуркані пропагандою люди читають статті про Україну в Інтернеті», – констатує пані Саманта.

«Хто винен у цьому більше: сербські ЗМІ, які не надають достовірної інформації прямо з Києва чи Донецька, а «заломлюють» її через московську «призму» інтересів, чи Україна, яка не веде адекватну до ситуації інформаційну роботу на закордон по правдивому висвітленню подій у своїй державі – важко сказати», – дипломатично резюмує молода талановита жінка, яка твердо вірить, що щасливе майбутнє її родини невдовзі буде пов’язане з тими краями, звідки понад 250 років тому її пращури перебралися на «Дольніцу». Наш обов’язок – допомогти цій мрії здійснитися!

P. S. Після місячного строку перебування в Україні Саманта Рац Стоїлкович з родиною повернулася додому, де за кілька днів отримала повідомлення з прокуратури Сербії, що вона є офіційно підозрюваною за позовом … Драгана Станоєвича – сербського «ватника», котрий досить тривалий час відігравав помітну роль у політикумі України і активно брав участь у війні проти нашої країни. Свого часу він зв’язався з «євразійцями» Дугіна, на зборищах яких представляв не лише Сербію, але й Україну. З приходом до влади Януковича, до чого він теж доклав зусилля, виступаючи на численних мітингах регіоналів, Д.Станоєвич налагодив тісну співпрацю з Олегом Царьовим. Під час Революції Гідності його можна було часто бачити на сцені «Антимайдану», у владних кабінетах на нарадах. Він однозначно засуджує учасників Майдану, активно розвиваючи тему «іноземних агентів на Майдані». Під час розстрілів снайперами народу Д. Станоєвича ловлять в урядових кварталах, і його мало не лінчували разом з іншими депутатами-регіоналами, однак він задіює старі зв’язки з «євразійцями», і з рук розлюченого натовпу його виводить… старий дугінець Ігор Гаркавенко, який віртуозно «примазався» до Майдану. Нині він повернувся до рідного містечка Прибой, що на кордоні Сербії з Боснією і Герцоговиною і звідти «дістає» своїх співвітчизників у Сербії, які серцем і душею зі своєю історичною Батьківщиною – Україною.

«Я з нетерпінням чекаю останніх днів квітня, коли в посольстві України у Белграді мають видати мені документи про статус закордонного українця», - каже пані Саманта. Чи справдяться її мрії – пересвідчимося дуже скоро.